«Випалена земля» благодатного краю

Від природних умов тут справді багато що залежить. Торік, наприклад, вони посприяли щедрому врожаю зернових: їх зібрали 2,5 мільйона тонн. У вже згаданій «Аналітичній записці...» підтверджується, що обсяг виробництва продукції сільського господарства в розрахунку на одиницю населення збільшився на 821 гривню і становив 3913 гривень (по Україні — 1957). За цим показником область є одним із лідерів у країні.

Факт не може не радувати. Щоправда, ті самі кліматичні умови минулої осені змінили милість на примхи. Багато посівів озимини, як і в інших регіонах, загинуло. Райдужні плани — зібрати ще більше, ніж торік, що їх плекали місцеві керівники, змінилися на обережніші: дай, Боже, щоб і цьогоріч стільки само вийшло. Можливо, Господь як найвищий «куратор» клімату і прислухається до цих побажань...

Хоча навіть за багатого врожаю аграрний сектор Херсонщини за часткою надходження податків посів тільки шосте місце. Принаймні такий факт називає ще недавно опонент, а в майбутньому, ймовірно, партнер Миколи Костяка з розбудови конкурентоспроможності краю Борис Сіленков. У статті «Херсонщина на порозі великої депресії» (як для людини, що проситься до співпраці, назва трохи нелогічна) він стверджує, що така ситуація буде прораховуватися і в наступних бюджетних періодах аж до 2016 року, бо більшість суб’єктів господарювання в АПК цього регіону на спрощеній системі оподаткування. Торік бюджет області виконано на 97 відсотків: вона скотилася в цьому плані до рівня 2004 року. Натяк попередника нинішнього голови ОДА на 2004-й зрозумілий, але, якщо відкинути політичні причини, у словах Бориса Сіленкова, напевно, є рація: все-таки колишній головний фінансист області з цифрами жартувати не схильний.

Крім погоди віддача таврійських ланів міцно прив’язана до рукотворного фактора. Тут, на півдні, в зоні продовольчої безпеки України, без штучних опадів зібрати пристойний урожай просто неможливо. Як каже Микола Костяк, «зрошення для Херсонщини — це все». На жаль, з цим «усім» тут також не без проблем. Із 425 тисяч гектарів зрошуваних земель систем поливу в робочому стані залишилося трохи більш  ніж на 286 тисяч (це ще непогана цифра. У сусідніх південних регіонах ситуація гірша. Якщо, звісно, це може бути підставою для заспокоєння). Збудована ще в «доісторичну» радянську епоху, система останніми десятиліттями здебільшого по-варварськи зруйнована: дощувальні установки розікрали, водогони викопали, труби порізали. А магістральні канали перетворилися на решето. Як наслідок — десятки тисяч гектарів стали випаленою землею у прямому сенсі цього слова.

Свого часу аграрії сподівалися, що в Україні буде ухвалено ефективну державну програму розвитку АПК, і тоді неодмінно здійсниться диво — повна реконструкція і навіть подальший стабільний розвиток системи зрошення. Така сама наївність, як віра у захист вітчизняного товаровиробника. Роки спливають, а надія разом з водою вихлюпується крізь густо пощерблене дно. Втрати дорогоцінної для посушливих степів вологи через дірки колосальні: торік, зокрема, з 261 мільйона кубометрів прокачаної через Краснознаменський і Північно-Кримський канали води було втрачено 50 мільйонів кубів. Вони не просто вилилися в землю без всякої користі, а й підвищили ризик підтоплення населених пунктів. Для його нівелювання довелося витрачати зайві кошти: обласне управління водного господарства лише за електроенергію для насосів вертикального дренажу, котрими відкачували «небезпечну» вологу, заплатило мільйон бюджетних гривень.

До речі, втрата води з мережі магістральних, міжгосподарських каналів та внутрішньомеліоративних систем була темою парламентських слухань «Актуальні проблеми зрошення, підтоплення та повеней в Україні». Херсонщині як регіону, де збудовані найбільші в країні зрошувальні системи, на них приділялася особлива увага.

Звичайно, між рекомендаціями слухань і втіленням їх у життя є величезна різниця — гроші. Цей начебто простий «арифметичний» висновок на практиці обернувся для аграрного сектору «вищою математикою». Колись регіон щороку освоював по сотні мільйонів «цільових» карбованців на будівництво та утримання зрошувальних систем; сьогодні держава виділяє кошти, що покривають тільки їх експлуатацію та ремонт. Уся ця «косметика» не в змозі перетворити «решета» на «відра», а зі старих дощувальних установок «зліпити кулю».

