Сезонне загострення

Як працюють професійні патріоти, прикладів вистачає. Візьмемо законопроект №9007 «Про внесення змін до Закону України «Про вищу освіту» (щодо збільшення кількості бюджетних місць у державних вузах). «Солодка парочка» авторів законопроекту із «БЮТ-«Батьківщини» вирішила допомогти Президенту України, підготувавши документ про збільшення кількості бюджетних місць у державних вузах до 75 відсотків.

Подивимося, що з того вийшло. А в «патріотів» вийшло, як завжди.

По-перше, автори не врахували кількості випускників і потенційних абітурієнтів в розрізі попередніх і наступних навчальних років.

По-друге, якщо є попит і пропозиція на певні спеціальності, має бути диференційований підхід як до необхідної кількості бюджетних місць, так і до розуміння фінансово-економічних наслідків такого рішення для кожного вузу.

По-третє, автори забули про Регламент Верховної Ради, який вимагає, що в разі внесення проекту нормативного акта, реалізація якого впливає на видаткову та/або доходну частини державного чи місцевих бюджетів, до нього додається фінансово-економічне обґрунтування (розрахунок розміру витрат) та пропозиція щодо покриття цих витрат.

Уже цих трьох заперечень має вистачити, щоб побачити: авторам працювати не хочеться. Тоді яка справжня мета таких ініціатив? Вона стає зрозуміла, якщо прочитати пояснювальну записку до законопроекту «солодкої парочки». Так, в п. 4 стверджується, «що реалізація положень цього законопроекту після його прийняття не потребує внесення змін до інших законів». Проте в п. 5 стверджується, що реалізація законопроекту потребує додаткових витрат із держбюджету. Тобто як мінімум до Закону України «Про бюджет» необхідно внести зміни. Додаткові витрати автори законопроекту пропонують отримати від (увага!) посилення податкового навантаження.

Не треба багато розуму, щоб зрозуміти: маємо справу з прихованою провокацією. До того ж досить цинічною: під прикриттям фальшивої турботи про освіту пропонують посилити фіскальну політику в державі. Щоб потім, як завжди, голосити: «Тримай злодія!».

Не так давно сівачі освітньої ниви від опозиції «посіяли» законопроект №4544 — щодо гарантій захисту вищої школи в умовах кризи. Там ідеться: про масові невиплати заробітної плати викладачам; порушення вимог до нарахування стипендій студентам; неконтрольоване підвищення плати за навчання студентів.

Автор наполягає, що «всі ці явища переконливо свідчать про недосконалість підзаконних гарантій...». Тобто якщо явища є, треба щось робити. А якщо таких явищ немає в природі?

Хотілося б дізнатися про вузи, які страждають від «масових невиплат заробітної плати викладачам». Чомусь у прокуратурах, Держфінінспекції або облдержадміністраціях такою «ексклюзивною» інформацією не володіють.

Стосовно «порушень вимог до нарахування стипендій студентам» — вищезазначеними органами таких порушень також не виявлено. Також із боку вузів ніхто не побачив «неконтрольованого підвищення плати за навчання студентів».

Отже, «явища», про які турбується автор, не існують. А тому, м’яко кажучи, немає потреби в законопроекті, що регулює такі проблеми. Подальші «переживання» автора щодо «цілей і завдань прийняття акта»; «загальної характеристики та основних положень законопроекту», «фінансово-економічного обґрунтування законопроекту», «прогнозу соціально-економічних та інших наслідків прийняття акта» теж стають непотрібні.

В опозиції є нездоланна потреба демонізувати відомства чи конкретних осіб. Звісно, щоб потім звинувачувати їх в усіх гріхах. Візьмемо проект постанови Верховної Ради (№7459). Хоча там ідеться про конкретну особу (міністра), будемо розглядати «претензії» автора до Міністерства науки, освіти, молоді та спорту.

Тут з’ясувалося, що деякі депутати схильні до містицизму.

Наприклад, автор постанови налічив у профільного міністерства сім «смертних» гріхів.

Отже, воно (цитуємо):

Спробуємо розгребти цю «кашу». Звертає на себе увагу відсутність в автора проекту підтверджень його «теорій». Навпаки, вітчизняні реалії, політика в системі освіти України та зарубіжний досвід свідчать про інше. Отже, по пунктах.

Твердження №1 заперечити неважко. Досвід країн, які посідають передові позиції в освіті чи показують стрімку динаміку в розвитку, свідчить про потребу розширення мов викладання у вузах. Наслідком такої політики є збільшення попиту на освітні послуги з боку іноземних громадян. Вузи країн третього світу вже заробляють на цьому величезні кошти. Крім того, це покладає велику відповідальність на якість викладання, а тому рівень освіти зростає.

