З 1993 року передплачую газету «Голос України». Це моя найулюбленіша газета. Серед її журналістів є такі, статті котрих одразу шукаю, щойно отримую видання. Яскравою роблять, на мою думку, «Голос України» Галина Квітка, Валентина Писанська, Ірина Козак, Владислав Жмурков, Сергій Павленко. Їхні статті завжди актуальні, змістовні й цікаві.
Одна зі статей — «Соціальна філософія аграрного бізнесу» авторської рубрики оглядача Галини Квітки «Перехрестя» — була зачитана мною «до дірок», тому що тема, порушена в ній, така актуальна для сільських жителів, що змусила взятися за ручку.
Білою заздрістю заздрю тим селам, громадам, сільським радам, зрештою, де працюють соціально-відповідальні агропромислові компанії. Ставлення таких до проблем села тішить та обнадіює. Як написано в Біблії, «є час розкидати каміння, є час його збирати...». Гадаю, час збирати каміння вже настав. Адже саме село, українське село, є колискою нашого народу. Саме тут зберігаються джерела духовності, моралі, культури, звичаїв нашого народу.
Честь і хвала людям, які своїм бізнесом піднімають села, підвищують їхній соціально-економічний рівень. І як хотілося б, щоб таких передових, прагматичних і розумних бізнесменів на селі було більше.
Урбанізація триватиме, але завжди були, є і будуть люди, які надаватимуть перевагу життю в селі, а не місті. Коли весна, бажання зорати, засіяти, виростити на генетичному рівні змушує нас вийти в поле, на город чи дачу — хто чим багатий.
Моє рідне село Уралове (за старих часів Олтар) — стародавнє козаче поселення, має свою багату історію. З 2003 року я працюю в ньому сільським головою, працюю з постійною надією на те, що от-от щось зміниться в ліпший бік для сільських жителів.
І Рік села вже канув у Лету, і земельна реформа ось уже двадцять років не має ні кінця ні краю, — і мені тривожно, що Уралове може наказати довго жити, як і багато сіл нашої неньки-України.
Понад 6 тисяч гектарів земель в адміністративно-територіальних межах Уралівської сільської ради, з них більш як 4 тисячі сільгоспугідь. Лише четверту їх частину використовують місцева агрофірма «Росія» та селяни. Інша площа сільгоспугідь гуляє: заростає чагарниками, бур’янами, деревами. Але ж тут чудові умови для екологічно чистого рослинництва й тваринництва!
У добрі радянські часи колгосп «Росія» вирощував тут овочі. Славився на весь Союз високими врожаями картоплі — 300 центнерів з гектара. Наші помідори, огірки, капусту, кріп, буряк, моркву їли не тільки українці, продукцію відправляли по всьому Союзу. З дитинства запам’яталися вирощувані тут кавуни, полуниця, яку висаджували в колгоспному саду. Він є й тепер — 18 гектарів яблуневого саду.
Хоча б як хотілося, щоб наша агрофірма розвивалася (дай Боже, їй ще проіснувати), але цього замало.
Сільській раді з балансу колгоспу передали вже розвалені дитячий садок, лазню, меліоративну систему, житлові будинки. З 2003 року громада змогла частину садка переобладнати під сучасний фельдшерсько-акушерський пункт за сприяння одного з фондів, переоснастити й відремонтувати разом з агрофірмою місцеву пожежну команду. А вигравши грант у Всеукраїнському конкурсі проектів і програм органів місцевого самоврядування, взяла участь у проекті «Місцевий розвиток, орієнтований на громаду» ПРООН з освітлення вулиць. Жодна будівля, яка стоїть на балансі сільської ради, не зруйнована, а, навпаки, зроблено два проекти на реконструкцію й ремонт Будинку культури та іншої частини дитячого садка. Тобто потенціал у громади здоровий, незважаючи на нюанси. В 1990 році в селі мешкали більш як тисяча осіб, у 2003 році — шістсот сімдесят, на сьогодні ця цифра становить 450.
Молоді люди, котрі залишилися без роботи, вирощують на своїх земельних ділянках городину, яку продають на базарах, тримають корів, здають молоко на заготівельні пункти, відгодовують молодняк великої рогатої худоби, свиней. Але ж зрозуміло, що робота на своїх присадибних ділянках у виробничий стаж не йде. І пенсійне майбутнє у них не визначене.
У селі є школа, ФАП, сільська рада, три магазини, пошта, церква. Постійне автобусне сполучення з містами Середина-Буда, Суми та Шостка.
Багато будинків-пусток, які місцеві жителі не встигли розібрати на дрова. Найдорожчий будинок в Ураловому коштує 8 тисяч гривень.
А село Чигин, що належить до Уралівської сільради, стоїть на березі красивого Чигинського озера, яке є візитною карткою села. Значна відстань від міст (35 км від Середино-Буди й 45 км від Шостки) і великі розміри озера (94 га) сприймаються неоднозначно: ніхто не бере в оренду, тому що місцеві жителі можуть поживитися уловом. Але ж хотілося б, щоб і місцевим рибалкам була офіційна робота, і громаді користь від того, що озеро доглянуте й дає прибуток усій громаді, а не окремим браконьєрам.
Чудові місця для відпочинку, чисті вода й повітря — одне слово, куточок недоторканної природи. І в цьому куточку поки що залишається мрією думка про те, що й на наше рідне, гарне Уралове-Олтар знайдеться інвестор, котрий вкладе сюди свої кошти й надасть своїй справі духовного потенціалу, зробить її соціально-відповідальною.
Олена ВАСИЛЬЄВА, Уралівський сільський голова.
Сумська область.
Мал. Олександра МОНАСТИРСЬКОГО.
