Лідія Ільків пережила за останній рік найсильніші, як вона вважає, потрясіння свого життя: Євромайдан і велике Кохання. І обидві ці події кардинально змінили долю вчительки літератури, яка стала спочатку «Жіночим обличчям Майдану Хмельницького», а потім — бійцем Нацгвардії. А головне — коханою і люблячою жінкою...
Білявка полонила цілковитим мовчанням
Хто б міг подумати, що постійна ведуча Майдану в рідному Хмельницькому, чий дзвінкий голос закликав містян до оновлення та справедливості, зачарує майбутнього коханого... цілковитим мовчанням!
— Сталося це вже в Києві. На початку січня від застуди та постійного напруження у мене зовсім сіли зв’язки: дали про себе знати цілодобове спілкування через мегафон з «Беркутом», спів хором і «кричалки». А тут ще і коліно травмувала. Тому довелося йти до медпункту. Ігор Петрович був начальником медслужби. Оглянув, дав пігулок і сказав: на барикади не ходити! Заперечити я не могла — бо голосу не було взагалі, та на барикади все-таки вирушила, — згадує Лідія першу зустріч.
А вранці пацієнтка сама прийшла «здаватися»: хвороба розійшлася не на жарт. І суворий Ігор Петрович, з яким іноді боялися сперечатися навіть дуже серйозні і героїчні хлопці, завагався — пошкодував симпатичну білявку. Тим більше, що була вона, на відміну від багатьох жінок, хай тимчасово, але приємно мовчазна. Ліда залишилася в медслужбі Євромайдану статистом: записувала тих, хто приходив по лікування, сортувала ліки.
— Отак з 9 січня ми з Ігорем разом. Усе якось само і склалося... Він уже майже десять років був розлучений. А мій шлюб не витримав випробування, хоч як дивно, саме революцією. Коли тебе не підтримують у найголовніших прагненнях душі, важко залишатися близькими людьми. Я повірила в Євромайдан усією душею, яка здригнулася в момент побиття студентів. Як мати двох дітей-студентів вважаю, що це просто наш материнський обов’язок — захищати дітей. І в тій ситуації я не змогла всидіти дома, вийшла на Майдан, — розповідає Лідія.
Вінчалися там, де виходжували поранених
Лідія моталася між Хмельницьким і Києвом, використовуючи у школі всі можливі відпустки, а полковник у відставці Ігор просто переїхав жити на Майдан. Після закінчення навчального року (три дев’яті класи, іспити!) вчителька планувала переїхати до Ігоря у Львів, де в нього були будинок і робота. Але в плани втрутилася війна... Просто з Майдану полковник медслужби пішов у Нацгвардію. Всю весну Лідія приїжджала до коханого в «учебку», потім — під Слов’янськ, де стояла на рубежах Нацгвардія. У квітні вони вирішили обвінчатися...
— На свято прийшла вся медслужба Євромайдану. Вибирати храм навіть не довелося: ми вінчалися у Михайлівському соборі, де ще недавно рятували поранених, — розповідає Лідія, а Ігор Петрович киває. Як з’ясувалося, мовчала блондинка недовго!
Уявити собі, що вона стоятиме біля дошки, а чоловік — наражатиметься на небезпеку, рятуючи інших, у зоні АТО, — Лідія не могла. Тому хмельницька вчителька теж подала документи в Нацгвардію. Санінструктор Лідія стала правою рукою для суворого Петровича і на фронті:
— А формально ми закріпили свої стосунки вже тут, у визволеному Артемівську. До РАГСу нас прийшли привітати волонтери, з якими познайомилися, організовуючи госпіталь у місцевій лікарні. Таке от воєнне весілля...
Воюють бізнес-леді і випускник кращого вузу країни
На війні міцність сімейних уз перевіряється напевно. Пліч-о-пліч воюють тут брати (одних, поранених у ноги, примудрилися в госпіталі покласти до різних палат, так вони через стінку перестукувалися!), є батьки і сини, дядьки і племінники, зяті і тесті. Зустрічаються і подружжя, яких війна зв’язала ще міцніше.
Поранені бійці називають її «Доктор Ліда» і часто звертаються з різними проханнями саме до неї, побоюючись суворого на вигляд Петровича. Її дбайливі руки й здатність слухати часто допомагають більше, ніж крапельниці.
