У неї було дві мами і два батька, але від того вона навряд чи була щасливіша. Обпалене воєнним лихоліттям дитинство, нещасливе кохання, коли одного любила, а за другого заміж вийшла. Народження сина після чотирнадцяти років подружнього життя. Два роки тому їй випало його поховати: що може бути страшніше для матері? Нині тягар прожитих літ посилюється черствістю і блюзнірством оточуючих.
Єврейських дітей три роки переховували в шафі
Коли Стася народилася, її бабуся по батьковій лінії навіть слухати не хотіла про одруження свого сина із заможної польської родини на бідній українській дівчині. Син не посмів перечити матері. Років до двох дитина жила з мамою в її рідному селі під Тернополем. Бідували. Якось приїхали її відвідати батьків брат із дружиною. Дітей у них не було, і пані Марися одразу прикипіла серцем до дівчинки. Вмовила маму віддати її на виховання. Та дозволила взяти опікунство, але на всиновлення не погодилася. Так у Стасі стало дві мами і два батька (її рідні батьки через багато років таки побралися). Жилося їй у батькових родичів у Тернополі добре: був достаток, а що вже любили її названі батьки...
Але почалися війни. Після польсько-радянської, в 1939-му, бабцю по батьковій лінії з родиною вивезли у Сибір, чоловіка батькової сестри замордували в тюрмі. Коли прийшли німці, залишатися в Тернополі було небезпечно: підлітків почали забирати до Німеччини. Стасі тоді йшов чотирнадцятий, і її вирішили відправити до рідної мами в Коломию (нині Івано-Франківська область). Жінка там куховарила в заможних родинах поляків, євреїв. За німців прибирала в їхній конторі. Жила в мансарді над нею.
— Якось у двері постукали, — згадує Станіслава Францівна. — На порозі стояла дівчина років 15—16. Вона попросила маму сховати її з братиком. Усіх рідних розстріляли німці, а їм пощастило врятуватися. Моя мама до війни куховарила в родині євреїв, з дітьми якої дружила Юля Візніцер (так звали дівчинку), тому вони добре знали одна одну. Відмовити їй мати не змогла, і дівчинка привела брата Бумека, якому на початку війни було років десять. Діти прожили у нас всі три роки окупації.
Якого страху вони з мамою тоді натерпілися, бодай не згадувати. На першому поверсі — магазин, на другому — німецька контора, а над нею їх з мамою комірка. Юля з Бумеком жили в шафі. Виходили тільки вночі на балкон, щоб подихати свіжим повітрям. Мама купила патефон, і тільки-но на сходах чулися кроки, вони вмикали його, щоб заглушити звуки із шафи. Не менше, ніж німців, боялися своїх, українців. Бо серед них також різні були. Одна з сусідок Павлина щось запідозрила і наслала німців. На щастя, мама побачила, як ті із псом висадилися біля їхнього будинку, і наказала Юлі та Бумеку лягати в ліжко. Зверху постелила перину, на яку вклала Стасю. Сказала, щоб та голосно кашляла, ніби слаба. Німці перевернули догори дригом усе в комірчині, зазирнули до шафи, пес крутився біля ліжка, але не гавкав. Коли вони пішли, мама годину сиділа, не рухаючись: відходила від переляку.
Через два дні після визволення Коломиї до них навідався незнайомець і запитав, чи не вони переховували єврейських дівчинку і хлопчика. Мати ще не встигла відповісти, як на звук голосу прибігли Юля і Бумек. То був їхній дядько. Він забрав дітей із собою. Більше нічого про врятованих Візніцерів вони не чули. Це вже тепер пані Стася згадує, як десь у 60—70-ті роки на їхню адресу прийшов лист з-за кордону. Але часи тоді були непевні, за зв’язки із зарубіжжям зазнавали переслідувань, тому поштарці сказали, що вона, мабуть, помилилася, і віддали листа. Станіслава Францівна Довганюк та її мама Параскева Палига (дівоче прізвище) заслуговують бути «праведницями світу», але старенька у свої 83 немає сил їхати в Коломию розшукувати там свідків. Та й чи живі вони, адже стільки літ спливло? Хіба що відгукнувся б хтось із врятованих Візніцерів, мабуть, в їхніх родинах знають цю історію. Нині допомоги потребує сама рятівниця.
