Казка про доброго царя, який приїде зі столиці й наведе на окраїнах порядок, продовжує жити й досі. Десятки, сотні звернень чи не щодня лягають на столи канцелярій керівників держави. Львівська обласна рада мало не кожної сесії пише Президенту, Прем’єр-міністру і Голові Верховної Ради з проханням допомогти розв’язати проблеми.
Чому українці вважають, що навіть у регіонах наше життя мають змінити столичні керівники — над цим та іншими питаннями роздумує львівський соціолог Володимир Подгорнов, який проводив десятки досліджень з вивчення громадської думки в західних областях України і має свої рецепти, як спрямувати зусилля людей на конкретні справи. Він добре знає традиції та ментальність галичан, створив один з перших соціологічних центрів у Західній Україні. Нині — керує Українським фондом «Громадська думка».
Столиця диктує свої правила
— Галичина в часи Австро-Угорської імперії мала прекрасний досвід місцевого самоврядування. Жителі міст і сіл без центральної влади самі робили багато конкретних справ. Чому нині Львівщина не показує приклад усій Україні?
— У Львові занадто великі надії покладають на столицю. Очікують, що всі вказівки повинні приходити з центру. І тому всі помисли, щоб взяти владу у свої руки, спрямовані на центр, а тоді розповсюджувати свої ідеї по всій Україні. Але будь-яка столиця ламає людей, які приходять із провінції. Ніхто не змушує їх мінятись — їх купують. Я бачив не одного бідного патріота, який хотів багато зробити для України, але, потрапивши до столиці, швидко починав змінювати свої погляди й обростав усіма атрибутами столиці: дорогою іномаркою, квартирою в престижному районі, дорогими костюмами.
— 90-й рік. Переміг демократичний блок. Львівська обласна рада приймає революційні ухвали, які згодом лягли в основу українського законодавства. Дуже цікавий досвід із приватизації, роздержавлення колгоспів...
— Депутати згодом переїхали до столиці. Не кожна людина витримає спокусу, коли за голосування можна заробити кількасот тисяч доларів. Випробування владою і грошима не всі пройшли. Концтабори і заслання не зламали наших патріотів. Але як тільки вони приїжджають до столиці, стають жити за правилами того світу.
Ви згадали Австро-Угорську імперію. Коли були ще не заселені окремі території, запрошували переселенців на вільні землі, звільняли від податків на 5—10 років, а інколи і на двадцять. А що нині? Дитина не встигла вирости, вона програміст, має якийсь талант і не просить у держави подачок, хоче відкрити свою справу. Ще нічого не почала виробляти, але вже повинна платити податки. Навіть у середньовіччя такого не було.
Ми прикриваємося гаслами: давайте боротися з бідністю! Давайте! Для цього є певні механізми, відпрацьовані ще 500 років тому. Але нема бажання щось змінювати. Невигідно. Збудований світ дає можливість певній частині заробляти халявні гроші, не докладаючи особливих зусиль.
Як впливати на зміни?
— Як же середньостатистичний українець може впливати на ці процеси?
— Не потрібно жодних революцій. Не треба нічого ламати чи кидати каміння. Люди домовляються між собою через Інтернет, газети чи інші засоби масової інформації. Наприклад, нам не подобається цей уряд, бо не туди веде. Люди виходять на вулиці з аркушем паперу, на якому написали, чому уряд повинен йти у відставку. Вийде кілька мільйонів чоловік, посміються, поспівають пісень, постоять 15—20 хвилин. Їх сфотографують з літаків, із супутника подивляться. За такої технології будь-які зміни відбуваються дуже швидко. Люди ще не усвідомили, що в них є механізми, але вони не визначились, чого хочуть. Потрібно сформулювати те, до чого прагне суспільство.
— Маємо хороший досвід інших країн...
— Справді, що таке декларація США? Невеличкий текст — одна сторінка. Чого б ми хотіли, аби не було подвійної моралі? Ми готові бути чесними, якщо з нами будуть чесними. Коли отримуємо паспорт, укладаємо з державою договір. Тільки чому чиновники простягають до нас руки і щось вимагають. Я не романтик, добре розумію звичайну людину і того чиновника, який отримує копійки — 1,5 — 2 тисячі гривень. Коли попрацює п’ять років, йому дозволять красти.
Невже важко помити місто?
— Повернімось до місцевих проблем. Влада в регіонах може підмести і помити місто, заасфальтувати дороги... Що заважає?
— Щоб стати міським головою чи депутатом, потрібно мати певну суму. Потім її відпрацьовують, а тоді заробляють для себе. Часу й грошей для миття міста не залишається. Скільки Львів пережив міських голів? Що вони зробили? Деколи запитую підприємців: невже важко фасади Львова пофарбувати? Виявляється, для того треба просити дозволу та ще платити.
— Серед депутатів багато бізнесменів...
— Вони турбуються про свій бізнес, створюють для себе пільги, вибивають приміщення та замовлення.
— Можна хоч щось зробити для розвитку приватної ініціативи?
