Амбулаторія сімейної медицини Солом’янського району столиці. Їх у районі поки що одинадцять. В одну з них, що на Повітрофлотському проспекті, зайшла якось після обіду.
Тихо, чисто та світло. Євроремонт: усе нове й сучасне. Біля входу — розклад прийому сімейних лікарів. Іду до реєстратури.
— Я живу на сусідній вулиці. Чи маю право користуватися послугами цієї амбулаторії? — запитую.
— Якщо ви прописані за цією адресою, то маєте, — спокійно відповідає Ірина. Читаю ім’я жінки на бейджику, приколотому до білого халата. Вона називає прізвище мого лікаря й пише на листочку дні та години прийому. — У нас тут є ще й гінеколог. Якщо лікар призначить, можна в амбулаторії здати аналізи крові й сечі, а в маніпуляційній робити ін’єкції.
Дивлюся на кабінет з табличкою «лікар-педіатр». Цікавлюся, як до нього можна потрапити. З’ясовується, що на цю посаду фахівця поки що не знайшли. Запитую, а чи можна прикріпитися до амбулаторії, якщо живеш у цьому районі, а прописаний в іншому.
— Можливо. Але треба написати заяву головному лікарю нашої районної поліклініки. Якщо він дасть «добро», тоді ласкаво просимо! — пояснює співбесідниця.
Ми розговорилися. Ірина люб’язно провела екскурсію по амбулаторії.
Ось денний стаціонар. Чотири акуратно застелені новими покривалами ліжка, біля кожного — стійка для крапельниць. Стіл медсестри. У коридорі — шафи для зберігання особистих речей пацієнтів і зручні м’які диванчики. У такій установі була кілька років тому у Польщі. Там система такої базової медичної допомоги працює давно.
Моя екскурсовод каже, що основний контингент пацієнтів — люди похилого віку. Мовляв, їм і тиск виміряють, і укольчик зроблять, і прокрапають, і вислухають. Місцевим бабусям це зручно: до поліклініки їхати треба, а амбулаторія — під будинком.
Вона обслуговує певні вулиці району. А це близько семи тисяч жителів. Доволі велике навантаження на лікарів. Що ж, дефіцит кадрів відчувається й у центрі первинної медичної допомоги. Та й повноваження в амбулаторії обмежені. Так, наприклад, сімейний лікар випише пацієнту лікарняний листок. Але щоб поставити штамп на документі, потрібно їхати в поліклініку.
— А як мені оформити картку, — на прощання запитую в реєстратурі, передчуваючи, що це процедура непроста. Кілька років тому намагалася те саме зробити в районній поліклініці... Осадок залишився, а картки так і немає.
— Приносьте паспорт — оформимо. Це не проблема, — заспокоїла мене добра жінка з амбулаторії.
Прощаюся. Іду. Поки що все подобається. Що саме? — запитую себе. Мабуть, увага, що її мені приділили. Це в наших медзакладах велика рідкість.
Амбулаторія сімейної медицини. Полтавська область. м. Комсомольськ. Cімейний лікар Лідія Дяченко.
Фото Андрія НЕСТЕРЕНКА (із архіву «Голосу України»).
