Крапля, що переповнила чашу, або Чи стала уроком для суспільства «миколаївська трагедія»?

«У матеріалі «Сталося. Але чи той «чиряк» прорвало?» автор дивується, чому до цієї звичайної для нашої країни історії така увага? Невже не розуміє, чому? Та це ж журналісти запустили «качку»: «Мажори» поглумилися з беззахисної дівчини, намагалися її задушити, а потім спалили!» А хтось звернув би увагу на повідомлення за назвою: «Троє звичайних хлопців намагалися задушити, а потім спалити повію, котра погрожувала заявити на них у міліцію за зґвалтування»? А от що цю мерзенність скоїли діти впливових батьків — уже «гарячий» матеріал: історія враз стала винятковою. Наче не знаємо, що цей «винятковий» злочин — один із звичних і жорстоких, які скоюються щодня, а повії у такий або схожий спосіб зникають пачками. Що вже стало буденністю. А чому журналісти не звернули уваги на те, що випадок із цією нещасною дівчиною — закономірність, а не виняток? Єгор. Миколаївська обл.».

Чому ж не звернули?! В українських ЗМІ було чимало публікацій, у яких по «кісточках» розбиралася біографія 18-літньої Оксани, не з власної волі викинутої навіть не на узбіччя тамтешньої траси, а самого життя. Її ж родиною, що зробила це набагато раніше від ґвалтівників. Але чи вона винна, що їй дісталися батьки, які дали дочці таке «виховання»? Здавалося б: як не пожаліти дівчинку, котра про нормальне життя тільки здогадувалася?

Але в декого з наших читачів — власна думка: «Миколаївських виродків не виправдовую, але й «панночці», коли вирушала на квартиру з трьома п’яними мужиками, треба було думати мізками, а не іншим місцем. Вона давно почала шукати пригод на свою з..... От і знайшла. Максим. Одеса».

Приблизно такої само думки, тільки радикальнішої, Олег Довгалюк із Житомира: «Таких, як постраждала, потрібно відловлювати й безжалісно позбуватися. Як і таких родин, як у неї. Адже вона — частка нашого суспільства. Та її частка, котра смердить, від якої тхне тлінним смородом, що розкладає наш соціум. Тому ми самі повинні зробити його санітарне очищення». Ще один читач пише: «Вбивати таких «дівчат», може, й не треба, але й здіймати галас через повію, перетворюючи її на святу, — це вже занадто».

Читати такі відгуки незатишно. 

Поки нічого не знали про постраждалу — готові були її підтримувати, засуджуючи звірство, якому справді не може бути виправдання. Але в тому, що Оксана «вийшла» такою, якою вона була, — її лихо, а не вина. Та й у її історії немає гарних і поганих, усі дійові особи, м’яко кажучи, несимпатичні. Тут усе зав’язалося в один «негарний» вузол: більш ніж неблагополучна сім’я, мати-кримінальниця, яка не навчила дочку орієнтуватися в такому само неблагополучному суспільстві, спосіб життя самої Оксани, який призвів до логічного фіналу, шкуродери, до яких вона потрапила, міліція, що намагалася зам’яти злочин... 

«Чи могла ця історія, що почалася з безпросвітності нашого життя, закінчитися чимсь гарним і світлим? — запитує Галина, мати двох дочок. — Мені так шкода було цю Оксану, що я негайно переказала на рахунок її матері гроші. Цій дівчинці вже нічим не допоможеш, але якщо ми не будемо байдужі до долі таких, як вона, то, можливо, вдасться бодай когось уберегти. Адже пересічний городянин навіть не підозрює про те, що коїться на «дні». І таких історій — тисячі. Нашим дітям потрібно пояснювати й розповідати про реальне життя. Я вважаю, що в непривабливій історії з Оксаною винні ми всі. 

Я переглянула чималу кількість телесюжетів на цю тему. У тому числі, і за участю вищих посадовців, політиків різних мастей, які так чи інакше зводили справу до «випадку»: сталося, але «зробили все, що могли». І всі старанно уникали вимовляти це негарне слово: «Повія». Зрозуміло, чому: адже довелося б брати вину на себе. За те, що останній раз Оксана вчилася в школі в шостому класі. І за те, що мало не з пуп’янка жебракувала в смердючих забігайлівках, виклянчувала у відвідувачів-чоловіків їжу й алкоголь, пропонуючи натомість неофіційні «ескорт-послуги» для супроводу підпилих клієнтів — до найближчого підворіття або квартири, де підробляла вже «на дому».

