Від «Спецоперації «Санація»до «Проекту «Гефес»,

«Жарти з незалежністю суду є неприпустимими, про що красномовно свідчить одне з останніх рішень Європейського Суду з прав людини — від 6 жовтня 2011 року у справі «Агрокомплекс» проти України». Втручання органів влади у судовий процес зумовило визнання Європейським Судом факту порушення параграфа 1 статті 6 Конвенції та статті 1 Протоколу 1 до Конвенції, а державі Україна заявлено рекордну суму справедливої сатисфакції — 179 119 430 євро!», — цитує А. Ярему прес-служба Верховного Суду України. Тож мета нашої публікації — нагадати, які саме «жарти» вітчизняної Феміди та які дії представників державної влади призвели до такого рішення Європейського Суду, та спробуємо застерегти від можливого повторення аналогічних «помилок». Тим паче що «Голос України» майже десять років тому аргументовано попереджав про невідворотність ухвалення саме такого рішення у справі «Агрокомплекс» проти України».

Отже, ще у 2002 році автор у статті «Спецоперація «Санація-2» («Голос України», 29 серпня 2002 року) писав: «Якщо судові органи України та владні органи глибоко і всебічно не розберуться в ситуації, кредитор буде змушений для відновлення справедливості звернутися на підставі статті 1 Протоколу № 1 Європейської Конвенції з прав людини до Європейського Суду. І коли сьогодні ще є можливість повернутися до виконання підписаної у 1997 році та підтвердженої Арбітражним судом угоди між «Агрокомплексом» та «ЛиНОСом» і розпочати погашення боргу, то після втручання Європейського Суду цей борг може лягти важким тягарем на держбюджет, бо саме держава є гарантом дотримання прав в Україні».

На жаль, на той час державні чинники зігнорували це попередження, а фігуранти тієї статті у своїй відповіді, також опублікованій у «Голосі України», заявили, що позивач може тільки насмішити Європейський Суд. «Набагато простіше й ефективніше (а головне — з непорівнянно меншими трудовитратами) виряджатися в тогу «принижених і ображених» і голосити з приводу «порушених» прав. Не зрозуміло тільки, чому з такою легкістю автор статті прогнозує негативне для української держави рішення Європейського Суду (...) «Агрокомплекс», напевне, намагається налякати «ЛиНОС», «ТНК-Україна» і державу, та насправді може тільки насмішити Європейський Суд...», — йшлося у «спростуванні» («Правда і вигадки історії «Про санацію», «Голос України», 2 жовтня 2002 року), підписаному прес-службами ВАТ «ЛиНОС», ЗАТ «ТНК-Україна-інвест» та ПІІ «ТНК-Україна».

Нагадаємо також, що цією публікацією зазначені компанії не обмежилися та у 2003 році подали на редакцію газети та автора статті до суду, вимагаючи спростування оприлюднених відомостей, вибачення та стягнення з кожного із відповідачів по 238500 гривень за «моральну шкоду». І навіть на рівні місцевого та апеляційного судів отримали необхідне рішення та через Державну виконавчу службу почали домагатися стягнення згаданої фінансової компенсації. Аж поки ця справа не дійшла до розгляду у Верховному Суді України. Щоб завершити з цією паралельною історією, зазначимо, що судовий процес під умовною назвою «ТНК проти «Голосу України», пройшовши всіма щаблями судової системи, включно з Верховним Судом України, котрий повернув справу на новий розгляд, завершився лише наприкінці 2006 року — у зв’язку з відмовою «ТНК і Ко» від заявлених позовних вимог. Цим позивач начебто красиво вийшов з процесу, в якому так і не було доведено, що факти, викладені в опублікованих у 2002 році статтях «Спецоперація «Санація», «Спецоперація «Санація-2» та «Навіщо платити більше», не відповідають дійсності. А оскільки Європейський Суд з прав людини 6 жовтня 2011 року у справі про ті само події фактично підтвердив газетні публікації, то в науку нинішнім представникам української Феміди та влади нагадаємо, які саме «жарти» їхніх попередників стали підставою для ухвалення безпрецедентного рішення у справі «Агрокомплекс» проти України». Тим паче що в цій справі, як у краплині води, відбилися всі вади українського правосуддя.

