Приручили? Треба відповідати...

От тільки, щоправда, із плакатами стоїть купка жалісливих бабусь, які часом і самі не знають, чого домагаються; на фотографіях відображено події, що не мають ніякого відношення до нашої країни; в заголовках газет і Інтернет-новин, у телевізійному ефірі нерідко говориться про країну вустами запопадливих захисників тварин відверта неправда. Але довірливі й співчутливі європейці, бачачи, як нещасні бабусі повстають проти «бездушних чиновників, які винищують тисячами тварин», проти «пересувних крематоріїв, що спалюють собачок заживо», починають і самі «штормити» українські представництва, піднімати громадськість через соціальні Інтернет-мережі з вимогою негайно припинити це божевілля в Україні.

У Харкові, де на півтора мільйона жителів утримується в родинах не менш як 50 тисяч собак і 250 тисяч кішок, так званих зоозахисників можна полічити по пальцях. Інколи вони влаштовують імпровізовані фотовиставки із зображенням жалюгідних, роздертих тварин. Іноді їх активістка вривається на сесії міськради й затіває скандал. А часом просто кидається на виконавчу службу, захищаючи яку-небудь не зовсім здорову бабусю, котра дала притулок у тісній квартирці десятку тварин, через що іншим мешканцям хоч із дому тікай. Але, незважаючи на всі жахи, які захисники тварин описують перед пресою й перехожими, їхній рух не зростає, не знаходить більшої кількості прихильників. І це при тому, що в місті, як уже згадувалося, кожна п’ята родина утримує тварин, а по-доброму до них ставляться мало не всі городяни.

То чому ж така байдужність до найгострішої соціальної, моральної, духовної проблеми? Напевно, через те, що більшість із нас, хто мав або має чотириногих вихованців, чітко розуміють: проблема є, особливо з бездомними тваринами.

Напередодні Євро-2012 у Харкові буде введено в експлуатацію найсучасніший Центр з утримання бездомних тварин. Але якщо ви думаєте, що до цієї справи хоч якось доклали позитивних зусиль так звані захисники тварин, — то сильно помиляєтеся. Вони в цей час зайняті іншим процесом — пікетами із закривавленими м'ячами. Дивіться, мовляв, що відбувається в Україні напередодні Євро!

Ну навіщо ми лякаємо світ своєю надмірною жорстокістю?

— Такої масштабної роботи зі створення матеріальної бази для розв’язання проблем бездомних тварин гуманними методами, — каже директор комунального підприємства «Центр поводження з тваринами» Харківської міськради Юлія Шаповалова, — Харків не бачив ніколи. Закуповують спеціалізовану техніку, обладнану індивідуальними засобами перевезення тварин. Купують імпортні сертифіковані засоби для їх вилову зарубіжного виробництва, все найновітніше, нічого кращого у світі немає. Починаючи з 2010 року міський бюджет постійно виділяє кошти на проектування й будівництво самого Центру. Ближче до нинішнього літа його буде здано в експлуатацію. І він стане першим в Україні, що функціонуватиме за найсуворішими європейськими стандартами.

Що ж являтиме собою харківський Центр з утримання бездомних тварин через кілька місяців? Сучасний комплекс з двома основними виробничими зонами — зона карантину і зона чистого притулку. Зона чистого притулку у свою чергу складатиметься з ветеринарної клініки на два відділення — для власників свійських тварин і для бездомних тварин. Свійським тваринам надаватимуть доступні за ціною ветеринарні послуги. Інакше кажучи, при Центрі працюватиме соціальна ветеринарна клініка.

У цій же зоні буде також утеплений вольєр для утримання близько ста одиниць собак. За основу взято берлінський притулок для тварин, побудований за принципом «ромашки» — вольєри розташовані по колу, у вигляді стрілок. Там перебуватимуть тварини, що загубилися або відібрані як перспективні для того, щоб їх прилаштувати в майбутньому в новій родині. У цьому ж вольєрі передбачається готель для розміщення тварин на час від’їзду їхніх господарів, обов’язково за договором і за доступною для харків’ян ціною. Адже тварина, говорячи юридичною мовою, чиєсь майно і за його цілість і неушкодженість необхідно нести відповідальність. У зоні чистого притулку буде майданчик для вигулу собак, дресирувальний майданчик під навісом і зі спеціальним покриттям. Працівники Центру зможуть там не тільки соціалізувати тварин для передачі їх надалі в родину, а й проводити різні заходи.