— Суворо не судіть. Дуже багато інтересів. Хоч як це парадоксально, але модель поведінки диктує суспільство. Якби міський голова побачив для себе якусь небезпеку, зважав би на реакцію громади. Але коли хазяїн міста знає, що не постраждає, то чинить по-своєму. Якого міського голову хочуть городяни? Веселого, цікавого, привабливого шоумена. Вони чомусь не хочуть бачити господарника. Нема соціального замовлення на людей, які будуть важко працювати. Суспільство розраховує на мрії про халяву. І вибирає успішних і переконливих халявщиків. Я кажу умовно, якщо ми сьогодні оголосили б недовіру міському голові Львова, яка у нас заміна? Назвіть прізвище цієї людини.
— Я можу намалювати образ такого керівника. Це має бути директор успішного промислового підприємства, де висока зарплата, де створюють нові робочі місця, де конкретне виробництво, а не купи-продай. На конкретному прикладі всі б побачили, що цей завод успішно працює.
— Нас двоє, а вже різні погляди. Я вважаю, що це повинна бути молода людина, з хорошою економічною освітою, зі знанням кількох мов. Це антикризовий менеджер з хорошими зв’язками за кордоном. Але люди зневірились, що влада може щось змінити. Вони хочуть хліба і видовищ. Приходить новий керівник, а з ним купа чиновників з малими зарплатами, які гальмують будь-які рішення.
Чи повернуться заробітчани
— Відомий львівський професор-економіст Віктор Шевчук каже, що зміни в Україні почнуться, коли із-за кордону почнуть повертатися наші заробітчани — вони там пенсії не зароблять. Заробітчани не даватимуть хабарів, бо потом і кров’ю заробляли свої невеличкі капітали. Біля них гуртуватимуться галичани, які розпочнуть впливати на владу знизу.
— Як один з варіантів — згоден. Львів живе частково за рахунок грошей, які передають родичі із-за кордону. Ці гроші поки що працюють на зростання цін та збільшення хабарів. Але чи будуть умови, щоб заробітчани поверталися? У них ще є почуття гідності. Вони навчилися загострено сприймати ситуацію.
Поговоримо про ще кілька факторів. Ми довели все до ручки. Водопостачання, каналізація — у зношеному стані. Як тільки почнуться техногенні проблеми, нам доведеться ставити нові вимоги до влади, до комунальних служб. Нас не цікавитиме, чи хороший це оратор. Ми захочемо бачити на відповідальній посаді професіонала.
Ми повинні думати про механізми. Призначили людину на роботу, а як її здихатися. Ми не знаємо, як відкликати непотрібних. Ми змушені терпіти їх по кілька років. Ось звідки наше безсилля.
Ми на початку 90-х дуже активно займалися глобальними проблемами і, на жаль, забули про інтереси регіону. Якби керували не «червоні» директори, а антикризові менеджери, ми зберегли б і «Електрон», і «Полярон», і «Львівприлад». Львів’яни збирали б «Нокії», обладнання для супутників, комп’ютери. Наші підприємства були б конкурентоспроможними, бо в нас дешевша і кваліфікована робоча сила. У нас краще збирання, ніж у Китаї.
Нам потрібно повернутися до проблем регіону. Це реформа місцевого самоврядування. Галичани повинні зрозуміти, що легше впливати на місцеву владу й добиватися конкретних змін, ніж мітингувати в столиці. Для того треба звільнити достроково хоч одного міського голову чи регіонального керівника. Ми повинні насамперед поховати корупціонера чи диктатора у своєму селі чи районі. І доти, доки його терплять біля своєї домівки, стоятиме «сталін» у центрі.
З шулерами не можна грати в карти
— Місцеві регіональні еліти часто пальцем показують на Київ — це вони такі...
— Легше домовлятися з кимось одним, ніж з усім суспільством. Коли ти домовляєшся з громадою — це політика. Я знаю одного місцевого політика, який обирає собі оточення із блюдолизів, а потім нарікає, що немає з ким працювати, обурюється, чому його зраджують і обкрадають, чому не досягає поставленої мети. Програє вибори, розганяє старих блюдолизів і набирає таким самих нових. Можна особистостей набрати, але з ними важко, бо не заглядатимуть в очі й казатимуть те, що ти хочеш. Що вони можуть запропонувати? Підтасовку на виборах і шулерство у повсякденному житті.
Таке враження, що в нас деколи громада сідає грати із шулерами і не розуміє, що з ними тільки програємо. Ми повинні хоч раз з прапором громадянина України в душі вийти і домовитися. І чесно проголосувати.
— Найактивніші виїхали на заробітки...
— Ви прислухайтеся до тих, хто народився в Україні. Вони відокремились від того суспільства й закрилися у своєму світі. Серед молоді закони подвійної моралі не працюють. Вони чекають, коли звільнять від нашого покоління країну. Вони наведуть свій порядок, який буде орієнтований на кращі світові цінності. Вони працюють програмістами, живуть в Україні, але зарплату заробляють за кордоном. Вони тільки просять, щоб їм не заважали жити. Вони аполітичні, бо не вірять тим порядкам, які їм залишаємо у спадок.
Львів.
Мал. Миколи КАПУСТИ.
