Події, що стрімко розвиваються на міжнародній арені, дають вагомі підстави думати, що 2012 рік стане для нашої планети знаковим, визначальним. Світовий капіталізм вочевидь зайшов у глухий кут. Не в змозі розв’язати жодної з породжених ним найгостріших політичних, соціально-економічних, гуманітарних, екологічних та інших проблем, він гарячково намагається втриматися на плаву за рахунок різкого посилення пограбування трудящих.
У відповідь на такі спроби могутні хвилі народного протесту накривають найрізноманітніші куточки земної кулі. Це переконливо свідчить про те, що люди в XXІ столітті відкидають суспільний устрій, заснований на пануванні купки мільярдерів, подібно до того, як живий організм відторгає сторонній предмет.
Капіталізм дихає на ладан. І будь-які жалюгідні спроби його «оздоровлення», до яких вдаються буржуазні політики та економісти, виявляються безрезультатні. Вони тільки посилюють хворобу, тому що цей лад невиліковний. Що довше триватиме його агонія, то гірше для людства.
На такому тлі в жовтні нинішнього року відбудуться вибори до Верховної Ради України. Можна без перебільшення сказати, що від їх результату багато в чому залежатиме доля нашої країни, яка здригається в судомах всеосяжної та затяжної соціально-економічної, політичної та духовної кризи, яку принесла із собою реставрація експлуататорського ладу.
Питання сьогодні стоїть руба: або народ України дозволить і надалі тягти себе по капіталістичному шляху, безперспективність якого змушені крізь зуби визнати навіть багато хто з буржуазних політиків і вчених Заходу, або знайде в собі сили на сто вісімдесят градусів змінити курс, зробити лівий поворот і рушити у правильному напрямку — до соціалізму.
Зрозуміло, розвиток подій за другим сценарієм не влаштовує українських олігархів, які в такому разі втратять свої шалені надприбутки. Тому напередодні виборів вони грають на вітчизняних політичних підмостках крикливо-скандальне шоу, яке поставлено за багато разів відрепетируваним ними за останні роки сценарієм, й мають на меті підлим обманом змусити більшість трудящих у черговий раз проголосувати за своїх гнобителів.
По-перше, усі без винятку партії великого капіталу, і відсторонені від влади в 2010 році, й їхні нинішні «змінники» біля державного кормила, із кривляннями досвідченого вуличного зазивали рекламують свої міфічні «успіхи» — нинішні чи минулі — у проведенні так званих економічних реформ.
Звичайно, в обстановці прогресуючого протягом всіх минулих з моменту антисоціалістичного перевороту двадцяти років господарського розвалу й зростанням народної убогості, що є безпосереднім результатом цих, з дозволу сказати, «реформ», такі вихваляння є, м’яко кажучи, непристойними. Однак ставка робиться на відоме геббельсівське посилання: «Що більше неправда, то легше в неї вірять!».
По-друге, всі буржуазні політики обіцяють виборцеві золоті гори й киселеві береги у разі, якщо той знову «поведеться» на їхню мерзенну демагогію й у черговий раз довірить їм керування державою. У хід іде перевірена зброя — невтримний соціальний популізм.
Його суть полягає в тім, що праві партії перед виборами урочисто клянуться у разі свого приходу до влади поліпшити життя експлуатованих на базі економічної політики, що проводиться в класових інтересах експлуататорів (приватизація, купівля-продаж орних земель, ухвалення антиробочого трудового, антинародного житлового законодавства, створення привілеїв для банківського капіталу тощо). А це свідомо нездійсненно.
Як правило, олігархічні партії викидають свої передвиборні обіцянки в урну для використаних паперів наступного дня після того, як їхні «вожді» сядуть у високі крісла. Однак навіть якщо вони намагаються зробити певний вигляд, що начебто мають намір такі обіцянки виконати, страждання людини праці від цього тільки зростають.
Адже коли головним пріоритетом держави є створення економічних умов для збільшення прибутків великого капіталу, коли влада так само боїться заміритися на ці непомірні надприбутки, як правовірний індуїст — на священну корову, будь-яка імітація «турботи про народ» — номінальне збільшення зарплат, пенсій, стипендій тощо — неминуче обертається для трудящих новими бідами.
Стрімке зростання цін і комунальних тарифів, збільшення числа безробітних, жорсткі умови кредитування комерційними банками та інші «принади», породжені соціальним популізмом, значно перекривають кинуті з панського плеча подачки.
