Таємниці «чорних карет»

У медичних колах Миколаєва справу місцевих імплантологів, хоч як це дивно, вважають «роздутою». Мовляв, журналісти, охочі до сенсацій, просто «припудрюють» факти, щоб сенсаційною темою привертати увагу читачів до своїх видань.

Та, однак, це не перший скандал довкола Миколаївського бюро судово-медичної експертизи. Так, у вересні 2011 року прецедентом став факт, коли з моргу лікарні «Швидкої медичної допомоги» не без втручання працівників бюро вивезли на експертизу труп, робити розтин якому для встановлення причини смерті не було потреби. У публікаціях на цю тему звучали звинувачення, що такі розтини «без причини» тут робили не раз. І, як правило, задля отримання коштів із родичів покійного.

Зауважу, що це бюро судово-медичної експертизи є державною структурою і здійснює свою діяльність цілком законно. Серед різного роду послуг, які тут надають, є й договірні поставки біоматеріалів від людських трупів для Державного підприємства «Біоімплант» (м. Київ).

Забирати анатомічний матеріал машина «Біоімпланта» прибуває в Миколаїв разом зі своїм холодильником-рефрижератором у ті дні, на які є взаємна домовленість. Передача «з рук у руки» вантажу відбувається за підписання низки актів та іншої документації. У ній має бути повна інформація про те, звідки (в кого) та в якій кількості було взято ті чи інші фрагменти тіла.

24 лютого, наприкінці дня, саме під час такої процедури оперативники Служби безпеки України затримали автомобіль «Біоімпланта» з анатомічним матеріалом, підготовленим для його вивезення із приміщення бюро судово-медичної експертизи. Під час спецоперації (за інформацією прес-служби СБУ) виявили порушення, які дали підстави слідчому відділу СБУ в Миколаївській області порушити кримінальну справу.

Відповідно до законодавства України, «Біоімплант», який здійснює свою діяльність не лише в Миколаївській області, має право приймати анатомічний біоматеріал, на вилучення якого від трупів людини дали письмові згоди родичі покійного. Такі згоди у бюро були, але під час перевірки їх достовірності, було виявлено деякі факти. Принаймні фігурує не менше чотирьох епізодів, коли люди заявляють, що їхній підпис на бланку згоди сфальсифіковано. Більше того, стверджують, що з приводу згоди на забір фрагментів біоматеріалу від померлої рідної їм людини у Бюро судмедекспертизи до них взагалі не зверталися.

Зверніть увагу, Верховна Рада України прийняла зазначений закон у 1999 році, але до сьогодні в Україні не створено відповідного банку даних, так званого реєстру донорських анатомічних матеріалів, де зберігалася б інформація про осіб, з чиєї згоди зроблено забір біоматеріалу від померлої людини. З цієї причини робота закладів, які мають право на таку практику, практично прихована від громадськості. Так само немає єдиного реєстру осіб, які за життя особисто оформили заяву про незгоду на донорство своїх анатомічних органів. Ця прогалина, на думку фахівців, є основною причиною того, що в імплантології мають місце такі порушення.

Річ у тім, що у справі «чорних карет» є не одна ображена родина. Так, житель Миколаєва, колишній правоохоронець Володимир Піка, розповів для «Голосу України» свою неприємну історію. Його родина пережила це ще за півроку до спецоперації силовиків. Але й досі у людей немає жодної ясності, незважаючи на те, що за фактом глуму над тілом покійної 88-річної тещі Олександри Степанівни родина навіть добилася порушення кримінальної справи.

...Улітку минулого року, повернувшись із роботи, Піки застали матір на дивані із закритими очима і майже посмішкою на обличчі. Попервах подумали, що вона спить — тому одразу й не потурбували. Та через якусь мить дружина присіла поряд із матір’ю на дивані та погладила руку. Й одразу — шок! Подружжя зрозуміло, що матуся ось так тихо, уві сні, пішла з життя. Одразу зателефонували на «103». Зі «швидкої» їм сказали, щоб викликали міліцію, що діти померлої і зробили.

Але замість міліції доволі швидко з’явилася жінка-судмедексперт Миколаївського бюро судово-медичної експертизи та два здоровані із похоронної служби, яка функціонує при цьому закладі. Оглянувши покійну, судмедексперт повідомила, що смерть настала не більш як дві-три години тому.

— Ми були категорично проти розтину, — згадує Володимир Матвійович. — Теща була дуже приємна людина, фронтовичка, до глибокої старості працювала, мала державні нагороди. Нам не хотілося тривожити її прах, та й не було в цьому потреби. Але надворі стояло спекотне літо, і ми погодилися відвезти її у холодильне приміщення бюро судмедекспертизи.

— Та ви врахуйте, якщо не встигнете до 9-ї завезти нам довідку про смерть, ми вимушені будемо робити розтин, такі правила, — попередили мене.