Щодо пункту 2 постає зустрічне запитання. Хтось чув, щоб міністерство збирало чиновників зі сфери освіти, викладачів, вчителів або відправляло в регіони телеграми, листи, шифрограми, розпорядження про необхідність «зниження рівня володіння державною мовою...»? Навряд чи. Водночас за паплюженням російської мови в освіті та науці псевдопатріоти спостерігають спокійно. Тож чому наші «демократи» обмежують конкурентоспроможність вітчизняних вишів?

Пункт 3 — просто недолуга, іншого слова не підбереш, демонізація міністерства. Виявляється, воно здатне впливати не лише на зовнішню політику України, заміщаючи собою МЗС, а й на інші держави: забороняючи видавництво та розповсюдження україномовних книжок, блокуючи інтернет-ресурси (українськомовні) тощо.

Про звинувачення №4. Прочитавши про «ціле-

спрямовані дії» міністерства щодо закриття сільських шкіл, починаєш уявляти, як посадові особи відомства вдень і вночі розробляють, погоджують, затверджують плани стосовно «цілеспрямованих дій...». І чомусь мова йде саме про сільські школи. Фантазія автора такого проекту постанови межує з галюцинаціями.

Пункт №5. Навіщо ліпити ярлик «примусове» до дошкільної освіти з 

5 років? Якщо йти за такою «логікою», то шкільну, позашкільну, вищу та інші види освіти необхідно зарахувати до «примусової». Варто вже знати, що розвинені країни — Велика Британія, Нідерланди, Китай і Південна Корея — йдуть саме цим шляхом. Більше того, у Великій Британії «примусово» навчаються з 3—4 років, а в Нідерландах — з 4. І це в країнах, де існує справжній культ освіти!

Постає запитання, чому автор проекту постанови критикує дії міністерства, спрямовані на те, щоб українські діти не «відставали» від однолітків із розвинених країн? Хто «стимулює» цього автора? Невже невідомо, що в Україні число мешканців сіл зменшується і щороку з карти країни зникає близько 15 населених пунктів?

Що з цим робити? Можна, звичайно, вчинити з від’їздом із сіл так, як пропонувала ЮВТ стосовно Луганської області, — обнести колючим дротом. Але це вже «помаранчево-демократичні» методи.

Від пункту 6 очі на лоба, вибачте, лізуть. Як можна нівелювати систему зовнішнього незалежного оцінювання? Тільки скасувавши її. Але ж цього ніхто й не намагався зробити! Навпаки, під час вступу до ВНЗ вона посилюється урахуванням середнього бала атестата та за вступними іспитами. Знову-таки країни, в яких є культ освіти (Китай, Південна Корея та інші) застосовують схожий підхід. Корейці стверджують, що йшли до своєї системи освіти 40 років. Нині вони впевнені, що досягли успіхів лише завдяки їй. А в законопроекті «Про вищу освіту» вперше ЗНО взагалі «з’являється» на законодавчому рівні.

Знову постає запитання: «Чому вузи мають бути статистами і брати, кого дають, не перевіривши об’єктивності ЗНО»? Цікаво, хто найме будівельників будувати собі будинок лише тому, що в них дипломи з відзнакою, тобто без перевірки їхніх умінь?

Звинувачення №7 викликає лише сміх. Справді, в Україні функціонує понад 800 вузів. У деяких пріоритет не освіта, а політика. До того ж саме в таких вузах контролюючі органи (КРУ, ДПАУ, Міністерство освіти) знаходять численні грубі порушення законодавства, особливо у фінансовій сфері. За останні два роки було кілька конфліктів, спричинених деструктивними діями деяких (!) керівників вузів. Це через небажання звільняти місце після закінчення контракту, небажання визнавати порушення законодавства на кілька десятків мільйонів гривень і навіть прагнення передати посаду у спадок. Якщо точніше: таких конфліктів було 7 (тобто менш як відсоток від загального числа вузів). Та автору проекту постанови до того байдуже: він вперто називає це «численними конфліктами».

Тобто знову маємо недостовірну інформацію, подану автором. І такою «дезою» просякнуто весь проект постанови. Простіше кажучи, проект складається з повної брехні.

Ураховуючи особистість автора постанови та його стосунки з попереднім міністром освіти і науки, немає потреби щось доводити. Проте зробимо це заради читача — поставимо автору постанови лише деякі запитання і тільки по одному з департаментів міністерства. Отже. Чому понад половина особових справ керівників вузів (разом із контрактами) за попереднього керівництва міністерства оформили, м’яко кажучи, неправильно? Чому з великою кількістю ректорів не було підписано контракти і вони по 2—3 роки «висіли на гачку» в попереднього міністра у статусі «виконуючого обов’язки»? Чому досі керівники вузів і шкіл просять розібратися з місцем знаходження нагородних документів, надісланих до міністерства до 2010 року? Чому було підготовлено деякі накази (до 2010 року) з нагородження працівників освіти, але нагороди «не знайшли» адресатів? Чому атестаційні справи кандидатів на вчені звання «доцентів» і «професорів» роками і тисячами не розглядалися на колегії?