У радянські часи Україна, між тим, була основним виробником дощувальної техніки серед союзних республік. Той самий Херсонський комбайновий завод випускав, зокрема, агрегати «Дніпро». Нині підприємство намагається повернути втрачені позиції і в цьому напрямі, але, з огляду на вже відому ситуацію, декому «дере горло» не так суха земля, як краплини дощу з установок комбайнобудівників.

Серед можливих варіантів відповіді на сакраментальне «де взяти гроші» на відновлення зрошувальної системи, принаймні одна очевидна. Здавалося б, саме тут є де розгулятись інвесторам, якщо переорієнтувати їхню увагу з індустрії розваг на не такі «серйозні», але вкрай необхідні й актуальні для області питання.

Можна, звичайно, і далі чекати милості від держави, а можна й на місці спробувати розібратися з «математикою». Так, як це роблять ті керівники, у кого справді на першому місці діло, а не словесна макуха. В цій історії йдеться про менші масштаби «поливної» проблеми, але не менш пекучі для людей, які живуть поряд з водою, але десятиліттями... потерпають від її нестачі.

Райцентр Велика Лепетиха розкинувся вздовж берега Каховського водосховища, де життєдайної вологи — мільйони кубометрів. Але тільки-но пригріє сонце, і настає час поливати городи, як крани у майже десяти тисяч мешканців наче «пересихають»: годинами з них і краплі не вичавити. Біда в тому, що селище розташоване на кручах, із перепадом висот близько сімдесяти метрів, і старі насоси одинадцяти тутешніх артезіанських свердловин у часи пікового навантаження просто виходять з ладу, не встигаючи подавати воду нагору. До того ж вартість добутої з надр води виходить «золотою» (5,65 гривні за кубометр) і поливати нею городи — однак що розпалювати багаття грошовими купюрами замість сірників.

Виходу зі скрути великолепетисьці не могли відшукати довгенько: вислуховуючи нарікання власників приватних осель, чиновники незмінно просили їх почекати, коли державна або ж обласна казна «розщедриться» на кілька мільйонів гривень для заміни старих насосів та іржавих труб. Та варто було в районі змінитися керівнику, як раптом з’ясувалося, що проблему можна вирішити самотужки, навіть не чекаючи дотацій та субвенцій з Києва чи з Херсона. Новий голова Великолепетиської райдержадміністрації Олексій Скопич поглянув на проблему «свіжим оком», і поставив слушне питання: а чому, власне, городи в селищі треба поливати якісною питною водою?

Порадившись із фахівцями, Олексій Володимирович до дрібниць усе прорахував і запропонував коштом громади збудувати у Великій Лепетисі окремий водогін саме для «технічних потреб». Для цього були потрібні аж ніяк не мільйони, а всього лиш сто тисяч гривень, і їх швидко назбирали: близько п’ятисот родин просто склалися по дві тисячі гривень. На ці гроші було придбано пластикові труби вітчизняного виробництва (виробник надав на них 50 років гарантії), і прокладання від Каховського моря до райцентру водогону десять кілометрів завдовжки почалося. Виконавча влада, до речі, додала і свій внесок, безплатно оформивши на проект технічну документацію.

Олексій Скопич каже, що будівництво водогону (його трохи пригальмували лютневі морози) має завершитися вже до настання літньої спеки. Причому реалізація проекту «вбиває одразу кількох зайців»: насамперед, вона дає можливості для додаткового заробітку працівникам господаря споруди — дочірнього підприємства сількомунгоспу «Вода—Дніпро». По-друге, після запуску трубопроводу, обладнаного системою фільтрації, Велика Лепетиха одержить для поливу воду вартістю лише 15 копійок за кубометр — майже в сорок разів дешевше, ніж та, яку піднімають з артезіанських свердловин. По-третє, дешевша вода для садів та городів знижує вартість овочів і фруктів і збільшує потенціал плодючості навколишніх земель. Але є ще й дуже важливе «по-четверте»: майбутній водогін у невеликому сільському районі сам по собі дає громаді можливість наочно переконатися, що принаймні дехто з місцевих чиновників може не тільки роздавати облудні передвиборчі обіцянки і без користі проїдати чималенький оклад держслужбовця, а й реально допомагати людям у вирішенні складних проблем, котрі стоять на заваді нормальному життю.

Особлива гордість проекту «Конкурентоспроможна Херсонщина» — реструктуризація медичної галузі. Тут навіть розроблено «Філософію реформування галузі охорони здоров’я». Очевидно, нездоланний потяг до пафосу, який демонструє перша особа, наче вірус псевдотворчості, передається нижчим керівникам повітряно-крапельним шляхом.

