Особливо, якщо хочеш сам звести його у селі
Квартирного ажіотажу в селі справді не помітити. Навпаки, рекламні видання рясніють пропозиціями, де стареньку хатину разом із обійстям можна купити за такою ціною, що коштують буквально два-три квадратні метри у міській новобудові. Єдине, що додає привабливості таким оголошенням — земля біля хати. Але якщо все це розташоване далеко від міста і дороги — ніхто не поспішить вкладати кошти в таку нерухомість.
А проте заклики про відродження села не сходять з уст урядовців десятиліттями. Втім, навіть високі врожаї і сучасні технології, які все-таки дістались і до наших полів, чомусь не справляються із цим завданням. Ми дедалі частіше говоримо про загибель і вимирання села. Чому? Чи не тому, що розпочинати відродження варто не з виораного гектара чи новозбудованої ферми, а з першого кілка, вбитого у підмурок власної хати.
Плани масштабні. Фінанси — мізерні
Історія молодої родини Сашка та Оксани є нетиповою, але надзвичайно показовою. Після одруження батьки купили молодятам крихітну кімнатку в місті. На квадратні метри в обласному центрі стягнутись не змогли, то нехай хоч малосімейка в райцентрі — все ж не біля землі. Але після кількох місяців невдалих пошуків роботи і поневірянь Сашка на будівництві в сусідній Росії твердо вирішили, що повернуться до свого села. Правду сказати, рішення нестандартне у наш час. Тим паче, що і вдома немає жодних перспектив — все те саме безробіття. Однак виручити мав город, худоба, батьківська пасіка та садок. Жити, ясна річ, довелось із батьками.
Цим прокладеним віками шляхом, на жаль, змушені йти майже всі, хто все-таки приймає для себе рішення залишитись на батьківському обійсті. 
Спроби держави підтримати такі кроки виявляються такими слабкими, що їх навіть важко оцінити. Хоча деякі цифри мали б переконати, що державна підтримка працює активно.
Так, прийнята в області чергова програма підтримки саме сільського будівництва протягом п’яти минулих літ мала грандіозні плани і благородну мету — не просто поліпшити житлові умови для селян, а збудувати газорозподільні пункти, водонапірні башти, насосні станції, газопроводи і водогони, мережі електроосвітлення, дороги, тротуари, провести телефони... Мало того, передбачалось, що держава сприятиме забудовникам у підвищенні їх доходів через кредитування спорудження господарських приміщень, придбання обладнання і сільгосптехніки для домашніх пунктів переробки, придбання худоби і коней для розвитку особистих підсобних господарств...
Чудові плани, чи не так? Головне — справді перспективні. Але чи далеко вперед вдалось пройти цим шляхом за п’ять літ?
Якщо особливо не заглиблюватись, цифри такі: з усіх джерел фінансування на будівництво сільського житла було залучено понад 75 мільйонів гривень. Цього вистачило аж на 672 будинки ще й з підсобними приміщеннями. Начебто, і непогано, але... Лише третину цієї суми становлять кредитні ресурси. Решта — власні кошти населення. А серед згаданих будинків далеко не всі новобудови, значна частина — це ті самі хати, що були перекуплені у колишніх хазяїв.
Та попри все сільський люд з готовністю прийняв би і ці умови, якби вони справді виконувались. Однак через недофінансування потребу в пільгових кредитах вдалось задовольнити менш як наполовину.
Та й сама програма, на яку спочатку передбачалось 96 мільйонів гривень, фактично отримала менше 19 мільйонів.
При цьому не варто забувати, що не йшлося про кредитування не те що казкових маєтків, а навіть просто сучасного житла. Адже сума кредиту на одного забудовника на початку виконання програми становила ... аж 25 тисяч гривень і за п’ять років зросла до 75 тисяч. От і спробуй збудувати хату не те що з цегли, а як у пісні — хоча б з лободи.
