Не можна поставити під сумнів конституційно-правовий постулат про те, що всі рішення Конституційного Суду України мають незаперечну юридичну силу на всій території України і обов’язкові до виконання всіма суб’єктами влади і громадянами. По всіх питаннях, які вирішувалися cудом, важливою є завершальна стадія процесу конституційного нормоконтролю — це виконання в повному обсязі приписів, які визнають або не визнають конституційними окремі положення або норми законів, особливо коли вони стосуються прав і свобод особи і громадянина. Чи знайшов Конституційний Суд розумний баланс між ідеалізацією принципів конституційного права та їх адекватним правовим закріпленням в Законі України «Про вибори народних депутатів України», коли приймав рішення стосовно рівномірного віднесення закордонних виборчих дільниць до всіх одномандатних округів, які утворюються у місті Києві? Звернімо увагу лише на конституційний аспект ухваленого рішення. Але проаналізуємо все по порядку.
Як відомо, Конституційний Суд, невідкладно розглянувши конституційне подання 59 народних депутатів України, дійшов висновку, що положення частини другої статті 22 Закону України «Про вибори народних депутатів України» від 17 листопада 2011 року, в якому йдеться про рівномірне віднесення під час виборчого процесу закордонних виборчих дільниць до всіх одномандатних виборчих округів у місті Києві, не відповідає Конституції України. З моменту ухвалення цього рішення вказане положення втратило чинність.
Здавалось, що, на перший погляд, нічого екстраординарного не відбулося, оскільки cуд помітив, що у нормі закону, яка оспорювалася, існують певні протиріччя між принципом рівномірності у розподілі додатково отриманих голосів виборців, які повинні надходити від закордонних виборчих дільниць і додаватися до чисельності виборців і відповідно голосів у більшості не відомим цим виборцям кандидатам у одномандатних округах м. Києва. Водночас було зрозуміло, що при застосуванні частини другої статті 22 Закону відбудеться суттєве збільшення кількості виборців у кожному одномандатному окрузі у місті Києві, а це призведе до зменшення політичної ваги кожного виборця, який проживає у місті Києві, порівняно з іншими регіонами країни та спричинить порушення принципу рівного представництва. Суспільство довіряє виборчій системі, коли вона базується на принципі рівного виборчого права для громадян під час голосування за кожного кандидата в народні депутати. Слід згадати, що такий механізм зарахування голосів виборців по закордонних виборчих дільницях існував і раніше, коли підсумки голосування приписувалися до одного із столичних округів відповідно до Закону від 24 вересня 1997 року. Це пояснювалося принципом політичної доцільності у врегулюванні окремих епізодів виборчого процесу, що, за окремою думкою судді
П. Стецюка, «у такий спосіб законодавцем реалізується припис статті 11 Конституції України, коли держава сприяє консолідації та розвиткові української нації». Варто погодитися з такою позицією судді, але все-таки йдеться про
знаходження відповідно до Державного реєстру виборців за виборчою адресою за межами України 438222 виборців(!),
коли в Києві число виборців — понад 2 мільйони. Чи коректно в такому разі застосовувати аргумент політичної доцільності, коли кількість виборців у Києві за рахунок закордонних виборчих дільниць збільшується на 20 відсотків (закон вважає прийнятним інше відхилення — 12 відсотків у кожному одномандатному виборчому окрузі). Звідси постає запитання — чи правильно 59 народних депутатів України сформулювали своє клопотання до Конституційного Суду України, а саме: перевірити конституційність принципу рівної кількості виборців (з нормативом відхилення) по одномандатних округах в м. Києві? На наш погляд, постановка питання виправдана принципом правової визначеності, оскільки для всіх суб’єктів повинна бути однакова міра застосування права.
При цьому варто згадати, що закон про вибори завжди має політичний формат організації і проведення голосування (вільного волевиявлення) громадян, які через одномандатні округи, досягають ефекту прямого (пов’язаного мандатом) представництва своїх інтересів у парламенті. На цей аспект реалізації політичних прав громадян — виборців — правильно і слушно вказав Конституційний Суд України, підтримуючи волю законодавця наблизити представників народу до безпосередніх інтересів людей у виборчих округах, що сьогодні є вкрай актуальним у відповіді на запитання: кого представляє народний депутат у Верховній Раді України, чиїм інтересам він служить?
Адже важливо досягти критичної адаптації політичних прав громадянина, і тому верховенство Конституції визначає смисл народного представництва, яке заклав законодавець у рівній пропорції утворення одномандатних виборчих округів. Це означає, що з позицій конституційного права громадян України, які в день голосування перебуватимуть за межами України, хоча постійно проживають в Україні, не можна позбавляти можливості голосувати за кандидатів у народні депутати України від виборчих округів за місцем постійного проживання виборців (там, де мешкають їхні рідні, близькі, де існує їхня територіальна свідомість покращання життя, благоустрою, добробуту). Отже, слід наголосити, що конституційне право громадян обирати в одномандатних округах завжди має адресний характер, і, як завжди стверджували конституціоналісти, — в історичному розвитку демократія є реальною, коли втілюється верховенство інтересів виборців.
