В українському інформаційному просторі склалися певні традиції, коли ті чи інші питання мало не монополізуються або провладними силами, або ж опозицією. Є й такі, котрі взагалі неохоче освітлюються будь-якою з політичних сил — мало можливостей здобути прихильність читачів втішними новинами чи досягненнями, щоб підкреслити успіхи чинної влади, але так само мало приводів надавати райдужних обіцянок. Саме до таких відносяться питання пенсійного забезпечення — вони неохоче порушуються провладними політиками та урядовцями і водночас обходяться революційно налаштованими опозиціонерами. Час від часу глава уряду пробує похвалити себе за вчасну виплату пенсій (що, враховуючи складне фінансове становище держави, є взагалі-то неабияким успіхом), але очікуваного ефекту такі похваляння не мають — люди сприймають регулярність виплат як саме собою належне. Опозиція, з свого боку, нетерпляче очікує бодай невеликої затримки у термінах пенсійних виплат, щоби вколоти уряд і всю правлячу більшість, однак їй це рідко вдається. Нарікання на мізерність масових пенсій і невиправдану диференціацію їх розмірів порівняно з так званою елітою не приносять пропагандистського зиску — вони визнаються з боку влади, але ніхто не здатен вказати на реальний шлях вирішення цих проблем.

Певний час в українському суспільстві жваво обговорювалося підвищення віку виходу на пенсію, яке було найбільш уразливим місцем пенсійної реформи. Тоді навіть чутки про можливість впровадження такого «антинародного» рішення збурювали протестні настрої більше, ніж справжні порушення демократичних принципів. Однак і це питання потроху втратило актуальність, бо досить вдало розтягнене в часі і вже не викликає надмірного спротиву в суспільстві. Більшість людей, навіть тих, кого це зачепило безпосередньо, у глибині душі розуміють необхідність такого кроку.

Представляючи політичну силу, яка не прагне скористатися підтримкою влади задля отримання тимчасових привілеїв і водночас не користується її помилками як приводом для отримання такої ж тимчасової прихильності невдоволених, вважаємо за необхідне публічно висловити власне бачення цієї, на нашу думку, надзвичайно гострої проблеми українського суспільства. Наша електоральна опора — це ті з українських громадян, які не вірять у дзвінкі гасла, бажають жити власним розумом, воліють краще знати про реальні труднощі, аніж хапатися за втішні обіцянки, і заздалегідь готуватися до неприємностей, якщо вже вони неминучі.

Стан невтішний, перспективи туманні

Ми не відкриємо нічого нового, будемо користуватися виключно загальновідомою інформацією, але спробуємо показати реальну картину сучасного стану пенсійного забезпечення в Україні і передбачити напрямки, в якій вона має рухатися незалежно від того, яка політична сила перебуває і буде перебувати при владі. Кожен суспільний процес має свій ритм «внутрішнього часу», який, наприклад, у політиці залежить від необхідного часу для створення і занепаду політичної партії, у сфері електронних комунікацій — миттєвісті, а у пенсійній справі взагалі не допускає швидких змін. Для політики еталон часу — це відрізок від виборів до виборів, для електроніки — період створення нової моделі мобільного телефону, а для пенсійної системи — тривалість трудового життя людського покоління. За останні двадцять років відбулася одна справжня революція у політичному житті України (створення суверенної незалежної держави), безліч скільки революцій у сфері електроніки та телекомунікацій, зате надто мало необхідних змін у пенсійному забезпеченні.

Ми взяли на себе тягар висвітлення жорстокої істини — відверто сказати, що сьогоднішній стан пенсійного забезпечення в Україні не гірший, ніж мав би бути за реального стану економіки, а свідчить скоріше про її відносну привілейованість порівняно з оплатою праці молодого покоління. І зробити неминучий висновок — майбутнє пенсійної системи не слід бачити в рожевому світлі. Нинішнє покоління тридцяти-сорокарічних має твердо знати, що безтурботно забезпеченої старості, навіть такої, яку мають сьогодні їх батьки і дідусі, вони у свій час не отримають. Через два-три десятиліття єдиною запорукою матеріального добробуту в старості будуть власні заощадження.