На кредити сподівайся, а гроші збирай
Поки сільські молодята разом із батьками ламають голову, де взяти гроші, держава знову зголосилась прийти їм на підмогу. Обласна сесія знову затвердила регіональну програму з надзвичайно привабливою назвою «Власний дім», яка діятиме наступних дев’ять років. Вона має надати реальну можливість не тільки селянам, а й тим городянам, які раптом надумають оселитись в селі, побудувати дім своєї мрії. А точніше — отримати кредит під три відсотки річних. Для родин із трьома і більше дітьми такий кредит взагалі має бути безвідсотковим. Причому термін його погашення — від 20 до 30 років. Привабливі умови. Гарні перспективи. І єдине, що насторожує, звідки візьмуться кошти на все це?
Державна підтримка за дев’ять років має становити близько 61 мільйона гривень. Причому основна ставка зроблена на державний бюджет. Нинішнього і наступного року він мав би дати відповідно 2,5 та 3 мільйони гривень. Але до кінця терміну дії програми щорічна цифра має зрости вдвічі.
Доволі скромно, з одного мільйона в рік, починає і обласний бюджет. Хоча наприкінці планує дійти до 1,9 мільйона гривень. Для районних бюджетів ці показники майже вдвічі менші. Причому для більшості районів суми не перевищують десяти тисяч гривень на рік. Лише окремі відважуються закласти в бюджет 50 — 60 тисяч гривень.
Одне слово, якщо все підсумувати, виходить так скромно, що навіть важко уявити, наскільки успішними можуть бути наші плани відродження села.
Особливо, якщо порівняти ці суми з нинішньою вартістю будівельних робіт та матеріалів. А проте саме такі кошти мають поліпшити житлові умови понад тисячі сільських родин. У півтисячі садиб має бути проведено газ, опалення та вода. Кредити мають забезпечити добудову і придбання більш як 700 житлових будинків з надвірними підсобними приміщеннями.
Якщо порівняти все це із згаданими грошовими сумами, стає зрозумілим, що основний фінансовий тягар знову має лягти на плечі тих самих сільських родин. Навіть якщо і вдасться отримати кредит, а спробуй зробити це безробітному чи людині, яка не надасть довідки про стабільні доходи, що в селі надзвичайно проблематично, збудувати за такі гроші вдасться хіба що хлів, а не зручний дім.
Але селяни з радістю готові прийняти і таку підтримку. Біда — не всім охочим вистачає. Більшість родин перебувають у замкненому колі: чи не єдиним джерелом заробітку для селянина нині стає його власне господарство. А розміститись воно має на своєму дворі та у своїй же хаті. Де їх взяти, коли рівень безробіття на селі залишається найвищим, а оплата праці — однією з найнижчих серед всіх галузей.
Бабусин спадок або панська ласка
Сашко і Оксана опинились саме перед такою проблемою. Спочатку жили з батьками. Але коли в молодій сім’ї з’явились один за одним двоє синочків, зрозуміли, що жити всім разом дедалі важче. Отож вирішили переселитись до бабусиної хати, в якій після її смерті кілька років ніхто не жив.
Добре, що стягнулись на сякий-такий ремонт та нові меблі. Про будівництво нової хати навіть не мріяли б, якби... не панська милість.
Молоді люди навмисне не називають свого села та прізвищ. Надзвичайно цінують роботу, з якою їм пощастило, і не хочуть жодного розголосу. Річ у тім, що колишній панський маєток, який довгі десятиліття був сільською школою, тепер знову перейшов до рук приватного власника. Так у селі знову з’явився пан. Причому, на диво, виявився людиною не просто заможною, а ще й доволі щедрою та розсудливою. Спочатку запропонував молодій родині роботу в своєму маєтку, а, побачивши, що ті добре з усім справляються, підкинув ідею: чому б їм не збудувати свою хату. Нехай не таку, як панська, але нову, зручну із сучасним опаленням та водопостачанням. А кредитором він готовий виступити сам.
Ідея заманлива. Але як відважитись на неї? Молода пара часто думає про свій дім, але знає, що на руках у них двоє діток. Та й батьки скоро будуть у такому віці, що й їх треба буде утримувати. То як в такій ситуації взятись за будівництво? Добре, поки пан дає роботу і зарплатню, готовий навіть позичити кошти на будівництво. Але що буде завтра? Хто може дати хоч якісь гарантії — добрий господар чи мінлива влада?
А поки цих гарантій немає, замість дому мрії у цієї родини залишається лише мрія про дім. У своєму селі. На батьківському обійсті.
 
Хмельницька область.
Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.