«Високошановна Валентино! Звертаюся у такий спосіб, щоб засвідчити свою повагу, бо далі буду вас дуже критикувати. Читаю «Голос» мало не з першого дня і, мабуть, у найкращі для нього часи, бо наклад газети тоді перевищував 160 тис. примірників. А нині він зменшився до 100 тис.
Ви заперечите, мовляв, це явище — характерне для всіх друкованих ЗМІ: тиражі «падають» через зубожіння населення. А я маю іншу думку. Не ображайтеся, але причина складніша: дієвість ваших виступів дорівнює... нулю. Люди й без ЗМІ багато знають про неподобства, що кояться у державі, але не завжди можуть щось змінити. Тож громадяни розраховують на ЗМІ, які колись були четвертою владою. Були...
У кожного журналіста — свої читачі, у вас — теж. Я, приміром, «Голос України» починаю читати з ваших матеріалів, передовсім на теми політики та економіки: надаю їм перевагу над іншими через глибокий аналіз і доступний виклад. Як каже моя дружина — теж ваша прихильна читачка: «Вона пише так само, як я думаю!». Коли ви почали активно вести тему Києва, його незаконної забудови, збереження довкілля та інші, я зрадів (бо сам киянин!): «Така бойова журналістка взялася за справу, вона змусить владу дослухатися до критики, на що її уповноважили читачі, передплативши газету».
Не обвинувачую ані конкретно вас, ані газету, бо переконався упродовж останніх трьох років, як безкомпромісно ви «вихрещуєте» можновладців усіх рівнів. Але марно: вони відверто з вас глузують, надсилаючи недолугі відписки. Що на публікації про проблеми державного значення, що про корупцію місцевих князьків, що про нелегальні МАФи, з якими начебто ніяк не можуть впоратися. Ба, навіть керівник комунального підприємства «Київський метрополітен» дозволив собі на конкретну критику звинуватити журналіста у непрофесійності! А в публікації йшлося про те, що легко можна виправити: в підземці навіть вікна й двері заклеєні рекламою, що забороняє Закон про рекламу...
Я й надалі залишатимуся передплатником газети і вашим вірним читачем. Але чи не могли б ви висловити вашу думку щодо моєї писанини? Хіба ви не помітили деградації вже не лише влади, а й, на жаль, суспільства. І який сенс порушувати проблеми, якщо можновладці на них чхали? Який з цього вихід? У разі надрукування листа прошу не підписувати його: я не такий хоробрий, як ви. Та й віку далеко не молодого, щоб боротися з чиновниками, які, можливо, захочуть зі мною «побесідувати». Але для редакції координати залишаю».
Не знаю, чи потрібен коментар до цього щирого листа? Хіба щодо того, чи є сенс витягувати на світ Божий проблеми суспільства та влади? Є, навіть якщо влада ігнорує критику. Переконана в цьому, як і не повністю згодна, що суспільство деградує.
А рецепт для громадян, як вплинути на владу, у разі, коли вона «не помічає» критики своїх дій у пресі, дуже простий: запам’ятайте імена її представників. На випадок, коли ставитимете «галочку» у виборчому бюлетені. Запам’ятайте, з чиєї згоди вирубувалися дерева в парках і скверах, незаконно зводилися споруди, як, приміром, поблизу метро «Театральна». Яку потім у вигляді подарунка, а швидше, як велику дулю, градоначальник підніс киянам, мовляв, ось вам... музей історії Києва. І ще багато-багато подій, про які писалося у «Голосі України» — з іменами «героїв». Такі вибори вже невдовзі.
А нашому читачеві — автору листа дякую і за слушні думки, і за вірність газеті.
З повагою, Валентина ПИСАНСЬКА.
vpysanska@golos.com.ua
