В останні місяці в суспільстві знову жваво обговорюються питання конституційного ладу України. Державні діячі, окремі політики, представники громадських організацій висловлюють думку про необхідність вдосконалення Основного Закону України. Для підготовки такого важливого для життя суспільства і держави документа Президент України В. Ф. Янукович у січні цього року видав Указ, присвячений питанням формування та організації діяльності Конституційної Асамблеї. У ньому передбачається, що діяльність такого органу сприятиме ефективному, вільному та конструктивному обміну думками, створенню у суспільстві атмосфери довіри.
Очевидно, що у процесі підготовки змін до Конституції України вкрай важливо використати досвід, у тому числі й організаційний, напрацьований при підготовці Конституції України 1996 року. Слід врахувати як позитивні уроки, так і ознайомитися з тим, що заважало конструктивній роботі з підготовки Основного Закону.
У цьому контексті, на нашу думку, стане дуже корисною робота двох відомих юристів і активних учасників політико-правового процесу в Україні останніх двох десятиліть члена-кореспондента Національної академії наук України, доктора юридичних наук, професора В. М. Шаповала і кандидата філософських наук, доцента А. В. Корнєєва, яка нещодавно вийшла у харківському видавництві «Фоліо». Книга називається «Історія Основного Закону (конституційний процес в Україні у 1990—1996 роках)».
У книзі детально висвітлюються події у Верховній Раді України щодо утворення Конституційної комісії ще восени 1990 року. Читача занурюють у ті ідеологічні й політичні дискусії, які точилися в парламенті при формуванні цього органу, а потім під час її роботи з приводу змісту проекту Конституції. Полеміка передається як у змістовному плані, так і в персоналіях — хто які ідеї пропагував і обстоював. При цьому передається стрімка динаміка того соціального часу, коли працювала перша Конституційна комісія, — ще не встигли прийняти перший варіант документа, як вже пройшов референдум в Криму і з’явилася кримська автономія. Зрозуміло, що ця подія потребувала вносити суттєві корективи до вже напрацьованого проекту Концепції нової Конституції республіки як унітарної держави.
Дуже корисною є інформація про те, як обговорювалися питання однопалатного чи двопалатного парламенту, строки повноважень Верховної Ради, ким обирається Президент — всенародним голосуванням чи в парламенті, які повноваження Президента, яка його роль у вертикалі виконавчої влади. Постали питання про адміністративно-територіальний устрій, питання територіального устрою з урахуванням поліетнічного складу населення, співвідношення прав нації і прав людини, запровадження однієї чи двох державних мов, концентрації і децентралізації влади, місцевого самоврядування.
Сьогодні вже трохи згасло емоційне напруження, яке точилося наприкінці 80-х — на початку 90-х років навколо назви держави, державного прапора, герба. Ці питання були тоді гостріші навіть за соціальні. Звичайно, що вони опинились у центрі уваги роботи Конституційної комісії. І вирішити їх було вкрай складно. Для розв’язання цих проблем першим складом Конституційної комісії було запропоновано винести їх на всенародний референдум.
До речі, звернення до прямої демократії у той час були поширеним явищем. Адже і проект Конституції, який розглядався Верховною Радою України у червні 1992 року, пропонувалося винести на всенародне обговорення. І таке обговорення у суспільстві відбулося — до Конституційної комісії надійшло декілька тисяч пропозицій від окремих громадян, державних установ і громадських організацій.
Конституційний процес у період 1990—1994 років був безпосередньо вплетений у політичну боротьбу, був полем змагань різних громадських сил. Тому і зміст різних проектів Конституції, як показують автори, мав сильний ідеологічний присмак і, зрозуміло, багато в чому не витримував професійних юридичних вимог, які пред’являються до такого штибу документів. Конституційна комісія цього періоду вела велику підготовчу роботу, але через конкретні політичні обставини не змогла довести справу до завершення — прийняття Конституції. Після обрання нового складу парламенту — Верховної Ради України другого скликання — Комісія втратила легітимність. До того ж і співголови Комісії — Л. М. Кравчук і І. С. Плющ — втратили свої посади.
Верховна Рада України другого скликання з урахуванням пропозицій Президента України утворила Конституційну комісію у складі сорока однієї особи. Це сталося на початку листопада 1994 року. Друга Конституційна комісія була більш готовою до законотворчої роботи, ніж перша.
Слід зазначити, що на період діяльності другого складу Конституційної комісії вже були прийняті нові конституції в усіх колишніх союзних республіках, за винятком України. Цей факт став певним додатковим чинником тиску на необхідність невідкладного прийняття Основного Закону і в нашій державі.
Проте позиція Президента України Л. Д. Кучми, який першочерговим вважав прийняття Конституційного Договору між гілками влади, не сприймалася значною частиною депутатів і членів Конституційної комісії. Поступово на передній план і роботи Конституційної комісії, і парламенту, і, врешті-решт, усього суспільства вийшла проблема розподілу повноважень між Президентом, Кабінетом Міністрів і Верховною Радою. Особливо гостро обговорювалося питання повноважень Президента і його відповідальності за результати діяльності виконавчої влади, а також повноважень Верховної Ради. Гостро дискусійним залишалося питання про роль і повноваження прокуратури. Процес прийняття Конституції знову затягнувся. Зусиллями президентського оточення у червні 1995 року вдалося укласти Конституційний Договір, який визначав принципи взаємодії між гілками влади. Прийняття цього документа вносило певне сум’яття у правове поле держави. Хоча, з іншого боку, на думку авторів цієї книги, «значення Конституційного Договору для прискорення конституційного процесу в Україні було на той час, безумовно, позитивним».
Так чи інакше, але після укладення Конституційного Договору робота Конституційної комісії пожвавилася. Цьому сприяло утворення Робочої групи Конституційної комісії, завданням якої було прискорення доопрацювання проекту нової Конституції. Робоча група протягом декількох місяців підготувала проект Конституції і вже в листопаді 1995 року направила його членам Конституційної комісії. Після обговорення цього проекту на засіданні Конституційної комісії вирішено було доручити його доопрацювати Робочій підкомісії. Врешті-решт, після багатьох дискусій серед членів Конституційної комісії та її співголів, 19 березня 1996 року проект Конституції був надісланий до Верховної Ради України.
Слід зазначити, що автори книги дбайливо поставились до всієї інформації, що стосується роботи конституційних комісій обох складів. Кому, як не їм, знати всі нюанси тих подій. Адже вони обидва були їх безпосередніми учасниками.
Книга читається з великим інтересом. У ній вперше оприлюднено багато фактів, що стосуються процесу творення Основного Закону української держави, і які були відомі лише невеличкому колу людей. Вона цікава як правознавцям, так і широкому загалу читачів, як людям старшого покоління, які переживали на своєму власному досвіді згадувані у роботі події, так і тим, для кого описуване є історією.
Робота підводить читача до висновку, що конституційний процес є складним і багатоаспектним соціальним процесом, який не зводиться лише до правової складової. Адже мало прийняти Конституцію у законний спосіб. Від цього вона стає лише формальним документом. А для того, щоб Основний Закон увійшов у всі пори суспільного життя, став справді його основою, необхідно, щоб він легітимізувався у суспільній свідомості, був сприйнятий громадянами.
Микола ШУЛЬГА, народний депутат України І і ІV скликань, член Конституційної комісії 1990—1994 рр., доктор соціологічних наук, професор.
(Стаття друкується зі скороченнями).