Європейський Суд у своєму рішенні констатує, що на початку 1990-х років компанія «Агрокомплекс» поставила на «ЛиНОС» 375 тисяч тонн нафти для переробки, однак підприємство натомість відвантажило власнику лише незначну кількість належних компанії нафтопродуктів. А основну їх частину на підставі урядової телеграми, підписаної тодішнім прем’єром Леонідом Кучмою, було скеровано «для державних потреб». Однак ще в 1993-му та в 1994 роках Вищий арбітражний суд України (ВАСУ), задовольнивши позови НВО «Агрокомплекс», зобов’язав «ЛиНОС» повернути належні заявнику нафтопродукти, а в 1995 році ВАСУ зобов’язав  «ЛиНОС» сплатити «Агрокомплексу» вартість непоставлених нафтопродуктів. Та оскільки нафтопереробники з виконанням цих рішень не поспішали, то згодом цей само суд ухвалив ще одне рішення — про виплату заявнику належної компенсації за тривале невиконання судових рішень.

Далі, так і не дочекавшись повернення боргу, «Агрокомплекс» подав заяву про порушення справи про банкрутство «ЛиНОСу». 2 липня 1998 року, після тривалої судової тяганини, позначеної втручанням органів державної влади, ВАСУ встановив борг «ЛиНОСу» перед «Агрокомплексом» у розмірі 216 150 544 гривні (в натурі, у цінах 1997 року). Це рішення й стало остаточним. Точніше, мало б таким стати у відповідності до українського законодавства.

Але 7 липня 1998 року компанія «ЛиНОС» поскаржилася на Вищий арбітражний суд Президенту Л. Кучмі, наслідком чого стало утворення чергової робочої групи Кабміну для встановлення причин виникнення заборгованості нафтопереробного заводу перед кредиторами. У своєму звіті (серпень 1998 року) робоча група запропонувала провести ще одну перевірку суми заборгованості, що й було зроблено за розпорядженням віце-прем’єр-міністра українського уряду. Безпосереднім виконавцем перевірки стало Луганське обласне ревізійне управління, котре у своєму звіті (квітень 2000 року) зробило висновок, що рішення ВАСУ від 2 липня 1998 року стосовно суми заборгованості не відповідало чинному законодавству та що, мовляв, насправді заборгованість «ЛиНОСу» становить 36 401 894 гривні. «ЛиНОС», у свою чергу, потрактувавши цей висновок як нововиявлені обставини, звернувся до Колегії ВАСУ з проханням переглянути рішення від 2 липня 1998 року, котре, як ми зазначали, набрало остаточної сили.

Звичайно ж, це добре розуміли й судді, тож спочатку, 19 вересня 2000 року, Вищий арбітражний суд підтвердив своє попереднє рішення, зазначивши, що звіт Луганського обласного ревізійного управління не містить жодної нової інформації, але пізніше, у вересні 2000 року, голова ВАСУ таки «доручив двом своїм заступникам переглянути постанову ВАСУ від 19 вересня 2000 року». Як наслідок, у червні 2001 року Вищий арбітражний суд зменшив суму боргу «ЛиНОСу» до 97 406 920 гривень, а 29 жовтня 2001 року Донецький апеляційний господарський суд, розглянувши апеляцію «Агрокомплексу», ще раз зменшив заборгованість — до 90 983 077 гривень.

Далі, 16 квітня 2002 року, Вищий господарський суд України (колишній ВАСУ, перейменований у 2001 році) відхилив касаційну скаргу «Агрокомплексу» на рішення від 29 жовтня 2001 року, а Верховний Суд України 26 грудня 2002 року відмовився прийняти до розгляду касаційну скаргу на рішення Вищого господарського суду від 16 квітня 2002 року. Як бачимо, Верховний Суд мав можливість виправити «жарти», про які казав А. Ярема, але відхилив клопотання про касаційне оскарження судових постанов.

