У країні невідкладної соціальної допомоги

Заступник глави Київської міськдержадміністрації Руслан Крамаренко презентував довгограючий (на 2011—2015 роки) проект «Картка киянина», започаткований цільовою програмою столичної влади «Турбота. Назустріч киянам». По суті, це одна з форм монетизації пільг, яка дає змогу оптимізувати соціальні виплати та послуги шляхом розповсюдження безготівкових трансакцій. Потрібна річ. У Євросоюзі на готівку припадає менше 10 відсотків розрахунків, що є потужним інфляційним запобіжником, тоді як у нас — понад 80 відсотків. Прямо кажучи, до нього нам ще далеко. Економіки країн Євросоюзу піднімають соціальне забезпечення своїх громадян на іншу, недосяжну для нас, орбіту. Зокрема й тому, що з огляду на оподаткування заробітної плати і її частку в собівартості продукції, до оплати найманих працівників там ставляться як до мотивації підвищувати продуктивність праці й гарантії мати достаток на старості. У нас — як на об’єкт оподаткування або примноження прибутків працедавця, або навіть як на стимул підхалтурити на стороні. Тому наші реформатори беруться скорочувати дефіцити Пенсійного фонду не з того боку. Через це близько третини товарообігу перебуває в «тіні», а ми стали країною невідкладної соціальної допомоги. В структурі доходів українців за минулий рік 42 відсотки становить заробітна плата, 37 (!) — соціальна допомога. Заковика в тому, кому й на яких підставах держава створює режим найбільшого сприяння. Якщо правом безкоштовного проїзду в громадському транспорті користується прокурор, то очевидно це треба не йому, а державі. Якщо чиновник оформляє заміський маєток як оздоровчий заклад, аби ухилятися від оподаткування, то, зрозуміло, що це треба не державі, а чиновнику. Турботу міської влади, як і будь-який проект, живлять інтереси — суспільні і приватні.

Хто і чому зацікавлений у цьому проекті? Столична влада, яка логічно вбачає у оптимізації пільгового забезпечення городян можливість знизити частку відрахувань до центрального бюджету. Нагадаю, пільги з держбюджету регламентуються понад двома десятками законодавчих актів. Зацікавлені банки, які одержують безпосередній доступ до розподілу бюджетних, недорогих, грошових ресурсів і когорти вдячних клієнтів. Пільговиками навряд чи обмежиться, вже пропонують задовольняти заявки всіх киян. Ще — столичний комунальний транспорт, який вітає впорядкування кількості пасажирів із правами безплатного проїзду. За даними КП «Київпастранс», торік у метрополітені оплатив свій проїзд тільки кожен третій пасажир. Небайдужі до проекту вочевидь і чимало торговельних мереж, з якими, за словами Руслана Крамаренка, вже ведуться відповідні перемовини щодо знижок на певні групи товарів і видів послуг. Але користувача ще доведеться переконувати у достоїнствах картки. Районні відділи праці та соцзахисту її видаватимуть безплатно. Спершу — прописаним у Києві багатодітним батькам, пенсіонерам та інвалідам без права пільгового проїзду в метрополітені, опікунам, тим, хто не має права на пенсію, і, звісно, соціальним працівникам. Спершу вона забезпечить право безплатного проїзду в метрополітені, але, кажуть, що з травня — і знижки у мережі муніципальної аптеки «Фармація» Очікувати, що все піде гладко, не варто, бо протестів не уникнути. Почасти тому, що лімітоване фінансування проїзду і умова київської прописки об’єктивно обмежує у правах мешканців приміських територій, які працюють у столиці. Почасти — тому що для деяких категорій пільговиків, скажімо, для інвалідів по зору, користування карткою у метрополітені — справа невдячна й обтяжлива. Але головно через те, що до грошей у пільговиків (переважно літніх людей) довіри виявиться значно більше, ніж до турботливих карток від банків і влади.