Закидав колонку цеглою і сміттям
А тоді, в післявоєнній Коломиї, Стася вперше закохалася. Пілот Іван Охріменко відповів дівчині взаємністю. Та закоханим не судилося бути разом. За іронією долі, на перешкоді стала рідна мама Стасі. Мабуть, забула, як вчинили з нею. Дівчина скорилася. І хоч шлюб її був вдалий (вийшла заміж за Івана Довганюка, також пілота), та сердечна рана довго не гоїлася. Тридцять років прожила пані Станіслава в парі з чоловіком. Половину з них — в очікуванні дитини. Теплоту свого серця подружжя віддавало чужим дітям. У них був такий собі міні-садок. Сусіди знали: якщо немає з ким залишити своє чадо, можна відвести до Довганюків: і нагодують, і спати вкладуть, і казочку розкажуть. Ті часи добре пам’ятає Марія Грицай, яка й познайомила мене із Станіславою Францівною. Мама частенько залишала її, малу, у цьому гостинному домі, і вона досі пам’ятає його тепло і ласку. І хоч Марія Петрівна тепер киянка, але, навідуючись до рідної матері, не забуває і про пані Стасю, багато в чому їй допомагає.
Довгоочікуваний синочок у Довганюків таки знайшовся — через чотирнадцять років після одруження. Коли ми переглядали старі альбоми з фотографіями, з них вилетіла пожовтіла записка Івана Довганюка до дружини в пологовий будинок. Скільки в ній ніжності, любові, вдячності за сина... Юра хоч і працював із мамою на світлотехнічному підприємстві «Ватра» (батько помер, коли хлопцю минуло 17), але думками був ваеропорту. Влаштувався там вантажником, потім вивчився на диспетчера. Працював у Львівському аеропорту. Два роки тому важко захворів і його не стало. Захистити Станіславу Францівну немає кому.
Майже все життя прожила вона в будиночку, який записала на неї названа мати. Точніше, половину будинку. Друга половина переходила з рук у руки, оскільки належала ЖЕКу. З усіма сусідами жила мирно, аж поки не поселився за стіною працівник ЖЕКу Василь Шкір. Спершу і з ним ладнала, та сусід почав висувати вимогу за вимогою. Спочатку Станіслава Францівна поступалася.
Забудовники готові платити найвищу ціну, але тут старенька запротестувала. Сусід помстився: цеглою, сміттям закидав колонку, звідки жінка брала воду. Мовляв, колонка на його приватизованій ділянці, тому ступати сюди — зась. Собі він провів централізоване водопостачання. Зрештою, Василь Шкір має інше житло і тут з’являється рідко. Сусіди, знайомі сина кілька тижнів носили і возили старенькій воду.
Одним із найбільших гріхів в Галичині здавна вважалося пошкодувати комусь води, адже вона — подарунок Господа, а не творіння людини. А тут 83-річна бабуся немає доступу до колонки, з якої десятиліттями брала воду. Після переговорів, проведених працівниками «Тернопільводоканалу» із сусідом, колонку на якийсь час розблокували. Водночас Станіславу Довганюк зобов’язали провести централізоване водопостачання, мовляв, приватна власність є приватна власність. Проектно-кошторисна документація коштувала недешево. Щоправда, в тернопільському «Промбудпроекті» з розумінням поставилися до ситуації й оперативно розробили проект. Самі ж роботи разом із матеріалами стануть десь у 45 тисяч гривень. Звідки такі кошти в самотньої старенької із щомісячною пенсією приблизно 900 гривень? Навіть якщо частину земляних робіт виконають синові друзі.
Що з нами коїться? Перекрити старій людині, яка ледве пересувається по хаті, доступ до води, — в голові не вкладається. Вони ж із матір’ю життям ризикували, рятуючи під час війни чужих дітей. Навіть моралізувати з цього приводу не хочеться. Страшно...
Тернопільська область.
Фото автора.
Станіслава Довганюк з портретом сина.