Для повноти картини маємо згадати, що в рамках справи про банкрутство діяла судова заборона на відчуження акцій «ЛиНОСу». Однак 12 квітня 2000 року Фонд держмайна звернувся до Вищого арбітражного суду з проханням про зняття заборони на продаж акцій і, як ми вже свого часу писали, голова 

ВАСУ того ж дня, «не беручи справу до свого провадження, тобто не виступаючи як суддя, скасував рішення суду». А вже у липні 2000 року 67,41 відсотка акцій ВАТ «ЛиНОС» було продано «ТНК-Україна» за 53,1 мільйона гривень.

А що ж сталося із боргами «ЛиНОСу» перед кредиторами, зокрема, перед «Агрокомплексом», хоча б у розмірі, визначеному рішенням Донецького апеляційного господарського суду? Тут події розгорталися так. Хоча вже тривалий час діяв комітет кредиторів «ЛиНОСу», проте після продажу пакета акцій, незважаючи на заперечення з боку НВО «Агрокомплекс» як найбільшого кредитора, було утворено новий комітет кредиторів. А 21 листопада 2003 року новим головою комітету кредиторів з однієї сторони та керуючим санацією ВАТ «Лисичанськнафтооргсинтез» з другої, було підписано мирову угоду, за якою вимоги кредиторів мали бути врегульовані шляхом їх обміну на активи боржника. Попри те, що представники «Агрокомплексу» в голосуванні за цю угоду участі не брали, все ж йому в обмін на визначену рішенням Донецького апеляційного господарського суду суму боргу належало отримати 90 983 077 акцій у статутному фонді новоствореної «Лисичанської нафтової інвестиційної компанії» («ЛиНІК»). При цьому зазначена угода передбачала, що в разі відмови «Агрокомплесу» прийняти фактично нав’язувані акції проблема боргу вважалась би врегульованою. Після того, як 8 грудня 2003 року Луганський обласний господарський суд своєю ухвалою затвердив зазначену мирову угоду, «Агрокомплекс» подав на неї апеляційну скаргу, аргументуючи це тим, що був позбавлений можливості оскаржити мирову угоду від 21 листопада в суді та що не було проведено оцінки вартості запропонованих у рахунок боргу акцій «ЛиНІКа». Однак Донецький апеляційний господарський суд та Вищий господарський суд України відповідно 22 квітня та 28 вересня 2004 року відхилили апеляційну і касаційну скарги, а 25 листопада і Верховний Суд України знову відмовив у касаційному оскарженні.

У цій ситуації «Агрокомплексу» тільки й залишалося, що чекати на рішення Європейського Суду. І ось 6 жовтня 2011 року Євросуд, розглянувши аргументи заявника та заперечення українського уряду як відповідача, ухвалив рішення у справі «Агрокомплекс» проти України».

По-перше, проаналізувавши на відповідність статті 6 параграфа 1 Європейської Конвенції з прав людини заяву «Агрокомплексу», він дійшов висновку, що суди, які розглядали справу «ЛиНОСу», не можна вважати незалежними та неупередженими. «Суд звертає увагу на те, що, як підтверджено документально, різноманітні державні органи в ряді випадків справді втручалися в цей судовий процес. Мало того, ці втручання мали відкриту та постійну манеру і часто явно просувались протилежною стороною компанії-заявника. В матеріалах справи наявні копії прохань «ЛиНОСу» до Першого заступника Голови Верховної Ради, а також до Прем’єр-міністра та Президента України про втручання в судовий розгляд, а також листи цих чиновників голові Вищого арбітражного суду із вказівками анулювати або переглянути раніші рішення суду (...) Суд також звертає увагу на те, що голова ВАСУ надіслав відповіді на деякі з цих листів зі звітом про стан судового розгляду та поясненнями стосовно вжитих під час цього розгляду заходів. Мало того, суд не випускає з поля зору того факту, що «ЛиНОС» ясно подякував Президентові України за його втручання, котре він вважав успішним, відзначаючи, що «позитивні результати говорять самі за себе». (...) Суд звертає увагу на те, що у вересні 2000 року голова ВАСУ дав пряму вказівку двом своїм заступникам переглянути постанову від 19 вересня 2000 року (якою було відхилено заяву «ЛиНОСу» про перегляд суми боргу перед заявником). Суд вважає, що такий вплив на перебіг судового розгляду з боку вищої посадової особи суду суперечить принципу внутрішньої судової незалежності. В підсумку, суд приходить до висновку, що в умовах, які склалися, внутрішні суди не можна вважати незалежними та неупередженими», — йдеться у рішенні суду.