Не випадково стаття 8 Закону України «Про Державний реєстр виборців» встановлює виборчу адресу виборця, тобто житла виборця або місце його перебування, що замінює адресу, з відповідним віднесенням його до виборчої дільниці. Мабуть, на цю обставину і повинен був в першу чергу звернути увагу Конституційний Суд. Адже в цьому і полягає доктрина конституційної реальності, якій кореспондує гнучка і реалістична судова доктрина по правах людини, коли враховуються національні особливості країни, різні концепції, специфіка побудови виборчого процесу на умовах довіри виборців до виборчого механізму. Саме ця доктрина повинна була сприяти конституційному правосуддю, щоб знайти розумний компроміс у забезпеченні конституційних гарантій реалізації виборчого права громадян, які проживають чи перебувають в день голосування за межами України, і не пізніше як за п’ять днів мають звернутися із заявою про зміну місця голосування без зміни виборчої адреси до органу ведення Державного реєстру виборців у МЗС України (або його уповноважених у посольствах чи консульствах). Такий механізм встановлення виборчої належності існує і для громадян України, які постійно проживають за її межами. В цьому проявляється не тільки можливість реалізувати конституційне виборче право, а й досвід державного співіснування громадян, які мають гарантовані виборчі права. Цілий комплекс різних чинників впливає на здатність і готовність суду звернути увагу на конституційну вимогу, коли забороняється згідно з частиною другою статті 22 Основного Закону встановлювати обмеження за ознакою місця проживання. Чи правильно за таким конституційним орієнтиром суд у мотивувальній частині прийняв, як вирішальний аргумент, що «...виборці, які проживають або перебувають за кордоном, як зауважив Європейський суд з прав людини ... є «менш пов’язані, менш зацікавлені і менш обізнані із щоденними внутрішньодержавними подіями та процесами», у зв’язку з чим він визнав за можливе позбавляти активного виборчого права таких виборців». Йдеться про справу 1999 року проти Ліхтенштейну, а в сучасних умовах для України текст рішення Європейського суду з прав людини не може бути вище конституційної норми, яка гарантує виборчі права громадянина України, не допускаючи будь-яких обмежень за місцем голосування відносно його виборчої адреси. Юридична сила такого аргументу, використана Конституційним Судом України, позбавлена будь-якого сенсу, що спрямовує таку правову позицію суду на порушення принципу верховенства Конституції України, і не придатна для застосування. Постає запитання: чи в змозі Конституційний Суд України змінити свою думку (вказану правову позицію) в майбутньому? Слід відзначити і окрему думку судді В. Шишкіна, яка опублікована як складова рішення суду і має теж розумні підстави і далекоглядні оцінки щодо визначення меж застосування рішень страсбурзького суду у конституційно-правових спорах стосовно прав і свобод громадян України. Тут буде не зайвим підкреслити цінність окремих думок суддів Конституційного Суду у даній справі. Як і у всіх інших випадках, окремі думки мають самостійне значення і певним чином рятують авторитет суду, коли вільний, доказово-аргументований процес публічних усних слухань замінюється письмовою формою розгляду суддями справ, що не враховує індивідуально-творчу позицію всіх учасників провадження, особливо суб’єктів права на конституційне подання, — народних депутатів України і конституційне звернення, зокрема, громадян. За таких умов окрема думка судді позиціонує його, як суверенну особистість, незалежного носія конституційної теорії і практики, який перебуває у судовому дискурсі. Не випадково верховний суддя США О. У. Холмс ще в далекі часи за окремі думки отримав визначення метафори «marketplace of іdeas».
Що стосується правових позицій Конституційного Суду з цього рішення, то навряд чи поповнить скарбницю конституційного праворозуміння висновок пункту 3 мотивувальної частини, який відображає судовий контекст такої інтерпретації: «суть однієї із складових активного виборчого права полягає в тому, що кожен виборець на виборах має однакову кількість голосів». Чи взмозі у такому разі суд через свою офіційну позицію, яка схожа на раціонально-логістичну форму судової правотворчості досягти рівня виявлення сенсу конституційно-гарантованого права громадян для реалізації активної волі в процесі виборів народних депутатів України? Наведений фрагмент рішення дуже складно розуміти як його сформулював Конституційний Суд України.
Мабуть, слід відзначити і таку недрібну обставину, коли
завданням суду є захист гарантованого Конституцією політичного права громадян, які перебувають за кордоном, як і всіх інших громадян України,
у рішенні Конституційного Суду нічого не визначено для законодавця — як його виконувати. Коли утворилася прогалина у статті 22 Закону, були всі підстави передбачити і відповідний механізм голосування за кандидатів в одномандатних округах на закордонних виборчих дільницях, до чого має пряме відношення Центральна виборча комісія.
Таким чином велика кількість громадян-виборців перебувають у стані очікування, і необхідність виконати рішення Конституційного Суду великою мірою залежить від нього самого.
Анатолій СЕЛІВАНОВ, доктор юридичних наук, професор, академік Національної академії правових наук України.
