Продавала мати дочку...

Поблизу Черкас, в одному із давніх козацьких сіл, у злагоді та мирі жило подружжя Пилипа й Олени Колісників (імена та прізвища героїв оповіді змінено. — Авт.). Їхні дитинство та юність припали на голод, холод, післявоєнну розруху. Як побралися молодята, то «у ниточку» тягнулися, щоб побільше заробити колгоспних трудоднів, щоб побудувати хату, завести господарство, щоб усе було, «як у людей». Пилип був умілим столяром, бондарем, трудився в колгоспі, допомагав односельцям, і вдома роботи вистачало. Олена була господинею на все село. Такого пухкого і запашного хліба, як пекла вона, годі було шукати по навколишніх селах.

Тільки Колісники обжилися, а їхня донька Галинка пішла до восьмого класу — влада оголосила про затоплення Дніпра і переселення. Довелося Пилипові та Олені, як і всім односельцям, кидати білі хати, городи, криниці, рідні могили й перебиратись у степ. Гірко й боляче було дивитись, як зникає з лиця землі село, в якому жили діди-прадіди.

...Коли над вулицями, левадами, садками зімкнулися води Дніпра, затужили жінки, заплакали діти. Чоловіки, як при покійникові, зняли з голів кашкети. Кожен відчув, що сталося щось більше, ніж переселення. Щось назавжди було вирвано з серця.

Щоб допомогти батькам будуватися на новому місці, Галина після закінчення школи пішла працювати на ферму. Робота доярки важка — з раннього ранку до пізнього вечора. Без вихідних, відпусток. Проте дівчина не нарікала — змалку звикла трудитися. Гріла Галю й сердечна таємниця, котру не розкривала навіть матері. Вона почала зустрічатися з Миколою, щирим, як думалося, веселим хлопцем. Обіцяв Галині повести її «на оглядини» до своїх батьків. Натякав, що до осені справлять весілля. А як дізнався, що дівчина чекає від нього дитину, зник із села. Відтоді Галя ніколи його більше не бачила.

...Пилип з Оленою бавили онуку, Галина ходила на ферму. Тепер важко було у понурій жінці впізнати колись струнку, усміхнену Галину. Дедалі частіше приходила додому напідпитку. Стара Колісничиха плакала, вмовляла дочку не ганьбити себе і свого роду, просила взятися за розум, дитина й так напівсиротою росте... Та ні батьки, ні маленька Оля, ні осуд односельців не могли зупинити Галину.

На тваринницькій фермі пила не тільки вона. Горілка була грошовим еквівалентом у розрахунках між людьми. На тракторній бригаді половина людей приходили на роботу під «газом». Кілька Галининих товаришок-доярок часом запивали і їхні корови стояли недоєні. Прибігав лаятися бригадир, що й сам заглядав до чарки. Інколи проводив «виховні заходи» парторг. Якось групу жінок і чоловіків-пияків відправили на лікування від алкоголізму, а толку? П’яниці знали: з роботи їх не виженуть. У колгоспі, крім них та трьох-п’ятьох «правильних» передовиків, нема кому гнути спину. Більшість односельців, тільки-но видали колгоспникам паспорти, втекли від тяжкої селянської праці до міста.

Доччине пияцтво загнало Пилипа та Олену на той світ. А Олі виповнилося сімнадцять років. Закінчила школу. Ходила на ферму допомагати матері, наймалася до односельців полоти городи. П’яні компанії, що збиралися у них вдома, були для неї звичні. Материні «гості» припрошували до столу — не відмовлялася. Хміль забивав памороки — і не треба думати про себе й про матір, ні про те, хто залицявся учора, а хто сьогодні.

Якось Оля заявила матері, що вагітна. З похмілля Галина й не спитала від кого. Через кілька місяців Ольга народила Настю. Поява онучки трохи отямила Галину. Накупила дитині одягу, іграшок. Навесні посадила город. Ольга, поки ще були тваринницькі ферми та існували у селі невеликі переробні виробництва, перебивалася сякими-такими заробітками. Коли розвалились колгоспи, залишилася без роботи і вона, й мати. Втім, Галині вже не під силу було будь-що робити. Через кілька років вона померла.

Ольга з дочкою залишилася сама. Ні в хаті, ні на дворищі Колісників уже ніщо не нагадувало про те, що тут колись жили роботящі господарі. Чимало односельців, залишившись без роботи, почали будувати теплиці, вирощувати на продаж полуниці, ранні овочі, квіти. В Ольги город заростав бур’яном. Жаліючи Настю, сільські жінки приносили їй харчі, дещо з одягу.

— Через пияцтво Ольга тяжко захворіла, — пригадує колишня голова села Марія Євтушенко. — Ми відправили Настю у школу-інтернат до Золотоноші. Дівчинка погано вчилася і тікала звідти до матері. Дома байдикувала. Мати нездужала, а її, як те перекотиполе, вітер носив по всіх усюдах.