Рано-вранці наступного дня я був у поліклініці. Лікарка спочатку запитала, чи справді розтину ще не зробили. А тоді чомусь засумнівалася і сама зателефонувала у морг. Їй підтвердили: розтину ще не було. Тільки-но почала писати довідку, як їй подзвонили. Поклавши слухавку, повідомила нам, що розтин уже проведено, і в мене на очах порвала бланк про смерть. Ми з дружиною, нічого не розуміючи, пішли в морг, але тіло матері нам не показали. Лише запропонували поставити підпис в якомусь журналі, мовляв, на дозвіл отримати тіло померлої похоронним бюро, яке мало здійснювати сумний ритуал. На моє запитання до судмедексперта, навіщо вони зробили розтин, я почув у відповідь, що така вказівка начальства...

Володимир Піка розповідає, що ще в моргу слова його товариша Дмитра, директора похоронного бюро (в якому рідні із самого початку хотіли замовити похоронну церемонію), насторожили. Саме він транспортував тіло і перший зміг оглянути його після розтину. «Ти б бачив, що вони з нею зробили, — бідкався пан Дмитро. — Покійна, мабуть, всю ніч лежала на одному боці, бо половина обличчя така синя, що навіть наша «косметика» не приховає цього...»

— Коли ж у ритуальному залі ми побачили Олександру Степанівну, були просто приголомшені... Практично половину обличчя вкрила жахлива синюшність, — каже далі Володимир Піка. — Дружина торкнулася ритуальної паперової пов’язки на чолі, щоб поправити, і мало не втратила свідомість: на голові була дірка розміром майже як п’ятикопійкова монета. У той момент, коли покійниці перед закриттям домовини потрібно розв’язати руки, ми побачили, що ліва забинтована: не інакше як зламана, і на дотик — тримається на шині. Те саме було і з ногами. Але ще більше приголомшило свідчення санітарки, яка її одягала для домовини. Жінка сказала, що нутрощі покійної повністю видалено. Після розтину цю порожнечу заповнили «баракановим» покривалом. Вона докладно описала його колір, і ми зрозуміли, що це було те покривало, в якому Олександру Степанівну виносили  із квартири. Санітарка пояснила, що вимушена була розпороти нитки, щоб відрізати половину покривала, та заново зашити — покривало так випирало на шиї, що вона була ширша, ніж голова.

Після похорону ми пішли із заявою до прокуратури, звідти нас направили до Центрального райвідділу міліції. Але згодом на руки дали постанову про відмову в порушенні кримінальної справи. Знову пішли до прокуратури, звідки нас скерували до міліції, на цей раз у Заводський райвідділ... І так майже півроку. Ми були згодні на ексгумацію тіла покійної, але досі цього ніхто не побажав зробити. Та й навіть кримінальну справу порушили за фактом глуму над тілом покійної... Тобто міліція «повісила» на себе нерозкритий злочин. Мені як ветерану МВС соромно.

Ми з дружиною обійшли десятки кабінетів, шукаючи правди. Чесно кажучи, вже думав, що все «зависне», — і тут повідомлення у ЗМІ про спецоперацію СБУ щодо затримання рефрижератора з так званим біоматеріалом. З’явилася надія. Можливо, нарешті звернуть увагу на наш конкретний випадок — і справа зрушить з мертвої точки?

— Вас найбільше обурює в діях працівників судмедекспертизи те, що вони порушили обіцянку не проводити розтин тіла покійної тещі?

— Звичайно, неприємно, коли тебе обманюють. Але найбільше не дає нам спокою припущення, що покійну Олександру Степанівну в моргу просто обікрали... Вилучення в неї фрагментів біоматеріалу тіла, як ми вважаємо, було очевидне. Так можуть чинити тільки негідники. Якби з нами поговорили, пояснили, що це потрібно зробити для порятунку малої дитини чи якоїсь людини, ми б самі згоду дали... Ми відчуваємо велику провину перед нею, що після смерті не вберегли її прах від глуму циніків у халатах...

Бюро судово-медичної експертизи підпорядковане галузевому міністерству. Але в частині господарсько-адміністративної діяльності підзвітне управлінню охорони здоров’я ОДА. Тож начальник управління Світлана Хотіна погодилася для «Голосу України» прокоментувати деякі найгостріші запитання, які стосуються діяльності бюро.

— Закон України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини» дає чітке роз’яснення, що трансплантація — це пересадка живих органів живим людям, а вилучення фрагментів біоматеріалів у трупів — це вже інший вид діяльності, який у державній установі, яка працює на законних підставах, не потребує окремого ліцензування.

Тому Постановою Кабінету Міністрів України «Деякі питання реалізації Закону України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини» від 24 квітня 2000 року затверджено «Перелік державних і комунальних закладів охорони здоров’я і державних наукових установ, які мають право проводити діяльність, пов’язану із трансплантацією органів та інших анатомічних матеріалів людини». Серед закладів охорони здоров’я, зазначених у цьому Переліку, є й Миколаївське обласне бюро судово-медичної експертизи.

