На кордоні Херсонщина зустрічає своїх гостей написом «Екологічно чиста область». Ці придорожні таблички сповіщають про «зелену цнотливість» краю і господарів регіону — на всіх внутрішніх напрямках: від Миколаївщини до Криму, від Чорного до Азовського морів. Може, наївним туристам реклама «бездоганної екології» і втішає душу; для більшості мешканців області ця «чистота» стала свідченням життєвого мороку, що затьмарив «і тихі води, і ясні зорі». Принадливі написи вони прирівнюють до епохальних досягнень проекту «Конкурентоспроможна Херсонщина», які винесено на прапор успішного керівництва областю. Результат той самий. Таблички не замаскують сміття, рапорти про «спроможність» не сховають занепаду...
Блиск обіцянок і убогість реалій
«Впровадження Програми підвищення конкурентоспроможності Херсонської області приведе до створення ефективної системи управління області. Створення сприятливого бізнес-середовища для ведення бізнесу. Створення нових високотехнологічних виробничих потужностей та робочих місць. Покращення організації надання населенню публічних послуг... Покращаться соціальні стандарти якості життя мешканців області. Буде створено оптимальне екологічне середовище. Конкурентоспроможність економіки області загалом підвищиться» (очікувані результати впровадження проекту «Конкурентоспроможна Херсонщина — за офіційним повідомленням ОДА).
За роки української незалежності в області траплялися і надбання, і втрати. Але найприкріше вражає те, що край повністю втратив свою самодостатність. В епоху СРСР тут виробляли майже все, що було потрібне для розвитку регіональної економіки — від пального та двигунів до океанських суден, від товарів широкого вжитку до різноманітних харчів. Той, хто ще в ті часи повертався додому з місцевого аеропорту, напевно, пам’ятає величезний заклик: «Від’їжджаючи в далеку путь, взяти з собою не забудь дари Херсонщини»... Нині ні самого аеропорту — єдині «повітряні ворота» краю вже багато років на глухому «засові», ні особливих дарів: промисловість у краї загинула чи ледь животіє, а більшість своїх потреб його мешканці змушені задовольняти імпортом сумнівної якості.
Звичайно, біди краю почалися не в останні кілька років. За радянський період виробничий потенціал області в абсолютній його більшості — 60 відсотків — працював на військово-промисловий комплекс. Як, до речі, у всій тодішній державі. Фахівці стверджують, що в ньому було задіяно сорок відсотків працездатного населення. Відмова від претензій на військову надпотугу в уже незалежній країні не могла не позначитися на її економіці. Херсонщина не стала винятком з правила. Швидше, навпаки. Практично за короткий проміжок часу — за якусь «п’ятирічку навиворіт» — у результаті банкрутства, невдалої приватизації і просто безглуздого знищення тут втрачено 16 гігантів промислового виробництва. За даними Кабінету Міністрів, на початок 2005 року в області залишилося тільки 48 відсотків потенціалу промислових потужностей від обсягів 1990-го.
Під приводом «реконструкції», що так і не почалася, вже п’ять років закрито Херсонський нафтопереробний завод, і бензин та дизпаливо на АЗС постачають, буває, навіть з Румунії та Болгарії. Понад десятиліття не працює консервний комбінат — найбільший за СРСР переробник щедрих врожаїв з навколишніх садів та городів. Закрилися м’ясокомбінат, целюлозно-паперовий, взуттєва та швейна фабрики, Каховський будівельний комбінат. Самі руїни залишилися від обласного рибокомбінату, ледь виживають чотири суднобудівні заводи. Але чи не найдошкульнішого удару було завдано по стратегічних для держави індустріальних гігантах — комбайнобудівному заводу та бавовняному комбінату. Тільки вони безпосередньо забезпечували роботою кожного п’ятнадцятого херсонця, до того ж на них працювали численні підприємства-підрядники.
Колись, до речі, у Херсоні був чіткий розподіл підприємств за «статевою» ознакою. До «чоловічих» належали, зокрема, корабельні, комбайновий завод. До «жіночих» — рибоконсервний, холодокомбінат і, звичайно, ХБК. Херсон навіть конкурував з Іваново на звання «міста наречених» — ткаль на бавовняному комбінаті «за статистикою» було, як у відомій радянській пісні. Сьогодні і чоловікам, і жінкам, як уже сказано, не до пісень...
Занепад, повторюємо, не є унікальним явищем саме Херсонщини. Просто тут метастази руйнації розросталися з особливою швидкістю. А керівництву області, яке за двадцять років міняли приблизно з частотою скидання вод з Каховського моря, роль хірургів вочевидь не вдавалася. В ліпшому разі, воно виконувало функції патологоанатомів. Фіксувало «діагноз», називало недоліки, обіцяло поліпшення і... безпомічно розводило руки. В гіршому — само залучалося до процесу розростання пухлини. До речі, більшість херсонців, з якими нам випадало зустрічатися впродовж тижня, найефективнішим керівником регіону за час незалежності вважають Юрія Кравченка. Він, кажуть, можливо, і з міліцейським натиском, але справді прагнув наведення ладу. Чиновники боялись його і поважали: Юрій Федорович з пустодзвонами не церемонився. Та недовго й генерал заправляв парадом. Кадрову колоду тасували, а козирних карт в економіці області ставало дедалі менше...