На диспропорції на ринку праці вказував на засіданні уряду Прем’єр-міністр Микола Азаров. Пропонував розумні заходи — зменшити єдиний соціальний внесок для роботодавців, які сплачують прийнятні заробітні плати, і (або?) компенсувати витрати за прийом молоді та осіб віком від 50 років. Зі свого боку, віце-прем’єр — міністр соціальної політики Сергій Тігіпко повідомив про 18 (!) напрямків, за якими стимулюватиметься зайнятість населення. Зокрема, йшлося про стимулювання малого бізнесу з кількістю працюючих до 50 осіб, шляхи створення робочих місць у сільській місцевості тощо. Прем’єр-міністр Микола Азаров порадив вивчити громадську думку. Але після громадянського стресу, який спричинили обговорювані зміни до Податкового кодексу у зв’язку з обіцяним запровадженням податку на розкіш, це буде непросто. Ще б пак, неабияку частину населення поставили до відома, що вона розкошує Так, за базу оподаткування нерухомості (відповідне положення набирає чинності з 1 липня ц. р.) Мінфін пропонує вважати не житлову, а загальну площу. Якщо так, то очікуй на оподаткування усіх присадибних споруд на своїй території. На думці оподаткувати квартири загальною площею від 120 квадратних метрів, а будинки — від 250, незалежно від кількості та соціального статусу мешканців. Однакові пороги для оподаткування, хоч як дивно, регламентують різні законодавчі акти, що вказує на подвійне оподаткування. Але зараз не про це. Під податок на розкіш, таким чином, потрапляють житлові мікрорайони з багатоквартирними будинками, які здавали 2003—2007 років, і такі, що зводили чуйні остарбайтери для своїх рідних, а розмір ставки податку прив’язується до мінімального рівня заробітної плати. Новий податок не лякає власників літаків, яхт та гелікоптерів, оскільки їх реєструють на юросіб, а про них навіть не згадується..

Зате йдеться про власників автомобілів. І знову категорія таких, що потрапляють у розкішні, дивним чином зростає. Якщо спершу пропонували оподатковувати іномарки з об’ємом двигуна понад 4 тисячі куб. см, потім — 3400 куб. см, то тепер уже з об’ємом двигуна 3000 куб. см. Прямо кажучи, оподатковувати капіталізовані видатки — ще та ідея, бо це податок зі сплачених податків. А судити про розкіш автівки за об’ємом її двигуна — приблизно те саме, що судити про жінку за кермом за об’ємом її бюста. Але нехай. Проте як позбутися думки, що уряд знову перекладає новий податок на плечі середнього класу? Навіщо? Для виконання соціальних ініціатив. І як позбутися враження, що, захищаючи реальну розкіш від оподаткування (у категорію розкішних не потрапляють вироби з дорогоцінного каміння, коштовні прикраси, годинники тощо), держава по суті надає ще одну соціальну пільгу найбільш заможним представникам суспільства, які цього не потребують?

Повернусь до заробітної плати. За даними статичних служб країн-сусідів, нашим заробітним платам поступаються тільки білоруські. Згідно з грудневими даними про номінально нараховану (неоподатковану) заробітну платню, її середній розмір у Польщі становив 945 євро, в Естонії — 865 євро, в Росії — 721, Латвії — 676, Литві — 630, в Україні — 287 євро, у Білорусі — 257. Нагадаю, у січні цього року проти грудня минулого середня заробітна плата знизилася на 322 гривні — до 2722. Я зупинився саме на темі оплати праці не тому, що недооцінюю кінець «сирної війни» з росіянами. А тому що знаю випадки, коли за середньою заробітною платнею підприємства у 3 тисячі гривень ховається ставка керівника у кілька десятків тисяч гривень. Бо серед тижня випадково почув по радіо поважного психолога-дослідника, яка наводила шокуючі дані з якогось соціологічного опитування. Виходило, що сім’я з сукупним доходом у 4 тисячі гривень з гаком вважає свій достаток нормальним, у 3 тисячі з гаком — таким, з яким можна миритися, у 2 тисячі гривень з гаком — таким, що змушує животіти. Понад 70 відсотків опитаних найбільше бояться втратити роботу. І що показово, йшлося про думку представників середнього класу суспільства. Якщо узяти нею сказане на віру, то нам ще довго жити в країні невідкладної соціальної допомоги. Але я в те опитування не вірю.