Відтак постає логічне запитання: чому ж найвищі посадові особи держави із Президентом включно з такою наполегливістю втручалися в судовий процес щодо «ЛиНОСу». Однією з таких обставин може бути те, що в даному разі йшлося про долю одного з найбільших нафтопереробних підприємств країни, що, одначе, аж ніяк не виправдовує незаконних дій високопосадовців. Разом з тим, можна припускати, що в даному разі державні чинники діяли в інтересах певних осіб. Приміром, у статті «Куди пішла нафта» (журнал «Форбс Україна» за жовтень 2011 року) зазначається: «Москва гарантувала уряду України, що російські нафтовики завантажать завод сировиною, але тільки за умови продажу їм близького до контрольного пакета акцій (...) Саме тут на сцені й з’явилася ТНК. Заручившись підтримкою зятя Президента Кучми Віктора Пінчука, керівники «Альфа-Групп», що контролювали тоді ТНК, зачастили в українську столицю, щоб домовитися з владою про умови приватизації. (...) Завод дістався ТНК за 10 мільйонів доларів. Чи не продешевила Україна? (...) Пізніше Пінчук отримав за труди від партнерів із ТНК 24 відсотки акцій Лисичанського НПЗ(...) У 2009-му ТНК-ВР викупила в Пінчука його частку в Лисичанському НПЗ. Господар «Інтерпайпу» заробив близько 150 мільйонів доларів...».

Як бачимо, дуже гарний «бізнес» — держава отримує 10 мільйонів, а Пінчук — близько 150 мільйонів доларів. До того ж саме держава після рішення Європейського Суду відповідальна за відшкодування завданих «Агрокомплексу» збитків. Та, як ми знаємо, борг перед «Агрокомплексом» виник після того, як йому після поставки 375 тисяч тонн нафти не повернули залишок нафтопродуктів у розмірі 220 тисяч тонн і саме в рахунок цього боргу «Агрокомплекс» отримав 4,8 відсотка акцій «ЛиНІКа». Виходить, що В. Пінчуку, щоб отримати 24 відсотки акцій «ЛиНІКа», треба було поставити на «ЛиНОС» близько 1,5 мільйона тонн нафти? Але ж, як пише «Форбс Україна», отримав він їх «за труди від партнерів із ТНК». Тож чи можна було розраховувати, що Європейський Суд дійде іншого висновку, аніж того, що «в умовах, які склалися, внутрішні суди не можна вважати незалежними та неупередженими»?

По-друге, аналізуючи рішення вітчизняної Феміди на їхню відповідність принципу правової однозначності, Європейський Суд також дійшов висновку, що мало місце порушення статті 6 параграфа 1 Конвенції. В даному разі «Агрокомплекс» просив суд проаналізувати законність скасування остаточного рішення суду від 2 липня 1998 року, яким встановлювалася остаточна сума заборгованості «ЛиНОСу». Отже, звернімося знову до рішення у справі «Агрокомплекс» проти України»:

«Виходячи з того, що суд, щодо якого було встановлено відсутність незалежності та неупередженості, в принципі не може гарантувати справедливого судового розгляду (...), позов заявника (...) підіймає серйозне питання, яке є підставою для окремого розгляду згідно статті 6 Параграфу 1 Конвенції. Принцип правової однозначності передбачає, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного і обов’язкового рішення суду тільки для того, щоб досягти повторного слухання у справі (...) Відступ від цього принципу прийнятний лише за наявності істотних та поважного характеру обставин. Звертаючись до даної справи, суд зазначає, що ухвала ВАСУ від 2 липня 1998 року, якою встановлюється сума заборгованості «ЛиНОСу» перед заявником, не була оскаржена і є остаточною. Пізніше, в липні 1998 року, уряд утворив робочу групу з представників різних вищих органів державної влади для вияснення причин заборгованості компанії. 14 вересня 1998 року перший віце-прем’єр-міністр доручив деяким міністерствам і державним органам провести аудит з метою перевірки суми боргу. (...) В результаті, суди повторно розглянули і скоротили остаточно встановлений борг з 216 150 544 гривні до 97 496 920 гривень, а пізніше до 90 983 077 гривень. Ці факти свідчать про те, що позасудові органи державної влади поставили під сумнів ухвалу суду від 2 липня 1998 року, і хоч вона була остаточною, переглянули її так, як вважали за потрібне та визнали неправильною і протизаконною. Мало того, позасудовий перегляд суми заборгованості згодом віднесли до нововиявлених обставин, на основі чого суди переглянули у збиток заявника суму заборгованості з боку «ЛиНОСу». Відповідно, суд доходить висновку, що повторний розгляд остаточного законного рішення по сумі заборгованості в цій справі базується на незгоді з ним державних органів влади і було подано у вигляді нововиявлених обставин. Суд вважає, що такі дії прирівнюються до грубого порушення принципу правової однозначності, вказаному у статті 6 Параграфу 1 Конвенції».