Отямтеся, люди!

Однак скільки сьогодні бездомних, бродячих тварин живе в Харкові та як надалі визначатиметься їхня доля?

Фахівці стверджують: не менше 15 тисяч. Щоправда, із застереженням: ця цифра досить приблизна. Однак ще кілька років тому їх було удвічі-втричі більше. Тоді справді відбувалося тотальне знищення бродячих псів, до 20 тис. голів щорік.

Як тепер вирішуватимуть цю проблему? Собачок і кішок як і раніше будуть відловлювати, але, як ми вже говорили, за допомогою технічних засобів, які визнано гуманними в найвисокорозвиненіших європейських країнах. Потім тварин поселятимуть у Центрі на карантин під наглядом ветеринарів. Згідно із Законом України «Про захист тварин від жорстокого поводження», сім днів тварина буде утримуватися на карантинному майданчику. Далі її може бути передано до спеціалізованої організації для подальшого облаштування її долі, в ідеалі, у притулки благодійних організацій або ж у родини. Тварин, що не будуть затребувані — хворих, агресивних, старих, які не зможуть знайти нового хазяїна, буде піддано гуманній евтаназії. На жаль, це загальна світова практика і це передбачено вітчизняним законодавством.

Однак напевне знайдеться чимало й противників такого «людяного» ставлення до «безперспективних тварин»? Скільки тварин можуть розпрощатися зі своїм собачим життям внаслідок того, що вони нікому не сподобаються? І чи не тому собаки стають кусючими від життя такого несобачого, запитую Юлію Шаповалову.

— Сьогодні статистика, на жаль, свідчить про те, що лише 10% із виловлених тварин вдається якось прилаштувати. Не тому, що ми якось стараємося не так, а тому, що ця категорія тварин не затребувана. Здебільшого люди не хочуть брати бездомних тварин. У Харкові, в Україні, у Росії культ породистих кішок і собак. Дворняжок надміру.

А може, ми справді бездушні, коли не здатні захистити бездомних тварин у наших мегаполісах? І як нам знайти цивілізоване розв’язання проблеми собачого життя в умовах великого міста?

Обговорюючи ці питання з людьми обізнаними, мимоволі доходимо висновку, що чимала відповідальність за такий стан справ лежить на українських законодавцях. Саме завдяки їхній бездіяльності в цьому питанні й допускається безконтрольне розмноження тварин, нічим не регульоване й не обмежене. Їдеш у метро, тролейбусі, трамваї і тільки чуєш: моя кішка народжує, собака привела щенят, а куди подіти — не знаю.

Неправда, що ми жорстокі, ми наївно добрі — втопити, приспати шкода, краще віддати жалісливим бабусям на ринок. А там ці жінки-перекупниці з добрими очами обіцяють людям віддати щенят у найкращі руки та за зовсім невелику плату. А ми, які нібито щасливо розв’язали проблему за 20, за 50 грн. за щеня, і не здогадуємося, що це бізнес у них такий, що тварини ці не потрібні нікому і бабусі їх не прилаштовують, а... методично й послідовно позбавляють життя.

У Харкові, в окрузі є чимало місць, де собачі й котячі трупи звалюються в цілі гори. І ніякої відповідальності за це справжнє божевілля немає. Бо немає відповідного закону. І затятих захисників тварин у цій темі теж немає. Вони воюють лише з місцевою владою, що нібито постійно ганяється за бідними тваринами. І ось чому. Бо їм, точніше тим, хто за ними стоїть, цікаві не самі тварини, а той бюджет, який виділяється державою на їхній захист.

А як вирішується доля бездомних тварин у більш розвинених країнах?

Звісно, законодавчим регулюванням. Сьогодні в Україні, як уже говорилося, немає відповідальності за вигнання тварини на вулицю. А немає відповідальності — немає перешкоди, яка б стримувала бажання аморальної людини раптом розпрощатися зі своїм вихованцем без будь-яких проблем.