Уся справа в тому, що успадкована від СРСР пенсійна система в нашій державі зазнала найменше перетворень за часи незалежності і розбудови ринкової економіки. Фактично, за останні двадцять років здійснено всього кілька принципових змін: виділено пенсійне забезпечення з державного бюджету і сконцентровано всі пенсійні виплати у Пенсійному фонді, впроваджено систему індивідуальних накопичувальних рахунків. Те, що відбулося у 2011 році, ще зарано називати «реформою» — скоріш це запізнілий і нерішучий початок поступового пристосування системи формування коштів для забезпечення пенсійної системи та принципів її призначення до реальної зміни економічного середовища. Глибинні недоліки залишилися тими ж, що й раніше, а зміни виявилися надто незначними, щоби принести хоч би видимість реального ефекту.

Радянська схема: експлуатація молодшого покоління задля благополуччя старшого

Треба визнати, що радянська система була не «соціальною» в сучасному розумінні, скоріш «патерналістською», громадяни перебували в стані повної залежності від держави. На залежності, а не на особистій свободі, трималися її стійкість і цілісність, які до того ж виявилися примарними.

Заради об’єктивності слід розвіяти деякі міфи, які і досі тримаються в нашій свідомості. В часи СРСР ми твердо знали, що наша рідна держава є піонером у сфері соціального забезпечення трудящих. Насправді вперше в історії солідарну пенсійну систему, засновану на внесках працюючого покоління, запровадив канцлер Німеччини О. Бісмарк у 1889 році. Щоб не надто вихваляти Бісмарка, нагадаємо, що він у часи свого правління пенсій ще не виплачував — середня тривалість життя в тогочасній Німеччині не досягала і 40 років. У США масові пенсії з’явилися в часи правління Ф. Рузвельта як один з елементів боротьби з тривалою депресією, причому разом із створенням мало не примусових «трудових армій» та допомоги по безробіттю.

У СРСР пенсійну систему «бісмаркського» зразка було запроваджено для робітників і службовців лише 1956 році, а з 1964-го — для колгоспників.

На той час була високою народжуваність і високою смертність у похилому віці, на кожного пенсіонера припадало досить працюючих. За даними перепису 1959 року, на 100 осіб працездатного віку припадало лише 22,7 пенсіонера. Якщо вже згадувати про 50-ті роки, то «справедливість була досить умовною. Більше половини населення проживало в сільській місцевості і взагалі не знало не те що про пенсії, а й про заробітну плату.

Можна скільки завгодно хвалитися сталінським «зниженням цін» (які з 1928-го по 1948-й зросли в тридцять-сорок разів, а за 1948-1953 поступово знизилися вдвічі), але мало не дві третини населення до епохи М. Хрущова жили в умовах ХІХ століття, взагалі не купували ні харчів, ні одягу, не говорячи вже про «предмети розкоші».

Дещо перебільшеними є уявлення і про справедливість радянської пенсійної системи, як і не лише пенсійної. В 1990-му році мінімальна трудова пенсія становила 70 карбованців, для робітників і службовців максимум міг бути 132 крб. 135 карбованців отримували персональні пенсіонери місцевого значення, дещо більше — республіканського і всесоюзного. Пенсія полковника Радянської Армії становила 250, генерала — 350 крб., першого секретаря обкому партії — 450, міністра — 500, члена Політбюро ЦК КПРС — 600 крб.