По-третє, Європейський Суд також погодився із твердженням заявника стосовно необгрунтовано довгої процедури судового розгляду. «Суд відзначає, що основну затримку (з липня 1999 року до 16 квітня 2002 року) в основному можна пояснити спробами державних органів влади досягти перегляду суми заборгованості перед заявником, незважаючи на остаточне рішення суду. Водночас жодних затримок судового розгляду не можна віднести на заявника. (...) Суд вважає, що уряд не надав жодного факту чи аргументу, який би міг змусити суд дійти іншого висновку по цій справі. (...) Суд вважає, що у справі, котра розглядається, тривалість процедури була надмірною і не відповідала вимогам «розумного строку», — йдеться в рішенні.

По-четверте, стосовно порушення права на користування своєю власністю в контексті статті 1 Протоколу № 1 Конвенції, суд ще раз зазначив, що борг «ЛиНОСу» перед заявником було підтверджено остаточним судовим рішенням від 2 липня 1998 року в сумі 216 150 544 гривні. Відповідно, ця грошова сума була у власності заявника, а її наступне зменшення внаслідок повторного відкриття справи на основі «нововиявлених обставин» прирівнюється до втручання у право на мирне володіння такою власністю. «Суд доходить висновку, що за даних обставин перегляд суми боргу, яка належала заявнику відповідно до остаточного і юридично обов’язкового рішення ВАСУ від 2 липня 1998 року, призвів до надмірних ускладнень для заявника, а тому не відповідає статті 1 Протоколу № 1. В ширшому контексті суд відзначає, що процедура банкрутства, ініційована заявником стосовно «ЛиНОСу», мала прямий вплив на майнові інтереси першого (...) Суд вважає, що не було встановлено «справедливого балансу» між дотриманням державних інтересів і необхідністю захищати права заявника на мирне володіння своєю власністю», — знову не на користь держави Україна робить висновок Європейський Суд.

Що стосується відшкодування завданих «Агрокомплексу» збитків, то рішенням від 6 жовтня 2011 року Європейський Суд дав сторонам можливість досягти мирової угоди. Зокрема, суд запропонував українському уряду та заявнику впродовж трьох місяців надати свої письмові пропозиції з цього питання та повідомити його про будь-яку досягнуту домовленість.

Наразі відомо, що заявник ще раніше подав до Європейського Суду свої пропозиції щодо врегулювання боргової проблеми, проте, схоже, сподобалися вони не всім. Бо коли розгляд справи у Європейському Суді наближався до фіналу, в Україні закрутився ще один, не менш резонансний судовий процес під умовною назвою «Гефес проти «Агрокомплексу». У даному разі йдеться про спробу заволодіння вже згадуваними акціями компанії «ЛиНІК», що були передані «Агрокомплексу» в рахунок боргу «ЛиНОСу». Мабуть, «цілком випадково» саме у вересні 2010 року, коли стало зрозуміло, що Євросуд ухвалить рішення на користь «Агрокомплексу», знову активізувався розгляд судової справи, котру ще у 2005 році ініціювала російська компанія ЗАТ «Гефес Інтернейшнл». Щоб стало зрозуміло, про що в даному разі йдеться, мусимо звернутися до історії цього питання.