Зрозуміло, чому наші лощені політики побоювалися вживати це сороміцьке слово: довелося б пояснити, чому ніхто не поцікавився, чим займається школяр у той час, коли він не в школі? Так, за виховання дітей відповідають батьки. Але якщо вони цього не роблять, то чи означає це, що дитину можна викинути на вулицю, як паршиве кошеня? За що в такому разі відповідає влада? Але ж вона, влада, в образі міліції, яка не раз складала на цю дівчинку протоколи про заняття проституцією, чудово знала про її спосіб життя. І що? Втім, міліція сама й розписалася у своїй байдужості, знайшовши Оксану напівживою на будівництві: вирішили, що вона... бомжиха. Чи не тому відпустили її мучителів по домівках? Але ж для міліції в таких випадках  головним має бути не соціальний статус потерпілого, а злочин і покарання для тих, хто б його не скоїв.

Про це також пише в листі в редакцію, як він про себе повідомляє, «колишній секретар цехової комсомольської організації» Василь Петрович Марущак із Кременчука: «Чим нині займається молодь? Тим, що доступно: сумнівні заклади, цигарки й горілка на кожному кроці, «тусовки» на запльованих вулицях. Кого це непокоїть? Де ті, хто повинен спрямовувати молодих на шлях істинний? Спорт, танці й навіть кіно — не по кишені! От і розважаються, як можуть. Сьогодні не Оксану й пацанів потрібно обговорювати, а владу, що створила для таких «розваг» умови».

Із цим читачем згодна Марина Васильєва із Запорізької області: «Хіба така доля була б у постраждалої, якби її батьки мали роботу, мати не змушена була б поневірятися в пошуку заробітку? Якби держава опікувалася молоддю, надавши можливість здобути професію або забезпечивши робоче місце, хіба Оксана займалася б тим, чим займалася?»

«Знаєте, що найстрашніше? — запитує Василь Михайлюта із Трускавця. — У суспільства атрофовані органи почуттів до таких історій, жодних уроків із цього випадку воно не винесе: через день після похорону Оксани всі про неї забудуть». Здається, наш читач не далекий від істини...

Деякі читачі, обговорюючи публікацію в «Голосі України», повідомляють, що громадяни все-таки реагують на несправедливість, як це сталося і в Миколаєві, і в інших містах. Микита з Маріуполя пише: «Суспільство повстало через те, що ненавидить міліцію й не вірить їй. Люди пішли не через особистість Оксани, а через несправедливість дій міліції й прокуратури. Оксана — привід, а не причина мітингів, крапля, що переповнила чашу терпіння».

А от Микола з Козятина не згодний з деякими висновками автора статті «Сталося. Але чи той «чиряк» прорвало?»: «Ви пишете, що, мовляв, звичайна сталася історія: хлопці разом з дівчиною пиячили в кафе, а потім пішли на квартиру. І що дівчина могла б здогадатися, навіщо вона туди йде з незнайомими чоловіками. Ви хочете сказати, що ці покидьки мали право вчинити з нею те, що вчинили? Моя думка така: їм, виродкам, — смерть. Повільна й болісна: щодня від їхньої плоті відрізати по шматочку, посипаючи сіллю те, що залишилося. А ще я закликаю співгромадян не дати владі себе заспокоїти: тільки так можна домогтися справедливого покарання для нелюдів».

Ось ще думки: «Я теж ходив на мітинг на захист Оксани, хоча ще до оприлюднення в ЗМІ знав, що вона не свята — у Лучі в мене родичі. Але й тепер уважаю, що її кривдники, як і міліціонери, котрі відпустили їх, мають бути покарані. А чому не враховується, що головний чинник того, що сталося, — алкоголь? І якщо він і далі буде доступний навіть дітям, то не довго чекати нового лиха. Адже в цьому разі четверо п’яних занурили в грязюку не тільки Миколаїв, а й усю країну»; «Даремно Україна скасувала смертну кару, бо жодне інше покарання не буде пропорційним скоєному миколаївськими покидьками; 

Це — тільки кілька листів, автори яких переконані, що адекватним покаранням для ґвалтівників може бути тільки смертна кара. Але давайте повернемося до цієї страшної історії: навряд чи миколаївські ґвалтівники прораховували дії перед тим, як почали знущатися зі своєї жертви. Зупинила б їх загроза смертної кари? До речі, в багатьох країнах, у тому числі в США, вона є, але рівень злочинності там залишається досить високим.

В Україні проблема ще й у тому, що, крім низького рівня життя, падіння звичаїв, на громадян щодня, щохвилини обрушується негатив, агресія. Насамперед, з екранів телебачення й кіно, де герої займаються нескінченними стрілялками, в яких усе зводиться до того, як легко можна позбавити людину життя — з методикою й технологією цієї справи до найменших подробиць: як чинити злочини і як замітати сліди.

Але я б всерйоз задумалася ось над цим анонімним листом: «Якщо держава, яка позбавила більшу частину населення гідного життя в економічному плані, не виконає своїх обов’язків із забезпечення безпеки, суспільство візьме цю функцію на себе. І будуть у нас суди Лінча. І буде смертна кара. Неофіційна, далека від гуманізму, але справедлива й оперативна».

Не страшно?