Однак радянські пенсіонери не були обездоленою верствою соціалістичного суспільства — навпаки, цей прошарок населення певною мірою був найбільш привілейованим. Низький пенсійний вік дозволяв більшості пенсіонерів мати і пенсію, і заробітну плату, а специфічна система розподілу, де більше важили не наявність грошей, а доступ до «дефіциту» і привілеї, створювали переваги для старшого покоління, яке мало більше зв’язків і заслуг. Жорстоко це казати, але радянська система сприяла експлуатації молодого покоління заради примарного «процвітання» старшого — тому й загинула. Коли ми стверджуємо про надзвичайну ефективність соціалістичних принципів і наводимо приклад бурхливої індустріалізації та швидкого післявоєнного відновлення, треба визнати і той факт, що саме в ті часи ніякої «справедливості» не існувало — була жорстока, але розумна доцільність. Дві третини населення працювали задарма (у колгоспах та в’язні у видобутку корисних копалин), платили на місяць кваліфікованим робітникам 300—400 крб., зате вчителям і лікарям — 600—800, вченим з науковим ступенем — 2000—3000, професорам — 6000 карбованців.

Та «справедливість», коли у доярки чи колгоспного шофера заробітна плата стала вдвічі більшою за оплату інженера, лікаря і вчителя, а доступ до простих, хоч і якісних продуктів та побутових товарів став привілеєм продавців і завмагів, встановилася в часи «застою» і призвела до занепаду могутності соціалістичної держави. Зараз говорити про її повернення не просто неможливо, але взагалі безглуздо, коли побачити, як закінчує своє панування комуністична влада Північної Кореї та Куби.

За крок до краху

Ми не стверджуємо, що пенсійна система в сьогоднішній Україні є справедливою. Середня пенсія українця майже в 14 разів менша від середньої пенсії фіна, в 10 разів — ізраїльтянина, у 9 разів — американця, у 8 з гаком разів — німця. Але зобов’язані нагадати, що у Фінляндії та більшості країн ЄС ВВП на душу населення в двадцять разів більший, продуктивність праці — у 5—7 разів вища. А енергоресурсів на душу населення і на одиницю ВВП вони споживають втричі-вп’ятеро менше.

Водночас українська пенсія не так уже менша сьогодні за пенсію у Росії, Білорусі та Казахстані, та і у Болгарії, хоч ВВП на душу населення в цих країнах в кілька разів більший, ніж в Україні. Ми втратили час у реформуванні пенсійної системи — зараз стверджують, що слід би це робити у 2007 році, а не у 2011-му. Як на те пішло, то треба було провести кардинальне реформування ще протягом 1992—1994 років, коли суспільний стрес був значним і будь-які додаткові труднощі не вигляділи б надто жахливими. Надалі з економіки було заради досягнення хоч якої справедливості витиснено максимально можливе — з 2000-го по 2011 роки середня пенсія зросла з 70 гривень до 1120 (у 16 разів). Мінімальна пенсія (її отримувало більшість пенсіонерів) десять років тому була більш як у двадцять разів менша. Ціни за той же період збільшилися десь вчетверо, ВВП — навіть не вдесятеро, тай й то у грошовому виразі.

Нині треба визнати, що час для пенсійного реформування втрачено безповоротно. Українська економіка далі просто не витримає пенсійного навантаження.

На сьогодні пенсійна система в Україні досягла найвищого навантаження на заробітну плату найманих працівників і на бізнес, вимагає непристойно великої концентрації ресурсів у Пенсійному фонді і непомірних дотацій із державного бюджету. Такі диспропорції в економіці неприпустимі, вони заганяють її в тінь.

Вкажемо на деякі найбільш разючі недосконалості української пенсійної системи, які можна виправити державними рішеннями.

Не потрібно вигадувати велосипед

Так, встановлена законодавством мінімальна пенсія жоднич чином не пов’язана з конкретними заробітками. Конституційна вимога, що ніякі соціальні виплати з бюджету не можуть бути меншими за законодавчо встановлений прожитковий мінімум, не означає, що сам розмір цього мінімуму має бути однаковий для всіх. Держава має гарантувати достойний мінімум лише тим, хто все життя працював на власне суспільство. Їх пенсія не є благодійністю ні з чийого боку — це навіть не адекватна плата за трудове життя. Зате ті, хто не вклав свого трудового внеску, мають знати, що їх утримує суспільство саме з благодійних міркувань — і цей мінімум має розраховуватися в іншому порядку. Йдеться не про сам по собі розмір, а про соціальний статус пенсії трудової і пенсії соціальної — навіть посвідчення про їх надання не можуть бути однаковими. Такий підхід повністю відповідає успадкованому українському менталітетові.