А ось ще один «шедевр» опозиції — законопроект №9062 «Про загальну середню освіту» (щодо реорганізації загальноосвітніх навчальних закладів). У цього документа дуже благородна мета — «введення належного громадського контролю над закриттям чи реорганізацією загальноосвітніх установ».

Виявляється, «останнім часом почастішали випадки закриття загальноосвітніх шкіл...», і автор законопроекту цим «перейнявся». Проте виникає дуже багато запитань щодо підстав для постановки такої мети. По-перше, «останнім часом» — це за який період? За рік, два чи три? А може, за шість? Щоб таке стверджувати, потрібно навести статистику. Бажано достовірну. На-

приклад, дані щодо кількості закритих загальноосвітніх шкіл у 2004—2011 роках (за кожен рік окремо). До того ж, ураховуючи, хто автор законопроекту, хотілося б знати джерело отримання такої інформації. Як казав свого часу Рузвельт: «Я довіряю лише тій статистиці, яку фальсифікував сам».

Зрештою, варто було б провести аналіз таких даних. Лише після проведення цієї роботи можна стверджувати, що саме «останнім часом почастішали випадки закриття загальноосвітніх шкіл...».

Ідея громадського контролю загалом правильна. Але застосувати її потрібно передусім до політиків, які звикли займатися популізмом чи безпідставним критиканством, або водночас і тим, і тим.

Але на цьому «конкурс» патріотизму не завершився: з’явився ще один законопроект — №9062. У ньому йдеться про недопущення закриття загальноосвітніх навчальних закладів з державною мовою навчання (україномовних шкіл) на території Україні.

У пояснювальній записці до законопроекту автор критикує владу, «...яка контролює всіх чиновників, зокрема освіти...». Хоча як може бути інакше — незрозуміло. Автор закликає до анархії, але потренуватися хоче на чиновниках. Цікаво, що, незважаючи на такий заклик, в розділі 

4 записки — «Стан нормативно-правової бази у цій сфері правового регулювання» — автор стверджує, що прийняття постанови не вимагатиме змін до законодавчих актів України. Але як ввести анархію, не вносячи змін (або не скасовуючи) в Конституцію і сотні законів Україні?

Далі в пояснювальній записці автор вимірює обсяг «викладання української мови», стверджуючи, що спостерігає тенденцію його зменшення. Водночас жодної цифри або факту «зменшення обсягу» не дає, тим паче з посиланням на документи.

Потім погляд автора падає на кількість класів з українською мовою навчання і на закриття деяких (!) шкіл із державною мовою навчання. І знову висновки зроблено без доказів або посилань на документи, статистику тощо. А ось те, що закривають школи з різними мовами навчання і що причина такої тенденції — скорочення народжуваності в Україні, — автору, мабуть, невідомо чи він не хоче цього знати.

Особливу увагу він приділив «оптимізації україномовних шкіл на Донбасі». Але ні слова не пише про ліквідацію, наприклад, чотирьох україномовних (!) поза-

шкільних навчальних закладів в місті Самбір Львівської області. Показово, що в складі Самбірської міськради, яка приймала рішення, немає жодного представника із провладних політичних сил. Відзначимо також, що із 36 депутатів 14 — керівники комерційних структур або приватні підприємці. А ще цікавіше те, що будівлі, в яких розміщувалися ліквідовані україномовні установи, розташовані в центрі міста. Чи варто продовжувати далі?

З огляду на це, зовсім по-іншому сприймається розділ 5 — «Фінансово-економічне обґрунтування законопроекту». На думку автора, «прийняття законопроекту не потребує збільшення видатків державного бюджету України». Виходячи з того, як написано документ, розділ 5 у виконанні автора мусить мати такий вигляд: «Законопроект забезпечить неефективне використання видатків із держбюджету на фінансування загальноосвітніх навчальних закладів із державною формою навчання (україномовних шкіл) на території України».

На цьому дозвольте завершити короткий огляд деяких ініціатив у сфері освіти. Ідей там чимало, інколи навіть трапляються кумедні. Проте логіка одна: в будь-який спосіб нагадати про себе виборцям. При цьому зосліпу політики шкодять навіть не собі, а всім освітянам.

Як там каже народне прислів’я: «Неча на зеркало пенять, коли...».

Саме тому, щоб не допомагати «патріотам» нагадувати виборцям про себе, я не назвав жодного прізвища з числа авторів проаналізованих вище «шедеврів».