Спроба поділитися ганьбою

Упродовж півтора року ми стежили за судовим процесом у Німеччині, котра звинувачувала нашого колишнього земляка «за співучасть у вбивстві 28 тисяч євреїв у концтаборі Собібор під час його служби там охоронцем у березні—вересні 1943 року».

Це не могло не викликати гніву щодо людини, яка скоїла цей злочин. Але якщо була «співучасть», то де інші учасники? Чому б і їх не залучити — бодай як свідків? Утім, що далі тривав судовий розгляд, то більше виникало сумнівів щодо справедливого вирішення цієї справи. Їх не поменшало і після винесення вироку. Особливо з огляду на посил, що однією з найвищих цінностей демократії у ФРН є незалежний і справедливий суд.

Нехай там як, але дивує, що служителі тамтешньої Феміди відкинули вимогу адвокатів підсудного про недостатню кількість доказів. Приміром, прокуратура базувала обвинувачення на наявності посвідчення, згідно з яким Дем’янюк належав до підрозділу СС «Травники», члени якого служили в таборах охоронцями. Хоч свідків цього не знайшли, а адвокати підсудного твердили, ніби посвідчення — підробка КДБ. Але слідство не завдало собі зайвих клопотів, визнавши справжність документа. Власне, він і був головним свідченням причетності Дем’янюка до масових страт євреїв у Собіборі...

Тим часом телесюжети із залу суду щодо цієї справи також не переконують, що Іван Дем’янюк і наглядач, якого в таборі за жорстокість називали «Іваном Грозним», — одна й та сама особа. Хто б сперечався: документальні кадри та фото з концтаборів для радянських полонених вражають нечуваною жорстокістю. Так, цілком зрозумілий гнів бранців, котрі самі пережили це жахіття. Але чи насправді причетний до цього один конкретний Іван Дем’янюк, якого, звісно, не було у наданих фото- та відеоматеріалах? Кого в такому разі зумів переконати німецький суд у справедливості його покарання?

А хіба Іван Дем’янюк не мав права на одержання відповідей на вже власні запитання, зачитані його адвокатом під час публічного судового засідання у Мюнхені 13 квітня 2010 року? Він теж звинувачує — Німеччину. Зокрема, це вона винна, що через її війну на знищення проти СРСР він втратив дім і свою батьківщину, що став військовополоненим. Це Німеччина винна у створенні таборів для військовополонених, де він і мільйони інших полонених червоноармійців були приречені на голодну смерть. А також у розв’язуванні війни, під час якої 11 мільйонів його земляків-українців знищили фашисти, і ще більше — у тому числі його дружина Віра — були вивезені в рейх на примусової роботи.

Німеччина, стверджував Дем’янюк, примусила тисячі його співвітчизників стати співучасниками німців у диких планах геноциду євреїв, ромів,  слов’ян, українців, поляків і росіян. Вона зробила це, погрожуючи смертю сотням і тисячам, котрі не хотіли брати в цьому участь, і вбиті за це німцями.

Дем’янюк закидає Німеччині в тому, що вона висунула проти нього фальшиві звинувачення у співучасті в убивстві наприкінці його життя і сил — на порушення німецького ж закону про позови до осіб, старших 65 років, і на порушення Європейської конвенції про права людини. І в тому, що вона утримувала його понад 9 місяців у тюрмі Штадельгайм — ув’язненого, хоч і не визнаного винним.

«Вважаю надзвичайно несправедливим, що Німеччина за допомогою цього суду перетворює мене з військовополоненого на військового злочинця, — заявив Дем’янюк. — Нестерпна зарозумілість Німеччини, яка використовує мене, щоб відвернути увагу від військових злочинів, скоєних німцями, щоб ці злочини було забуто і щоб брехливо проголосити — мовляв, справжніми злочинцями у злочинах наці були я, українці та інші європейські сусіди нацистської Німеччини».

На ці запитання і звинувачення Джон (Іван) Дем’янюк, утім, як і всі ми, не одержав відповідей від німецького правосуддя. Він помер, не визнавши себе винним і не дочекавшись рішення апеляції. Утім, незважаючи на це, вона не втратила сенсу, а відповідь відтепер потрібна вже не так покійному Дем’янюку, як нам.

Нам, які знають, що червоноармієць Іван Дем’янюк, потрапивши в німецький полон, погодився служити нацистам. Важко пояснити, чому він обрав цю ганьбу, але сумнівно, що вчинив так з любові до фашистів. Найпевніше, вибір був невеликий: або служба в таборі, або смерть. І нам дуже легко судити його з позицій сьогодення...

Але чи такі вже далекі від правди обвинувачення Дем’янюком Німеччини нинішньої? Хіба вона не робить дедалі більше спроб поділитися нацистською ганьбою з іншими народами Європи, зокрема з Україною? Але ті бодай чинять опір, а ми здаємося в полон, та ще й прицмокуємо язиком, так-так, мовляв, і ми винні — вже мало не в самій окупації її гітлерівцями. Бо інакше — як пояснити мовчання влади у зв’язку з обвинуваченням українців у нацистських злочинах? Невже насправді не розуміють наші керманичі, що йдеться не про окремо взятого Дем’янюка чи когось іншого — схожого на нього, або його однофамільця?

Щоправда, заради справедливості слід сказати, що посол України в Німеччині Наталя Зарудна на початку суду заявила: «Процес над Дем’янюком — спроба поділити вину. Адже в 1950-х у Німеччині було виправдано багатьох солдатів і офіцерів, які служили в таборах, — саме з формулюванням, що вони тільки виконували накази».

І насамкінець: процес у справі Івана Дем’янюка навряд чи може бути закінчений у зв’язку зі смертю підсудного. Відтепер на результати апеляції чекатиме Україна.