Катастрофічно наростають борги держави перед міжнародними фінансовими вовкулаками на кшталт МВФ, розплачуватися по яких доводиться трудящим. «Вимиваються» бюджетні кошти, необхідні для успішного функціонування системи освіти і медичного обслуговування.
Чи варто дивуватися, що багаторічний соціальний популізм буржуазних партій привів Україну до соціального дефолту і на наших очах дедалі виразніше набуває форм соціального геноциду! Що трудовому народу, висловлюючись словами О. Радищева, залишено тільки повітря! Та й з ним виникають серйозні проблеми, тому що в гонитві за максимальним прибутком власники промислових підприємств не бажають вкладати гроші в захист довкілля.
По-третє, олігархічні політики, котрі конкурують між собою, не соромляться «найпахучіших» виразів, даючи політичні, юридичні та моральні оцінки своїм опонентам. У безмірному переліку взаємних обвинувачень — і обман співвітчизників, і корупція, і зрада національних інтересів, і пряме злодійство, і навіть організація замовних убивств.
Правляча нині буржуазна верхівка, яка два роки тому змінила «помаранчевих» біля державного керма, перекладає на своїх попередників всю відповідальність за складне економічне становище країни й постійно падаючий рівень життя трудової більшості.
Націоналісти, які незрозуміло чому охрестили себе «демократичною опозицією», не залишаються в боргу. Вони, як тільки можуть, нагадують народу про те, що «біло-блакитні» категорично не бажають виконувати своїх передвиборних обіцянок про «поліпшення життя вже сьогодні». І божаться, що радикально поліпшать становище співвітчизників, якщо знову повернуться в урядові кабінети.
Коли так звана опозиція нагадує про гріхи конкурентів, вона каже щиру правду. Замовчуючи, зрозуміло, про те, що точно такі самі гріхи висять і на ній самій. Так, пенсійна реформа, проведена Партією регіонів і Блоком Литвина, була ініційована їх «помаранчевими» попередниками. Те саме можна сказати про затягування на шиї нашого народу кредитного зашморгу Міжнародного валютного фонду. І таких прикладів не злічити.
А от всі обіцянки націоналістів поліпшити життя народу в разі приходу до влади брехливі від «а» до «я». Адже ці добродії — невід’ємна складова частина олігархічного режиму, що гвалтує Україну протягом останніх двадцяти років. Вони вже не раз стояли при владі. І виступаючи проти нинішніх правителів, націоналісти навіть не думають замірятися на систему олігархічного панування, що склалася за їх безпосередньої та активної участі. Просто вони хочуть знову зайняти в ній панівне положення, повернути країну собі — на подальше розгарбування.
Таким чином, олігархи по-вовчому гризуться за владу й власність в Україні, які разом украли у народу. Хоча б з них переміг у цій війні без правил, антинародна сутність нинішнього режиму не зміниться від цього ні на йоту. Адже демократія в розумінні буржуазних політиків — це коли народу раз на кілька років дозволено вибирати тих, хто стоїть на шухері в момент, коли його грабують олігархи, а потім охороняє накрадене.
Єдина політична сила, яка має намір зламати систему капіталістичного гніту, а не латати в ній діри й не обмежуватися зміною особистостей у владі — це Комуністична партія України. Тільки комуністи можуть повернути народу країну, яку вкрали в нього буржуї. Повернути її тим дев’яноста дев’яти відсоткам наших співвітчизників, які жорстоко потерпають від олігархічного гніту й бюрократичного свавілля. Трудівникам міста й села, сходу й заходу, молоді й старим, людям найманої праці й дрібним підприємцям.
Повернути країну народу — передусім означає, що в Україні має бути встановлена справжня, а не декларативна, як за нинішнього олігархічного режиму, влада більшості, яку становлять трудящі. А для цього необхідно на законодавчому рівні перекрити будь-які шпарини, котрі дають змогу сьогодні використовувати гроші для прямого чи непрямого підкупу виборців, покласти край олігархічній диктатурі на телебаченні.
Потрібно також забезпечити право нашого народу висловлювати свою суверенну волю на референдумі, що фактично відняла в нього буржуазія. Нехай не чиновники-самодури, а самі громадяни України вирішать, чи варто йти в боргове рабство до Міжнародного валютного фонду, чи припустима подальша дискримінація наших співвітчизників, рідним для яких є російська мова, і ціла низка інших принципово важливих питань!