Якщо говорити про Німеччину, то там за таке діяння штраф у сумі 24 тис. євро, грошики непід’ємні навіть для середньостатистичного німця. Такий само порядок у всій цивілізованій Європі — величезні штрафи за несумлінне ставлення до тварин. Скрізь реєстрація, ідентифікація, прив’язка конкретної тварини до конкретної людини. Усі запитують: а навіщо це треба? Та для того, щоб покарати потім недбайливого хазяїна, який скривдив тварину.

Необхідно також регламентувати розмноження тварин. Та ж європейська конвенція із захисту прав свійських тварин суворо стежить через уповноважені органи за розведенням тварин. Ніхто не може власникові собаки заборонити продовження його роду, але він зобов’язаний одержати дозвіл на розведення і відзвітувати перед громадськими й державними організаціями за долю потомства.

Ще в багатьох країнах застосовують такий захід регулювання, як податки на утримання тварин. Вони стримують від зайвої популяції тварин. За рахунок цих податків власне й утримуються служби, які опікуються свійськими тваринами, що опинилися в надзвичайному стані. До того ж податки — диференційовані, на нестерилізованих тварин — вищі, на стерилізованих — мінімальні.

Питання — а чи дотримуються європейці законодавства про поводження з тваринами? Відповідь — однозначно дотримуються. Бездомні собаки вулицями європейських міст не бігають. Їх там теж відловлюють і поміщають у притулок на певний строк. Кожна країна самостійно встановлює ці строки, залежно від того, наскільки вона багата, наскільки гуманна і т. д. Якщо говорити про країни Прибалтики, то там три дні тримають тварин після вилову, потім служба може приспати тварин, має право за законом. В Англії — це 7 днів, так само, як і в Україні. В Америці є такі штати, які утримують лише три дні, а є такі, що й 60 днів. У Франції теж 60 днів утримують. Але в середньому — 14 днів. Якщо тварина загубилася — намагаються вжити всіх заходів для пошуку господаря, якщо не знайшовся — передати тварину в інші руки. Однак щоб така практика існувала й у нас, у країні має бути дефіцит тварин. У нас — надлишок. Але що швидше утвориться дефіцит, то більше їх буде прилаштовуватися, то менше їх буде на вулиці.

Наразі в Харкові відловлюють 100, а лише 10 з них прилаштовують. А треба, щоб відловлювали 20 і 20—19 з них віддавали в надійні руки.

В усьому світі захисники тварин працюють у команді з муніципальними службами. Муніципалітет займається виловом, захисники — забирають їх по своїх приватних притулках. А наші, замість конкретних дій, тільки й можуть, що кинути сосиску тварині або владу насварити. До того ж обвинувачення, які звучать, найчастіше свідомо брехливі. А зібрати кошти й побудувати хоч малесенький притулок, щоб дати більший шанс тваринам — це вже не до них.

Харкову сьогодні по-доброму можуть позаздрити багато міст України. Із тваринами тут починають поводитися не тільки цивілізовано, загальноприйнятими у світі методами, а й проводять освітню роботу.

— Працівники нашого підприємства, — каже директор КП «Центр поводження з тваринами» Юлія Шаповалова, — щотижня проводять кілька лекцій з дітьми з питань гуманного, відповідального ставлення до тварин. Проводиться реєстрація, паспортизація тварин. Але, на жаль, наскільки мені відомо, така робота виконується лише в Харкові й Києві.

— А чи бувають випадки, — запитую в неї, — коли багаті люди, не байдужі до тварин, надають спонсорську допомогу приватним притулкам, де тварини утримуються до своєї природньої смерті?

— Мені відомий тільки один такий притулок, у Донецьку, його створив і утримує на свої кошти, якщо не помиляюся, директор м’ясокомбінату. Більше в Україні нічого подібного немає. У нас меценатство щодо тварин не розвинене, не модно, його просто немає.

— А у світі бувають такі випадки? — продовжую діалог.

— В основному зоозахисні організації утримують свої притулки за рахунок членських зборів і пожертвувань. Але це в рідкісних випадках багаті люди. Інвесторами виступають, зазвичай, пересічні громадяни, які стають членами організації й щорічно або щомісяця вносять внески. За рахунок цих коштів організації із захисту тварин і існують. Вони не мають ніякої фінансової підтримки з бюджету. А наші влаштовують мітинги з метою роздобути бюджетні інвестиції комунальної сфери. Отаке криве дзеркало.

Харків.