Через аварійний стан Верхньо-Прип’ятського гідровузла Білоозерської водоживильної системи Прип’ять у своїй верхній течії може змінити русло і повернути не на схід, до Дніпра, а на північ — до Мухавця та Західного Бугу.
Шлях через три озера
Подорожуючи Прип’яттю, ви обов’язково звернете увагу на цікаву інженерну споруду, розташовану ліворуч за течією за кілька десятків метрів від русла. Це Верхньо-Прип’ятський гідровузол. Звідси бере початок Білоозерська водоживильна система, яка подає воду у вододільний б’єф Дніпро-Бузького судноплавного каналу. Подібних споруд ви не побачите ніде в України. Зроблена з дерев’яних брусів у 1958 році, вона зберегла вигляд своїх старших попередників. Адже датується ця гідросистема 1838—1842 роками. Самому ж Дніпро-Бузькому каналу вже далеко за двісті.
Сім років тому автору цих рядків разом з тодішнім начальником Волинського облводгоспу Юрієм Бахмачуком пощастило здійснити подорож частиною цього водного шляху. Взявши старт біля шлюзу, де забирається вода з Прип’яті, ми моторним човном спочатку пропливли 5,1 кілометра Вижівським каналом до озера Святого, потім 1,1 кілометра — Коротким каналом до озера Волянського і, нарешті, ще 4,5 кілометра — каналом Хабарище до озера Білого. Останнє поділене кордоном між Україною і Білоруссю, тож без спеціального дозволу плисти далі не могли. Від кінцевої мети — Дніпро-Бузького каналу — нас відділяло лише 15 кілометрів Білоозерського каналу.
Насилля над славною рікою
Побачене здивувало і змусило замислитися. Як, наприклад, понад 170 років тому, не маючи сучасної землерийної техніки й автомобілів, люди проклали такий довгий водний шлях, котрим і сьогодні міг би пройти невеликий прогулянковий катер? Захоплювала і сміливість інженерної думки. Гідротехніки вже на початку ХІХ століття побачили, що рівень Прип’яті в районі волинського села Почапи значно вищий, ніж у вододільному б’єфі Дніпро-Бузького каналу. Тобто є можливість самопливом підживлювати водою шлюзи у межиріччі Мухавця та Піни.
Саме ця обставина згодом стала причиною багатьох екологічних проблем у верхів’ї Прип’яті. У повоєнні роки Дніпро-Бузький канал було відремонтовано, поглиблено і розширено. Інтенсивність руху суден по ньому постійно зростала. Для їх проходження шлюзами щораз більше забиралося води з ріки. У 1970—1980 рр. траплялося, що після Почапів Прип’ять повністю зникала, вся її вода надходила у водоживильну систему Дніпро-Бузького каналу. Більше того, в окремі засушливі роки на озері Білому встановлювали потужні насоси, які майже повністю викачували воду з Волянського озера і більш як наполовину — з Білого. В обох водоймах гинула риба і все живе. Русло ж Прип’яті нижче Почапів заростало болотяною рослинністю, верболозом, деградувало. Та ніхто на хворобу ріки не звертав уваги. Каналом за будь-яких обставин мусили плисти баржі, навантажені рудою, вугіллям, каменем, металом...
Проблема зіпсованої засувки
Лише за років незалежності з’явилася можливість обмежити водозабір і полегшити екологічну ситуацію у верхів’ї Прип’яті. Міжнародними угодами між Україною і Білоруссю було визначено, що розподіл стоку може проводитись за схемою 50 на 50, а при стоці 1,7 м3/с вода взагалі не повинна забиратися з русла ріки. Цих правил дотримувалися доти, доки Верхньо-Прип’ятський гідровузол міг виконувати водорегулюючі функції. На жаль, споруда нині перебуває в аварійному стані, може в будь-який момент зруйнуватися. Її дерев’яні конструкції згнили і струхлявіли, в тілі дамби утворилися великі промоїни. Оскільки всю споруду перекосило, дерев’яні бруси (шандори), якими регулювали рівень води на водоспуску, заклинило.
Важко уявити, що станеться, коли під час паводка неконтрольований потік рине у водоживильну систему, розраховану на пропуск 40—50 кубічних метрів води за секунду. А загроза цього є. Тож може статися, що, втративши перешкоду на своєму шляху, води Прип’яті підуть не на схід до Дніпра своїм історичним, але вкрай деградованим і замуленим руслом, а рівненьким і чистим каналом на північ до межиріччя Муховця та Піни.
Скупий заплатить двічі
Враховуючи цю загрозу, Волинське обласне управління водних ресурсів торік замовило інституту «Рівнедіпроводгосп» проект реконструкції гідровузла. Як розповів начальник управління В’ячеслав Лавренюк, нова споруда виготовлятиметься вже з бетону, а його засувки підніматимуться електродвигунами. Щоб полегшити її обслуговування і мати можливість оперативно втручатися в позаштатні ситуації, до гідровузла буде прокладено щебеневу дорогу. Вартість робіт за цінами грудня 2011 року — 6,64 мільйона гривень.
Тож проблему, здавалося б, незабаром буде вирішено. Однак питання фінансування цього об’єкта поки що зависло в повітрі. Тим часом споруду все-таки доведеться будувати. І в області сподіваються, що уряд знайде можливість профінансувати цей важливий проект, так само як і кошти для розчищення деградованого русла Прип’яті. До речі, спеціалісти підрахували, що збережена для Дніпра вода Прип’яті дасть змогу українським електростанціям щороку виробляти електроенергії на кілька мільйонів гривень. Сьогодні ж вона крутить турбіни міні-ГЕС, спорудженій на Дніпро-Бузькому каналі поблизу міста Кобрина завбачливими білорусами.
Волинська область.