Отже, 11 квітня 2005 року російська компанія ЗАТ «Гефес Інтернейшнл» звернулася до Господарського суду Києва із позовом до НВО «Агрокомплекс», у якому стверджувалося, що начебто відповідач не виконав своїх зобов’язань перед «Гефес Інтернейшнл» за договором від... 14 березня 1994 року про передачу права власності на нафтопродукти, а саме, дизельне пальне ВС-02-62 (25 тисяч тонн), бензин А-80 (10 тисяч тонн) та мазут (15 тисяч тонн). І хоч суду не було надано належного підтвердження того, що гендиректор ЗАТ «НВО «Агрокомплекс» справді підписував зазначений договір, а його самого навіть не повідомили про цей позов, 9 червня 2005 року Господарський суд Києва за відсутності відповідача задовольнив вказаний позов. А вже 19 липня 2005 року державний виконавець Голосіївського районного управління юстиції у Києві звернувся до Господарського суду Києва із заявою про заміну способу виконання вказаного рішення, запропонувавши звернути стягнення на інше майно «Агрокомплексу». 22 серпня 2005 року Господарський суд Києва задовольнив цю заяву державного виконавця, а 23 грудня 2005 року цей само суд ще раз змінив спосіб та порядок виконання рішення — цього разу шляхом списання належних «Агрокоплексу» акцій «ЛиНІК» у кількості 90 983 077 штук.

Здавалося б, ланцюжок замкнувся і акції «ЛиНІКа» перейшли до іншого власника. Тим паче що «Агрокомплекс» про існування цього судового процесу взагалі довідався лише після того, як акції «ЛиНІКа» було вже списано з його рахунка, а тому не міг подати до суду свої заперечення. Чому так сталося, про це трохи далі.

Отже, дізнавшись про ці рішення, «Агрокомплекс» звернувся до Київського апеляційного господарського суду і 18 квітня 2006 року колегія суддів КАГС, «дійшовши висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову», скасувала винесені на користь «Гефес Інтернейшнл» рішення Господарського суду Києва від 9 червня 2005 року, повністю відмовила йому у задоволенні позову та доручила Господарському суду Києва видати наказ про поворот виконання рішення від 9 червня 2005 року. Таким чином у даному разі план спрацював не до кінця і акції «ЛиНІКа» було повернуто їх законному власнику.

У подальшому «Гефес Інтернейшнл» ще декілька разів намагався оскаржити постанову апеляційної інстанції у Вищому господарському суді України та Верховному Суді України за начебто нововиявленими обставинами, проте кожного разу отримував відмову — суд вказував, що зазначені в касаціях обставини не можна вважати нововиявленими, оскільки під час розгляду справи питання справжності так званої «копії договору» вже неодноразово досліджувалося та що «позивач не довів належними засобами доказування факт існування договору про передачу права власності на нафтопродукти від 14 березня 1994 року».

Але в цій ситуації головне навіть не це. Бо, як зазначалося ще в постанові Вищого господарського суду України від 29 червня 2006 року (ухваленій за результатами розгляду касаційної скарги «Гефес Інтернейшнл), згідно з «актом виконання взаємних зобов’язань від 1 жовтня 1995 року сторони («Гефес Інтернейшнл» та «Агрокомплекс») констатували повну відсутність фінансових, матеріальних, моральних та інших претензій» один до одного. Зазначимо, що загалом рішення про відхилення касаційних скарг «Гефес Інтернейшнл» та на підтвердження постанови КАГС від 18 квітня 2006 року 8 разів ухвалював Вищий господарський суд та ще 6 разів Верховний Суд України. Останній, наприклад, 17 липня 2006 року, 23 липня 2007 року, 6 березня 2008 року, 15 липня 2010 року... Тож ця справа мала б давно завершитися.