Повернути країну народу — означає повернути йому власність, украдену олігархами, і поставити її на службу всьому суспільству. Тільки націоналізація базових галузей економіки й банків створить міцну економічну основу для виведення країни із кризи, забезпечить умови для зростання добробуту тих десятків мільйонів наших співвітчизників, які відкинуті капіталізмом за межу бідності.
Повернути країну народу — означає докорінно знищити будь-які наміри перетворити землю на товар. Категорична заборона торгівлі нею має бути закріплена в Конституції України — раз і назавжди!
Повернути країну народу — означає забезпечити систематичний перерозподіл коштів на користь трудящих. Варто законодавчо закріпити гідну зарплату, запровадити прогресивний прибутковий податок і податок на розкіш. Доходи від продажу спиртного й тютюну повинні концентруватися в руках держави і йти на підвищення добробуту всього суспільства, а не осідати в кишенях великої буржуазії.
Повернути країну народу — означає за рахунок коштів, украдених олігархами, забезпечити кожному соціальну захищеність і впевненість у завтрашньому дні. Приватні власники зобов’язані відповідати перед законом за добробут своїх найманих робітників і збереження робочих місць.
Всім має бути надано — причому не тільки на папері, як сьогодні! — право на безоплатну освіту й медичне обслуговування; молоді — гарантоване перше робоче місце; інвалідам — опіку держави, ветеранам — гідну й заможну старість.
Під час пенсійної реформи (не плутати із грабіжницькою «реформою» Тігіпка!) потрібно на порядок підвищити розмір пенсій, а не пенсійний вік, як це зробив олігархічний режим. Соціальні завоювання радянської епохи варто не скасовувати, а примножувати.
Повернути країну народу — означає зупинити тарифний терор проти населення й поставити ціни та якість товарів під суворий контроль держави. Без цього будь-яке підвищення зарплат, пенсій, стипендій, інших соціальних виплат буде миттєво «з’їдене». Причому не трудящими, а буржуазією.
Повернути країну народу — означає покінчити з бюрократичною сваволею й корупцією, нерозлучними супутниками олігархічного режиму. Адже доти, поки влада перебуває в руках мільярдерів, чиновництво за винагороду «кришуватиме» найбрудніші їхні афери, дозволяючи тим самим грабувати співгромадян, а на інших людей дивитися винятково як на дійних корів, джерело додаткового несправедливого доходу.
Повернути країну народу — означає відродити вітчизняну культуру й науку, домогтися, щоб вони знову піднялися на висоту, на якій стояли в соціалістичну епоху. А зробити це можна тільки одним шляхом: витягши їх з «гетто комерціалізації», куди капіталізмом загнані духовність та інтелект.
Повернути країну народу — означає захистити нашу славну історію від фальсифікаторів. Не можна допустити, щоб нас перетворили на манкуртів, на іванів, які не пам’ятають спорідненості!
Повернути країну народу — означає позбавити її іноземного ярма. Потрібно негайно переглянути вкрай невигідні для вітчизняного товаровиробника умови вступу України до Всесвітньої торгової організації, з холуйською послужливістю перед Заходом прийняті всіма парламентськими буржуазними партіями — від «регіоналів» до «бютівців».
Ми власним розумом, не чекаючи директив з Вашингтона й Брюсселя, здатні визначити, у якому напрямку інтегруватися. Нехай Всеукраїнський референдум вирішить, чи варто принижено проситися в Євросоюз, чи будувати братні взаємовигідні й перевірені століттями відносини з народами Росії, Білорусі та Казахстану.
Усього цього неможливо домогтися доти, поки влада в Україні належить великому капіталу і його політичним найманцям.
Повернути країну народу — означає допомогти йому скинути олігархічний режим. Це найважливіша стратегічна мета, яку ставлять сьогодні перед собою комуністи.
Хтось скаже: режим, що гвалтує Україну, занадто сильний, хитрий і підступний, тому швидко впоратися з ним не вдасться!
Не заперечуватиму: боротьба проти нього буде важка. Однак тільки-но трудящі усвідомлять спільність своїх класових інтересів, об’єднаються, організуються й почнуть щодня підсилювати опір гнобителям — і у страйкових пікетах, і біля виборчих скриньок — перемога буде не за горами.
І важливим кроком на шляху до неї можуть стати майбутні парламентські вибори. 2012 рік має покласти початок докорінному перелому в боротьбі народу України проти олігархів, котрі окупували нашу Батьківщину!
Гасло комуністів єдине: «Повернемо країну народу!»
Петро СИМОНЕНКО, голова фракції КПУ у Верховній Раді України, перший секретар ЦК Компартії України.