— У 2011 році обласне бюро СМЕ уклало договір з Державним підприємством «Біоімплант» МОЗ України про науково-медичне співробітництво в галузі біоімплантології. Згідно з цим документом сторони зобов’язувалися спільно проводити наукову і практичну діяльність у галузі біоімплантології, зокрема вилучати анатомічні матеріали в донорів-трупів силами бюро. У межах дії договору працівниками обласного бюро СМЕ і виконувалися роботи, пов’язані з вилученням тканин опорно-рухомого апарату у трупів.

— До сьогодні будь-яка інформація стосовно порушення кримінальної справи проти співробітників обласного бюро СМЕ правоохоронними органами управлінню не надавалася. Начальник бюро Сергій Косицький продовжує працювати на займаній посаді, подання про його відсторонення від роботи не надходило.

— Відповідно до букви закону, МОЗ України у кожному конкретному випадку вимагає від бюро добровільного підпису родичів покійного на бланку, який називається «Згода на взяття анатомічних утворень, тканин, їх компонентів та фрагментів». Це міністерський бланк — доповнення №1 до «Інструкції щодо вилучення анатомічних утворень, тканин, їх компонентів та фрагментів у донора-трупа». Але у ньому точно не вказується, скільки і які тканини повинні вилучатися. Це просто згода на забір такого біоматеріалу, як, приміром, сухожилля, кісткові фрагменти, ділянки судин тощо. Тобто є цілий перелік, теж затверджений наказом міністерства, про те, що може вилучатися.

Я не маю даних, в якій частині процедура могла бути порушена. Про це ми дізнаємося після завершення слідства СБУ. Лише воно дасть відповідь, чи мали місце фальшиві згоди або ж згоди на вилучення більшої кількості фрагментів, ніж погоджувалися родичі.

— Приміром, сухожилля використовують для того, щоб подолати наслідки тяжких травм у спорті, фрагменти кістки — для приживлення кальцію у суглобах... Опрацювання біоматеріалу доволі складна і копітка справа. Розробкою технологій займається Науково-дослідний інститут хірургії та трансплантології імені Шалімова. Нині в Україні люди роками чекають порятунку. Шматочок кісточки може врятувати життя малій дитині і молодій людині. Але, я наголошую, такі дії мають проходити чітку процедуру в рамках законодавства, і попри будь які обставини ніхто не має права незаконно будувати свою діяльність. Якщо є винні, якщо порушили закон, то вони мають бути покарані згідно із правовими нормами нашої країни. Жодної підтримки з боку управління охорони здоров’я для винних не буде. Кожен має відповідати за свої вчинки.

Звісно, завершення слідства не розставить усі крапки над «і». Завіса з таємниці «чорних карет» для широкого загалу відкриється лише тоді, коли своє слово у цій справі скаже Феміда.

Однак, повертаючись до трансплантології органів та тканин живої людини, можна зазначити, що в Україні понад 5000 осіб щороку потребують трансплантації, а проводять пересадок не більш як 500. Тобто в десять разів менше від потреби. Отож варто не забувати й про інший аспект цієї вкрай гострої проблеми: чому новітні досягнення медицини так повільно прокладають собі цивілізований шлях до тих, хто так на них розраховує? Чим завинили хворі люди, що найсучасніша галузь медицини — трансплантологія, яка знає, як їм допомогти, поки що не може зробити широку громадськість своїм союзником?

Україна здебільшого живе за православними традиціями. До могил, де спочивають померлі, заведено приходити з чистим серцем. Тому будь-яке втручання у прах небіжчика розцінюється соціумом як глум над пам’яттю мертвої людини. Із християнством не сумісні й обряди кремації тіла померлого, що є нормою для інших релігій. Ми ще довго не розумітимемо багатьох речей, які десь в іншому місці вважалися б нормою. А саме, мешканців тих країн, які живуть у згоді з такими звичними речами, як ще за життя зголоситися стати донором для трансплантації частини тканин або органів після своєї смерті. Маю на увазі те, що в багатьох розвинених країнах вже є нормативно-правова база про необхідність особисто зареєструвати заповіт-відмову на відбір біоматеріалу. Інакше після смерті людини за згодою близьких її родичів, на цілком законних підставах, можуть в інтересах медицини вилучити з мертвого тіла якийсь анатомічний матеріал.

Народні традиції доволі живучі. Тому немало ще води спливе, поки таке стане для нас звичними речами. А поки що реальністю залишається проблема, яка має три аспекти — правовий, соціальний та морально-етичний. І якщо певні прогалини на правовому полі можна усунути, застосувавши жорсткіші підходи при дотримуванні медиками нормативних документів, то соціальна проблема набагато складніша. Пересічній людині потрібні непрості аргументи, щоб вона замислилася про «заповіт» на вчинок «гуманізму після смерті»...

І саме медики мали б допомогти суспільству збагнути великодушність цього непростого для нас, звичайних смертних, питання. Передусім дотримуючись у принципах своєї роботи загальноприйнятих правил моралі та етики.