«Пан склепав» захист вітчизняних комбайнів
«Незважаючи на те, що Херсонська область належить до території з низьким рівнем індустріального розвитку, тут функціонує потужний багатогалузевий промисловий комплекс... Одним із основних напрямів галузі є машинобудування...» (з офіційного сайту проекту «Конкурентоспроможна Херсонщина»).
«Для мене головним є те, щоб на Херсонщині працювали підприємства, щоб зростав матеріальний стан мешканців, збільшувався соціальний захист населення... Скільки у мене вистачить сил та енергії, я буду боротися за Херсонську область, щоб вона була привабливою та процвітаючою», — голова Херсонської обласної державної адміністрації Микола Костяк (призначений на посаду керівника ОДА в чeрвні 2010 року).
Сил у Миколи Михайловича, схоже, справді багато. Але чи завжди його енергія спрямована на процвітання області? Принаймні на прикладі кількох підприємств виникає підозра, що головне для нинішнього очільника криється в чомусь іншому, ніж у безперебійній діяльності стратегічних об’єктів.
До початку ери «прихватизації» та неодноразових переходів з рук у руки комбайнобудівний завод випускав 2,5 тисячі комбайнів щороку, не рахуючи жаток, зрошувальних систем та іншого допоміжного устаткування — тут навіть газові плити штампували! Його виробничих потужностей було б цілком достатньо для забезпечення національних потреб у згаданих видах сільгосптехніки, однак від потужностей тепер — тільки «пшик».
Тим часом це підприємство залишилося єдиним виробником комбайнів в Україні — Тернопільський завод давно вже «спочив у Бозі». Там, стверджують фахівці, навіть магніта немає до чого прикласти: все металеве зрізали й вивезли. Про підтримку вітчизняного товаровиробника йдеться на кожному кроці — від цитування закону до заяв перших осіб держави і профільних високопосадовців. Чують ці загорнуті в гасла наміри і на Херсонському заводі — щоразу, коли на підприємстві бувають очільники Мінагрополітики чи обласної державної адміністрації. Однак як тільки від слів доходить до діла, відбувається метаморфоза. Причому така дивна, що заслуговує на сценічне втілення у театрі абсурду.
Наприклад, торік на підприємство завітали високі гості — міністр аграрної політики Микола Присяжнюк і голова ОДА Микола Костяк. Візитери начебто не приховували захоплення «Скіфом» — дітищем херсонських комбайнобудівників, що став фурором на сільськогосподарських виставках і дістав найвищі оцінки фахівців. Вони запевняють, що «Скіф» за всіма параметрами не поступається хваленій імпортній техніці, а коштує вдвічі дешевше. Фермери переконалися, що за ним майже немає втрат урожаю зернових (0,9 відсотка за допустимих 1,5). Для унаочнення наводять приклад: якщо селяни бачать, що на полі працює херсонський комбайн, навіть не б’ють за ним ноги даремно: в мішок нічого не назбираєш. Одне слово, за оцінками відомих в Україні аграріїв, «Скіфи» — машини перспективні, їх необхідно розвивати і робити в нас. Україні потрібні вітчизняні комбайни...». Міністр палко погодився з таким висновком: «Ми повинні працювати насамперед для своєї країни. Як мінімум 200—300 «Скіфів» наступного року візьмемо в експлуатацію. Я так думаю, що Херсонщина, поскільки вона зацікавлена, щоб це підприємство запрацювало, десять відсотків випущених комбайнів забере для своїх сільськогосподарських виробників. Тоді буде довіра в інших областей. Не може бути так, щоб комбайн працював скрізь, крім Херсонщини...» (з публічного виступу пана Присяжнюка у серпні 2010 року, зафіксованого на камеру).
«Зацікавлений» голова ОДА ідею сприйняв «на ура»: «Скіфи» — це рівень європейських комбайнів... Ми готові забрати, тим паче що бачимо: цей комбайн сучасний і сьогодні він потрібен нам... Я впевнений, із задоволенням заберемо. Кому, як не нам...».
Однак із «довірою» і «задоволенням», хоч як дивно після почутих «респектів», не склалося. Жодного комбайна, попри готовність, на Херсонщині не «працевлаштували». Понад те — завод чомусь опинився в облозі, навіть куплені жатки було вивезти з нього проблемою. Працівники ДАІ, залучені до «спецоперації», чергували під прохідною, аби жоден «порушник» не виїхав за територію...