З горем пополам Настя закінчила школу-інтернат і повернулася в село. Сорокарічна Ольга доживала останні дні. Як померла, сільрада та добрі люди допомогли її поховати. Щоб не залишатися у занедбаній хаті-пустці, Настя більше часу проводила у своєї подруги Анжели. Сім’я, в якій жила Анжела, була неблагополучна. Вітчим, віком за п’ятдесят, та 35-річна мати пиячили, скандалили, билися. Анжела зізналася Насті, що коли матері немає вдома, вітчим до неї «пристає». Дівчина мріяла швидше закінчити школу і поїхати світ за очі. Щоб забути свої біди, дівчата прикладалися до чарки.

Якось Настя прийшла до подруги й не застала її вдома. У хаті був Анжелин вітчим — прийшов з магазину, де сторожував ночами, приніс «зароблене» — пляшку вина. Запропонував випити «за дружбу». Раз і другий. Коли захмеліли обоє, сказав, що Настя вже доросла і давно йому впала в око...

Настя почала ходити до «дядька Льоні», коли нікого не було вдома. Через рік народила дівчинку. «Дядько» вигнав з дому свою «стару» жінку і прийняв з дитиною Настю. Анжела тоді вже закінчила школу і виїхала геть із села.

Настин «чоловік» виявився хворим на туберкульоз — відкрита форма. З лікарні не повернувся. Настя витратила всі гроші, які видали їй після народження Алінки. Жити не було де і за що. Материна хата — напіврозвалена, як і та, звідки забрали «чоловіка». Настя почала ночувати у «друзів», де після чарки завжди було весело й гамірно.

Врешті, Настя з дитиною прибилася до молодої жінки, що жила у великому будинку сама і займалася квітникарством. Світлана недавно поховала чоловіка і дуже потребувала «живої душі» в хаті. Вона допомогла влаштувати Аліну до дитсадка. Щодня з Настею працювали на присадибній ділянці. Світлана не мала дітей і дуже прив’язалася до Алінки. Щоразу, продавши у місті квіти, купувала дівчинці обнову. Й платила своїй помічниці, як і належить, за роботу гроші.

Не минуло й року, як спокійне життя надокучило Насті. Може, й не життя, а робота, до якої 26-річна жінка ніколи не була звичною. Забрала Аліну, знову пішла у «мандри». Її бачили то в одній «теплій» компанії, то в іншій. Якось Світлана, повертаючись пізно вночі своїм автомобілем з міста, впізнала у згорбленій постаті Настю, що брела вулицею, тягнучи за собою дитину. Жінка зупинила авто, пригорнула до себе сонну Алінку, а Насті запропонувала їхати разом додому. На неї глянули захмелілі порожні очі. Вихопивши з Світланиних рук дочку, Настя завернула до двору своєї товаришки, сільської п’яниці.

— До минулої осені, — продовжує Марія Іванівна, — ми не знали де «кочує» Анастасія. Бачили її у сусідньому селі, у місті. В кінці листопада село облетіла моторошна звістка: Настя намагалася продати свою дочку невідомим людям. Її заарештувала міліція...

Це була правда. На злочин штовхнув жінку черговий співмешканець. Коли з його хати було продано і пропито все до нитки, негідник запропонував продати Аліну. Казав, що за це багато дають грошей і вони зможуть вилізти зі злиднів. Переконував, дівчинці краще буде з чужими, багатими людьми, ніж з нею, Настею.

Змовники почали шукати покупців. Назвали й суму, за яку віддадуть шестирічну дитину — не менше 25 тисяч гривень. Це стало відомо правоохоронним органам. Міліціонери під виглядом покупців домовилися про зустріч з Анастасією у сільському кафе. Жінка привела з собою Аліну. Передаючи дівчинку, навіть не поцікавилася, куди й навіщо забирають дочку ці чоловіки. Коли тремтячими руками перерахувала пачку грошей, на її зап’ястках клацнули «браслети».

...Нині Анастасія під арештом і чекає суду. Їй «світить» до десяти років позбавлення волі. Аліна — в обласному дитячому притулку «Теплий дім». За словами вихователів, дівчинка добре почувається. Характер у неї товариський і привітний. На щастя, вона не зрозуміла, що з нею хотіла зробити її горе-мама.

Після процедури позбавлення Анастасії батьківських прав Аліну віддадуть до інтернату. Звісно, якщо дитину не візьме на виховання якась прийомна родина. У притулку дівчинку провідувала Світлана. В селі подейкували, що самотня жінка хотіла удочерити Аліну. А родичі, сусіди, подруги переконували цього не робити. Мовляв, яблучко від яблуні далеко не котиться й наберешся ти, Світлано, з тією дівчинкою біди. Забудь, викинь з серця жалість, бо потім тебе ніхто не пожаліє, скажуть, що сама винна.

І жінка завагалася...

Як складеться життя Аліни, залежить тепер не від її морально зубожілих, деградованих батьків. Можливо, доля посміхнеться дівчинці й вона знайде добрих наставників. Може, з допомогою люблячих сердець у неї прокинуться гени колись шанованого роду Колісників? Прапрабабусі Олени, прапрадіда Пилипа, працелюбних, совісних селян. Людей великої, світлої душі, на яких споконвіку тримався білий світ.