Отже, згідно з першоджерелом, «медицина, як і філософія, розглядає проблему «виживання людства на Землі»... У програмі з реформування галузі охорони здоров’я ми враховуємо той факт, що досягнення максимально ефективної роботи сфери можливе за умови сприйняття людини як складної біосоціальної системи, а це, у свою чергу, можливо лише за сприйняття фактичного матеріалу медичної науки через призму філософського знання» (! — Авт.). Таку «призму» не втяв би навіть відомий «філософ» сучасності Леонід Черновецький. Утім, херсонські «цицерони» не поступаються київському «пришельцю» і наслідками експериментів над виживанням людства на конкретних землях реєстрації його «біосоціальних систем».

Життя не програма. Його філософія значно простіша. І часто багато жахливіша...

Острів Білогрудів розділяє від Голої Пристані річка Конка. Переправа через неї на човні і є тією «дорогою життя» (а часом і «дорогою смерті», бо в такий само спосіб небіжчиків перевозять з рідного обійстя на Голопристанський цвинтар), яка з’єднує «відрубну» територію з «материковою» цивілізацією. Здебільшого тут мешкають люди похилого віку, які про добре здоров’я згадують, як правило, у минулому часі. А воно їм дуже потрібне сьогодні, адже взимку острів перетворюється на знімальний майданчик передачі «Останній герой». На запитання: «Чим в основному займаєтеся?» — наша співрозмовниця тітка Надя, котрій допомагаємо затягти до човна придбаний на міському базарі важкий лантух з «харчем» для свині, без лукавства відповідає: «Виживаємо...». І ця лаконічність зрозуміліша за багатослівні чиновницькі рапорти.

На острові є приміщення амбулаторії, але в тутешньому інтер’єрі воно вже давненько править за «меблі». Медсестра, котра в ній господарювала, зламала ногу, а в райлікарні про заміну не здогадалися. У людей, особливо старих, вибір не дуже великий. Звичайно, бажано взагалі не хворіти. Якщо не вдається, хворіти легко. Принаймні так, щоб бути в «транспортабельній формі» і самотужки дістатися через Конку до аптеки й лікарні. Ні? Тоді є ще один варіант — здійснити переправу до вічності...

В однієї з острів’янок серед зими загорівся будинок, вона дістала опіки. Кажуть, жінку можна було б врятувати, але не було кому надати першої допомоги. Доки «форсували» річку, везли до лікарні Голої Пристані — минув час. Смерть виявилася прудкішою, ніж «оптимізована» медицина.

У Добропіллі цього ж району лікарня зі стаціонаром на 25 ліжок перетворилася на пункт, де можуть відпустити фізпроцедуру і раз на тиждень у лабораторії зробити прості аналізи. Добре, радіють медики, що хоч це зберегли. Але люди незадоволені. Їдь тепер бозна-куди по крапельницю.

У Стрілковому — курортному селі на Арабатській Стрілці також була своя лікарня зі стаціонарним відділенням. Власне, лікарня залишилася, але стаціонар «реформували» на соціальні ліжка для престарілих. Річ потрібна, але що робити мешканцям села, які донедавна мали можливість серйозно лікуватися в рідному Стрілковому? І не тільки їм. У сезон тисячі відпочивальників приїздять на Азовське море, між іншим, привозять сюди гроші, що вагоміше впливає на добробут тутешніх мешканців, ніж фантастичні програми влади. А «дикий» курорт — це не тільки безхмарний відпочинок, а й зона підвищених ризиків. Раніше травмованих і жертв харчових отруєнь цілодобово приймала сільська лікарня, тепер її перевели на нормований день — від сьомої ранку до дев’ятнадцятої. Медперсонал із жахом чекає на літо: до районного центру Генічеська майже тридцять кілометрів. Чи всіх потерпілих довезуть до лікарні? Ціна такої «реформи» може бути страшною.

Та «найдотепніше», здається, перекроїли обласний шкірвендиспансер — за... статевою ознакою. Із 110 ліжко-місць стаціонару відібрали 35. Замість трьох спеціалізованих відділень зробили два: чоловіче і жіноче. Тепер хворих поділяють не за специфікою недуги (байдуже, банальна емфізема у пацієнта чи «дарунок Венери» — сифіліс). Чоловічого роду? — в одне відділення. Сприймай «фактичний матеріал» через призму небажаного сусідства...

Таких прикладів дуже багато. Радикальна реформа, є й такі чутки, може зачепити навіть акушерські відділення. Для чого ця «зайва розкіш», коли породілей можна звезти в один пологовий будинок? Якщо йдеться про економію коштів, чому б їм не потерпіти з переймами?

Схоже, досягнення «максимально ефективної сфери» на практиці означає облаштування бар’єрів між хворим і медичною допомогою. Мешканці таврійського краю переконалися, що оптимізація — це просто синонім скорочення. За великим рахунком — самої «біосоціальної системи».