У колективі тепер шкодують, що необачно запросили до себе високочиновних гостей. Кажуть, що прицільне «бомбардування» підприємства почалося з того візиту: мовляв, як тільки побачили, що завод ще «дихає», і самі, без державної допомоги, тут зробили чотири моделі абсолютно нового комбайна, в когось з’явилося бажання «відспівати» йому «поминальну». Ці підозри посилюються від збігу обставин. На території Миколаївської області журналісти тоді відшукали триста вочевидь завезених із-за кордону комбайнів без будь-яких фірмових логотипів. Вони «за командою» легко стають вітчизняними: прикрутять бірочку «Зроблено в Україні» — і чийсь бізнес у повному «шоколаді». Адже, як стверджують люди обізнані, на кожному імпортному комбайні можна «одержати практично чотириста тисяч гривень «відкату». З такими масштабами не до виявів «ефемерного» патріотизму!
— Минулого року обіцяли розмістити замовлення на випуск трьохсот комбайнів, але грошей з бюджету навіть на один наш «Скіф» не одержали. Коли ж трудовий колектив вийшов на пікетування облдержадміністрації, з «Білого дому» залунали зовсім інші пояснення — мовляв, херсонські комбайни такі погані, що витрачати на них кошти не варто. Запам’яталося, як голова Херсонської ОДА Микола Костяк виступав перед журналістами і висловився про нашу техніку дуже іронічно: «Пан склепав». А між тим над створенням комбайна нового покоління працював цілий колектив із сорока науковців та практиків, на чолі з видатним конструктором Валентином Шуріновим. Маємо замовлення на 22 «Скіфи» з Полтавщини, Вінниччини, Волині, от тільки Херсонщина їх не купує — у селян грошей обмаль, а влада їм у модернізації збирального парку не допомагає. Між тим, його стан найгірший у країні, — наголошує директор Херсонського машинобудівного заводу Віктор Слободянюк. — Нам досі не віддали борг у 27 мільйонів гривень за 241 жатку, закуплену торік для потреб Державної зернової компанії — немає грошей. Але дивна виходить ситуація: в державі хронічно не вистачає фінансових ресурсів на виробництво вітчизняної техніки, зате вони негайно знаходяться на закупівлю імпорту. Цьогоріч, приміром, до України під державні гарантії ввозять 400 комбайнів «Клаас». Прикрутять колеса до готової коробки, і буде вважатися, що техніка збирається у нас. «Технологічна» спритність з повним начханням на законодавство, котре, між іншим, передбачає надання держгарантій тільки за умови, якщо не менше 50 відсотків запчастин до цієї техніки виробляється в Україні. Ми ж самі себе розорюємо! Один-два сезони всі ці імпортні «Клааси», «Нью Холанди» та «Джони Діри» пропрацюють нормально, а потім потребуватимуть заміни запчастин. І єдиний імпортний технічний вузол для аграріїв коштуватиме, як легківка середнього класу. Жодний, навіть найщедріший урожай таких витрат не окупить.
Херсонські комбайнобудівники відверто не розуміють: чому під гаслами підтримки національного виробника самого його «заганяють у глухий кут», і триває така політика десятиліттями. У механоскладальному цеху ХМЗ свердлильниця Тетяна Давидок сказала журналістам «Голосу України»:
— Чиновники про свою допомогу говорять красиво, і багато обіцяють, та ми вже знаємо ціну їхнім обіцянкам, і просимо передати від нас одне: хай не допомагають, аби працювати не заважали. Я на заводі з 1986 року, і за цей час багато чого набачилася. Зараз хоч робота і сяка-така зарплатня є, а були часи, коли замість готівки людям видавали хліб та прострочені харчі. Грошей не було навіть на те, щоб синові за дитсадочок заплатити. На заводі зараз працюю і я, і чоловік. Якщо він закриється, хоч лягай та помирай — не буде за що двох дітей піднімати.
— Чому російські, білоруські, будь-які інші машинобудівники повинні заробляти на нас гроші, поповнювати бюджети своїх країн, а ми стояти? — щиро обурюється Віктор Слободянюк. — Торік, наприклад, ми заплатили 11 мільйонів 722 тисячі гривень податків, зокрема, майже сім мільйонів відрахували до Пенсійного фонду. А було б більше комбайнів, зросла б і сума цих платежів, кошти вже повернулися б до державної казни. Це ж елементарна логіка. Хіба гроші державі зайві? Я вже не кажу про продовольчу безпеку країни. Адже ми на мільярд доларів щороку втрачаємо при збиранні зерна. Здавалося б, нас треба тільки вітати за нарощування потужності, а не гальмувати блокадою... Гірко й образливо...
Далі буде.
Людмила КОХАНЕЦЬ, Сергій ЯНОВСЬКИЙ.
Фото Сергія КОВАЛЬЧУКА.
Директор машинобудівного заводу Віктор Слободянюк не розуміє, чому гроші державі зайві.
Красень «Скіф» Херсонщині не потрібен?
Свердлильниця ХМЗ Тетяна Давидюк працює на підприємстві з 1986 року.
Замок на славі Херсона як «міста наречених».
Корабельні завмерли в очікуванні замовлень.
