Сьогодні відомому в Україні фахівцю лісової галузі, начальнику Волинського обласного управління лісового і мисливського господарства Богдану Коліснику виповнюється 60 років. Напередодні ювілею з ним зустрівся наш кореспондент.
«Там, де я народився, був культ роботи»
— Богдане Івановичу, ви перший у вашому роду лісівник?
— Думаю, не обов’язково, щоб батько чи дід були лісниками. Любов до лісу прокинулась у мене ще в дитинстві, бо читав багато. Там, де народився, був культ роботи. Вже в шість-сім років за мною була закріплена певна кількість худоби. Може, вже тоді формувався як індивідуаліст.
— Усе-таки читання вам багато дало.
— Найголовніше — розвивало мислення, розширювало світогляд. Порівнював людей з героями тих книжок, які читав. Зважував, а як я вчинив би в тій чи іншій ситуації.
У старших класах у літні канікули не знав, що таке піонерський табір. Були коса, вила, коні, бо помагав батькові, який нерідко хворів. Як сьогодні пам’ятаю, 300 корів треба нагодувати. А ще — поїхати накосити трави, конюшини, завезти на ферму. Найважче було розкидати з воза спресовану траву.
Закінчив школу у 1969 році. Куди йти? Ліс уже знав через призму книжок, через певний маленький, куций досвід. Ліс приваблював чисто естетично. Хотілося більше і глибше пізнати його життя. Тому подався до Львівського лісотехнічного інституту.
...А починав у Чорторийську
— Де після закінчення інституту розпочинали свою трудову діяльність?
— Прочитав Володимира Арсеньєва «Дерсу Узала» і поїхав на Далекий Схід, у селище Дуки Хабаровського краю. Там чудова річка Аргунь, потужний ліспромгосп. Мене туди скерували інженером із техніки безпеки. Три місяці попрацював і кажу: «Це не моє». Керівництво лісгоспу не заперечувало. Після цього пішов працювати єгерем у Львівське УТМР, у місто Бібрку, потім у Дрогобич інженером-мисливство-знавцем. Але знову відчув, що це не моє. Не було того відповідного навантаження. Хоч би як хотів, більше не зробиш, тому що не можеш.
Тож одного дня сів в автобус і поїхав до Луцька. Знайшов управління, сказав, що хочу працювати на Волині. Запропонували на вибір Камінь-Каширський і Маневичі. Мені тоді було однаково. Кажу: дозвольте вийти, подумати. Поруч авто-
станція була, кіоск стояв навпроти. Купив карту і побачив, що в Маневичах є залізниця, якою можна доїхати до міста моєї студентської юності. Знаєте, якось не уявляв тоді, що житиму без побачень зі Львовом.
Наступного ранку — вже в Маневичах, в кабінеті директора лісгоспу Анатолія Голіка. Зупинилися на Чорторийську.
У 90-х в Цумані кризи не відчули
— У 1985 році вас призначають директором Цуманського держлісгоспу...
— А до того я ще три роки відпрацював директором Цуманського (нині Звірівського) мисливського господарства. На новому місці в січні 1986 року пізно ввечері обвалився від снігу дах деревообробного цеху. Довелося відбудовувати, і нижній склад реконструювати, й інші цехи... Якось і робота йшла, і ліси охоронялися, і мисливським господарством займалися, і дороги будували...
— Ви почали там бальзами випускати і хліб випікати?
— Тоді Цуманський держлісгосп був цілком автономною виробничою одиницею. На початок 90-х років ми мали свій хліб, свою горілку із власного фруктового спирту, який виробляли з ягід чорниці, чорноплідної горобини, яблук, диких грушок. Випускали «Палинку волинську», яка мала величезний попит. У Сімферополі купили агрегат, який виробляв косметичні масла. Мали плантації нагідок, ромашки, чорнобривців, дьоготь свій, хвойний екстракт. Крім того, свинарник, розводили нутрій, ондатр. Разом із Львівським шкірзаводом створили свій міні-цех. Потім відкрили шевську майстерню. Всі гаішники Волині тоді їздили в оленячих куртках цуманського виробництва. Розпочалися проблеми з відключенням електроенергії, а ми привезли з Ковеля паровоза. Котельня не працює, бо немає струму, але тепло є. А скільки квартир дали — цілий мікрорайон збудували. І найголовніше — звели єдину в Україні «полкову» церкву Івана Хрестителя, яка досі числиться на балансі лісгоспу. Такого ніде немає.
— Всеукраїнські семінари в Цумані проводили, виїзні колегії міністерства...
— Ми тоді залучили інвестицій на 1,2 мільйона німецьких марок. Лісгосп не платив ані копійки. Ставили обладнання, воно працювало і досі працює. Тобто, коли всі кивали на кризу, коли не було грошей, ми будували, розвивалися...
«Не всім подобається, що лісовими ресурсами розпоряджається держава»
— Очоливши обласне управління, вам, звичайно, хотілося, щоб усі лісгоспи працювали так само успішно, як Цуманський.
— Хоч би як критикували лісівників, і мене в тім числі, нам не соромно за свою працю. Прийде час і скажемо: ми своє зробили, покажіть, що ви можете, зробіть краще. Це нормально, це діалектика життя.
Чому нас повсякчас критикують? Не тому, що погано працюємо. Ще ніхто не сказав, де ми не так вирубали ліс чи щось не так зробили. Просто йде боротьба за ресурс. Сьогодні область готова знімати 1,8 мільйона кубометрів деревини. Це, до речі, щорічний приріст. І не всім подобається, що цим розпоряджається держава.
Ліси збережено і доглянуто. Де є більш цінні масиви, які мають не тільки товарну цінність, а й естетичну, переводимо їх у заказники — і в нас таких заказників чимало.
Є модне питання про збереження зубрів, хоч я особисто не розумію, чому всю відповідальність переклали на лісівників. Хотів би, щоб усі ті, хто переживає за зубрів, хоча б половину зробили того, що робить Звірівське мисливське господарство. Дехто не може згадати, де поділась його худоба, але запитує: «Де зубри?». Так, проблема існує. Але вона загальнодержавна.
Є проблема Ківерцівського національного парку. Указом Президента України його створено. Але, як завжди це робиться, поспіхом, необдумано. Національний парк сьогодні — це весь Ківерцівський район. Чого ми хочемо досягти? Якщо збереження цінних рослин чи тварин, то Національний парк ніколи не був вищою формою збереження рідкісних тварин і рослин. Національний парк — це рекреаційна зона для пізнавання природи, для прогулянок. Це специфічна інфраструктура, специфічне ведення господарства. Є проблеми, які здебільшого стосуються деяких популістських прожектів.
Інтерв’ю взяв Микола ЯКИМЕНКО.
Фото з архіву автора.