Пенсійний вік у нашій державі дійсно надто ранній і назавжди таким не лишиться. Не треба маніпулювати статистикою, говорячи, що у нас середня тривалість життя чоловіків — 62 роки, тому підвищувати вік призначення пенсії не можна. Ще в 2001 р. середня тривалість життя чоловіків і жінок становила 56,8 року, нині — 68,2 року. На сьогодні чоловіки, які доживають до пенсії, у нас живуть ще 14 років, жінки — 24. Сьогодні один платник пенсійного податку в середньому фінансує 91% пенсії одного пенсіонера, на 100 платників припадає 91 пенсіонер. Очікується, що 2015 року це співвідношення сягне 100 до 100, а в 2050-му — 100 до 139. Ті, хто нині працює, не мають жодних шансів на достойну пенсію на тих же принципах, що і сьогодні.

Викликає соціальне нерозуміння не просто диференціація пенсій за розмірами, а й надто складна і заплутана система їх встановлення. Пенсії мають нараховуватися за єдиним принципом — а у нас це робиться за 24 різними законами, існує понад 350 категорій пільговиків, з них дві третини становлять пільги за професійною ознакою.

Ліквідувати ці несправедливості водночас неможливо без ще більшого соціального невдоволення. Разом з тим треба до цього приступити негайно. Отже, не можна зупинятися на перших кроках, відкладати до «слушного часу» впровадження повноцінної трирівневої пенсійної системи.

Тут не треба нічого винаходити — все вже випробувано в світі. Система має складатися з трьох складових. Перша — державна обов’язкова пенсія, якою гарантовано після досягнення достатнього значного віку виплати у розмірі не більше 20—25% від середньої зарплати на той час. Держава зобов’язана за всіх умов індексувати розмір цих виплат, якщо допустить підвищення вартості життя.

Друга частина пенсії має виплачуватися за рахунок обов’язкових персоніфікованих нагромаджень. Інституційна система персоніфікованого обліку у нас вже існує, слід запустити її в повному обсягу як найскоріше для громадян, яким залишилось до пенсії 25 і більше років. З урахуванням зростання пенсійного віку — для нинішніх сорокарічних чоловіків і тридцятип’ятирічних жінок. Ці кошти мусять нагромаджуватися за рахунок внесків роботодавців і працюючих, зберігатися і нарощуватися під надійним контролем держави спочатку у державних, а надалі — також і у недержавних інституціях фінансового ринку.

Перші дві складові забезпечать лише пристойний, але мінімум життєвого рівня. Справжній добробут на старості створять лише добровільні пенсійні нагромадження, які існують і нині у обмеженого кола наших працівників, і негайно зростуть, коли люди зрозуміють, що держава знімає з себе відповідальність за їх забезпечення.

Слід додати, що лише по мірі розгортання накопичувальної пенсійної системи можна покінчити з соціальною несправедливістю — не в тому розумінні, що всі пенсії стануть однаковими (адже це стало б ще більшою несправедливістю), а в тому, що диференціація буде досягатися зусиллями самих працівників. Найбільш старанні і кваліфіковані змусять платити у пенсійні фонди своїх роботодавців, в тому числі — і державу.

Звичайно, все сказане — лише схематичний напрямок необхідних перетворень. Однак їх реалізація, на відміну від досконалих, зате нереальних планів, може і має початися негайно. Головне — жодного кроку не здійснювати без широкого роз’яснення і глибокого наукового обґрунтування.

Ігор РИБАКОВ, голова групи «Реформи заради майбутнього».