Проте 17 вересня 2010 року (нагадаємо, що саме на цей час стало вимальовуватися можливе рішення Європейського Суду у справі «Агрокомплекс» проти України»), «Гефес Інтернейшнл» знову звернувся до Київського апеляційного господарського суду із заявою про перегляд за нововиявленими обставинами постанови Київського апеляційного господарського суду (КАГС) від 18 квітня 2006 року, і цього разу її таки було прийнято до розгляду. А підставою для даного звернення про перегляд постанови за нововиявленими обставинами стало начебто отримання ЗАТ «Гефес Інтернейшнл» листа із відділу внутрішніх справ по Красносельському району Москви від 30 серпня 2010 року про те, що матеріали кримінальної справи, серед яких знаходився оригінал договору про передачу права власності на нафтопродукти від 14 березня 1994 року, знищені. Тобто цим листом «Гефес Інтернейшнл» намагався довести, що він є свідченням реального укладення та існування договору про передачу права власності на нафтопродукти від 14 березня 1994 року. Натомість гендиректор «Агрокомплексу», будучи переконаним, що він з «Гефес Інтернейшнл» договору від 14 березня 1994 року не підписував, також звернувся із запитом з цього питання до відділу внутрішніх справ по Красносельському району Москви і... отримав відповідь від 12 квітня 2011 року, що «по канцелярії ВВС по Красносельському районі м. Москви вказані вихідні номери (наданого «Гефес Інтернейшнл» як нововиявлені обставини листа від 30 серпня 2010 року. — С. Л.) відсутні». А додатково у Красносельському райвідділі міліції повідомили, що порушена 19 березня 2001 року кримінальна справа слідчим відділом при відділі внутрішніх справ Красносельського району м. Москви «направлена для подальшого розслідування в ГСУ при ГУВС по м. Москві, у зв’язку з чим усі рішення у кримінальній справі було ухвалено вищезгаданим підрозділом».

Тобто з цього випливає, що Красносельський райвідділ міліції не тільки не направляв пред’явленого як нововиявлену обставину листа від 30 серпня 2010 року, а й не міг його направити, бо це могло зробити лише ГСУ при ГУВС м. Москви, де ця кримінальна справа знаходилася. Чому ж тоді КАГС без елементарної перевірки прийняв як належний доказ згаданий лист? Мало того, не тільки прийняв, а й 19 жовтня 2010 року КАГС ще й призначив почеркознавчу експертизу «копії договору про передачу права власності на нафтопродукти». Причому експерт мав відповісти лише на одне питання суду: «Чи відповідає підпис від імені генерального директора НВО «Агрокомплекс» (...) на нотаріально засвідченій копії договору від 14. 03. 1994 року між ЗАТ «НПО «Агрокомплекс» та ЗАТ «Гефес Інтернейшнл» про передачу права власності на нафтопродукти підпису генерального директора НВО «Агрокомплекс» (...) у відповідний період, або виконаний іншою особою?» Адже, як випливає з цього запитання, суд навіть не ставив під сумнів справжність цієї «нотаріально засвідченої копії», а лише цікавився відповідністю підпису. І це при тому, що в наш цифровий час дуже легко підробляється будь-який підпис, тим паче якщо йдеться про підпис на «копії» документа.

А невдовзі експерт підвідомчого Міністерству юстиції Київського науково-дослідного інституту судових експертиз (КНДІСЕ) В. Лисенкова підготувала висновок, у якому зазначала, що підпис «від імені (...), електрофотографічне зображення якого міститься (...) в електрофотокопії договору (...), відповідає підписам генерального директора НВО «Агрокомплекс» (...) за відповідний період». Та чи справжня ця сама «електрофотокопія»? Експерт, на жаль, схоже, цим не поцікавилася. Зазначимо, до такої «цікавості» експерта зобов’язують положення п. 1 науково-методичних рекомендацій з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень, затверджених наказом Міністерства юстиції №53/5 від 8 жовтня 1998 року. Зокрема, за цим положенням почеркознавчі дослідження за копіями об’єктів дослідження можуть бути проведені лише після вирішення експертами в галузі технічного дослідження документів питання про відсутність монтажу. Не можемо ж ми припускати, що досвідчений експерт не знала про ці вимоги. Зрештою, після звернення «Агрокомплексу», Міністерство юстиції підтвердило, що В. Лисенкова порушила методику проведення почеркознавчих експертиз, тож 21 лютого 2011 року в. о. директора КНДІСЕ відкликав згадуваний експертний висновок. Але, увага! Незважаючи на це, колегія суддів Київського апеляційного господарського суду таки прийняла відкликаний експертний висновок як належний доказ у справі! Чи не забагато вже подібних «доказів» набралося та чи не досить суддям «жартувати»?