— Ми з Ігорем — дуже типова військова пара, коли дружина у всьому допомагає чоловікові. Я не лікар, я — вчителька, але взяла на себе функції психолога, координацію волонтерів, роботу з начмедами на передовій, — перелічує тільки десяту частину своєї щоденної роботи Лідія.
Типова, але все одно дивна. Є й унікальний випадок, який побив рекорди «фамільної служби»: в одному батальйоні Нацгвардії під Дебальцевим воюють три представники одного осередка суспільства:
— В Алли і Аліка троє дітей. З ними зараз воює старший син, двоє залишилися з бабусями-дідусями в Києві. Та навіть не це дивує. У мирний час Алла (вона ж — майже легендарна медсестра «Ксена») — керівник великої юридичної фірми. А чоловік — науковець, знає 12 мов — тепер взводний. Солдат, їхній син, — випускник кращого вузу країни, знає чотири мови. Бізнес-леді Алла навіть шикарне довге волосся мила винятково в салонах краси! Її хлопці жартували спочатку: мовляв, скільки мама витримає в окопах. Кілька місяців родина захищає свою Батьківщину, сказавши батькам, що вони на науковій конференції в Одесі! — із захопленням розповідає Лілія про колег.
Чи не страшно всім їм залишити налагоджений побут і вистражданий достаток, змінити все життя, ризикувати собою та своїми рідними, піддавшись вітру змін? Лідія знизує плечима: може, і страшно. Та справжнім почуттям — коханню до людини або любові до Батьківщини — чинити опір не варто...
Чи читав комбат Екзюпері?
Лідія зізнається: багато чого записує в щоденник, щоб потім написати книгу про надзвичайних відчайдушних героїв і про події. Її есе — прості і проникливі, сповнені бажання знайти справедливість і відстояти правду:
«Екзюпері читав комбат? Французький льотчик-фронтовик, який пізнав в 20 столітті межу між життям і смертю, заповів землянам любити свою планету і бути відповідальним перед тими, кого приручили. Нещодавно один боєць Нацгвардії, молодий український патріот, розповів не без іронії, як їхній комбат розв’язав проблему гарячого харчування в умовах відсутності польової кухні. Виявляється, за задумом такого «баті», у кожного солдата є казанок, тому кожний сам думає, що в ньому має бути. Сумна розповідь. Чи замислюється цей так званий офіцер про відповідальність перед довіреним йому особовим складом? І це тільки один факт, що підтверджує те, що війна ведеться непрофесійно і безглуздо! Державною владою, непрофесійними генералами, такими от комбатами, які всі разом, схоже, не читали не тільки Екзюпері...»
Волонтер — бажаний гість на весіллях
Любов Вікторівна — артемівський добровільний помічник армії. Але частіше її називають «тьотя Люба» або навіть «мама Люба». Вона із чоловіком з першого дня, коли українські війська зайшли в місто, возила обіди на блокпости, купувала воду, мило, шкарпетки, труси і роздавала хлопцям. Потім взяла список днів народжень хлопців і пекла їм торти, дарувала кожному невеликий подарунок і підписувала листівку від імені городян.
Найближче за всіх до її житла перебував батальйон «Полтава». Одним із перших її «хрещеників» став хлопчина, вихованець дитячого будинку. Одного разу, коли батальйон пішов у район бойових дій, боєць перестав відповідати на телефонні дзвінки. Друзі сказали, що хлопець — у госпіталі в Дніпропетровську.
А потім підопічного Любові Вікторівни показали у новинах. З’ясувалося, він доліковується і днями розписався зі своєю нареченою: дочекалася свого коханого із фронту. Коли Любов Вікторівна йому зателефонувала привітати, перш за все він запитав її: «Тьотю Любо, а Ви до мене приїдете?». Звичайно, тітка Люба вирішила їхати в госпіталь до бійця, якого бачила двічі у своєму житті, — привітати із днем весілля. Купивши мультиварку (а що ще потрібно молодій родині!), волонтер вирушила до Дніпропетровська — відзначити важливу подію з хлопцем, який став для неї рідним.
Донецька область.
P. S.
Коли публікацію було підготовлено до друку, в житті наших героїв відбулися нові події. У порядку ротації військовослужбовців Лідію та Ігоря перевели служити до іншого регіону, поза зоною АТО. З госпіталем в Артемівську вони на зв’язку щодня і незабаром сподіваються повернутися.
Ігор і Лідія познайомилися на Євромайдані, а розписалися в Артемівську, де обоє працювали в госпіталі.
Фото автора.
