Із досьє «Голосу України»

Ігор ЗВАРИЧ — народний депутат України Верховної Ради п’ятого та шостого скликань від Партії регіонів. Народився 28 жовтня 1952 року на Львівщині. Має дві вищі освіти — закінчив Львівський політехнічний інститут за фахом «Прикладна математика», юридичний факультет Прикарпатського університету ім. Василя Стефаника. Кандидат економічних наук (2006), доктор політичних наук (2009), заслужений економіст України (1994). Перед обранням народним депутатом України очолював ВАТ «Хутрофірма «Тисмениця», працював заступником голови Івано-Франківської облдержадміністрації, доцентом Прикарпатського університету. Автор понад 80 наукових публікацій, декількох винаходів. Одружений, має двох доньок, п’ятеро онуків.

— Ви потрапили до парламенту шостого скликання через чотири роки після його обрання — склали присягу народного депутата 15 лютого 2011 року, після того як деякі депутати від Партії регіонів перейшли на роботу до виконавчих органів влади. Чи сподівалися потрапити до нинішнього парламенту? Сиділи «на чемоданах»?

— Ні. Після розпуску парламенту в 2007 році пішов у докторантуру, захистив докторську дисертацію, а згодом — у 2010-му — знову був призначений на посаду, на якій працював у 1998—2005 рр., — заступника голови Івано-Франківської обласної державної адміністрації. Роботи було стільки, що думати про Верховну Раду, «збирати валізи» було ніколи.

— Над чим зосередили свою роботу в парламенті?

— У п’ятому скликанні був заступником голови Комітету з питань правової політики, очолював підкомітет з питань Конституції, конституційності законодавчих актів та конституційного судочинства, входив до складу Комітету з парламентського співробітництва між Україною та Європейським Союзом, а цього разу була можливість та необхідність піти в Комітет з питань європейської інтеграції. До того ж ці комітети дуже подібні: якщо Комітет з питань правової політики визначає відповідність законодавчих актів Конституції, то Комітет з питань європейської інтеграції — законодавству Європейського Союзу. Нині очолюю підкомітет з питань координації програм технічної допомоги ЄС, а також вхожу до постійної делегації Верховної Ради в Парламентській асамблеї НАТО.

— Ви — уродженець Західної України. Чи є якісь кардинальні відмінності між мешканцями західних та східних регіонів країни?

— Не поділяю Україну на Західну і Східну. Такої традиції, яка склалася ще за часів Радянського Союзу, в собі позбувся. Є області на Заході, на Сході, в центрі єдиного утворення — унітарної держави Україна. А чи є відмінності? Безумовно, є. Але, як для когось не дивно, вони поступово стираються. Звичайно, існують певні глибинні ментальні особливості, але дуже незначні. Бо всі живуть на території України, входять до такого єднання, як український народ, і формується нова — спільна ідентичність. Любити свою Батьківщину, розуміти, що сусідські держави теж мають свої інтереси, відмінні від наших, відмовлятися від імперського мислення, ніби ми все ще «в одному радянському котлі»... Здійснювати кардинальний поділ у єдиній українській державі на «дві країни» не можна, більш того — немає і підстав!

— А щодо політичних еліт на Заході та Сході держави?

— Політичні еліти формуються на підтримці виборців — тих людей, які їм довіряють. Безумовно, ті чи інші чутливі моменти можуть звучати під час виборчої кампанії, але вона швидкоплинна, і люди знову повертаються до буденного життя.

— Очевидно, ви є «свідомим українцем»...

— Очевидно, так.

— А як опинилися у Партії регіонів?

— А хіба Партія регіонів — це партія «несвідомих українців»?

— Більшість громадян пов’язує Партію регіонів із проросійськими настроями...

— Не згоден. Чому більшість? Якби сформувалася така громадська думка, вочевидь, і підсумки виборів були би інакші. Нав’язування суспільству такого міфу справді відбувається. Але чи він відповідає реальному стану справ — ні. Є домінування тих чи інших політичних сил на загалом неоднорідному політичному просторі, але так у всьому світі. Це раніше Партію регіонів прив’язували до певних територій. Але держава — це єдине ціле. Партія отримувала свої голоси і в умовах попереднього періоду, до помаранчевих подій і після. У нас і тоді були депутати від Партії регіонів, наприклад, у «закріплених» за мною Івано-Франківській і Коломийській міських радах. Я вступив до Партії регіонів у 2001 році, коли об’єдналися чотири партії (про що вже зараз забувають), які мали розгалужені структури не лише на Сході України, а й у всіх регіонах. Для мене це було дуже позитивним явищем — об’єднання кількох політичних сил в одну. Хоча Партія регіонів веде свій історичний відлік ще від 1997 року. І я горджуся, що маю партійний квиток під номером 34.

Так, я народився у Львівській області, але школу закінчував у Києві. І виходжу з позицій, що, навіть надаючи незаперечні пріоритети таким атрибутам держави, якими є мова, герб, прапор, історичне минуле, треба розуміти й опонентів. Не можна нікого відкидати, бо ми всі народилися тут — і ті, хто розмовляє російською. Як і їхні батьки, діди, можливо, і два—три століття тому, коли частина України була під Російською імперією. Це не їхня вина, а наша спільна не стільки біда, а особливість, яку повинні враховувати всі. Не з позиції критики один одного, а знаходити шляхи, як розв’язувати проблемні питання, які виникають. Саме такий підхід Партії регіонів — бажання діяти, спілкуватись і зрозуміти — мені й імпонував й імпонує сьогодні.

Я мав можливість об’їхати всю Україну — у молодості тижнями «жив» і в Донецькій, і в Луганській, і в Кіровоградській областях, у Харкові, Одесі й не тільки, коли три роки працював у штабі будівництва магістрального газопроводу Оренбург — Західний кордон (1977—1979 рр.). Моя дружина народилась у Вінницькій, молодший зять — у Дніпропетровській областях. Ментальність тих, хто говорить російською мовою в Україні й на території Росії, — це різні речі. Ми в своїй країні набагато ближчі. І маємо перестати роздмухувати ці питання, а намагатися разом думати, як будувати спільний дім. Феномен формування власної держави складний. Але він прагматичний — треба розуміти або принаймні намагатися зрозуміти кожного, відчути проблеми одні одних. Недарма Віктор Федорович Янукович ішов на вибори з гаслом «Почути кожного». Чи вдається уже негайно почути? Інше питання. Не завжди. Але чути й намагатися врахувати, а не відкидати — це те, що об’єднує і формує подальший суспільний розвиток.

— А як ставитеся до законодавчих ініціатив ваших колег від Партії регіонів — надати російській мові статусу другої державної?

— Якщо мені не сподобалося те, що ви в мене зараз запитали, хіба маю встати й піти? Це ваше право. Дехто чомусь вважає, що для одних має бути демократія, а для інших, хто пропонує те, що нам не подобається, — це не демократично. Ми ще не позбулися тоталітарного мислення. Кожен має право на свої пропозиції. А наше завдання розглянути — можливо, неможливо, потрібно, непотрібно, яким чином урегулювати питання, довести, врешті-решт, як буде правильніше. Для прикладу: я вважав, що відзначення сторіччя Олекси Гірника, котрий здійснив самоспалення на Чернечій горі, — це важлива подія у формуванні історичного самоусвідомлення українців, яка внесе цеглинку в зміцнення незалежності України, тож проголосував за таку постанову. А інші депутати вважали інакше, бо знали, що так робили, наприклад, і шахтарі, люди в інших регіонах, про що замовчувалось, і тому проголосували інакше. Це і є демократія. Кажуть, що опозицію не слухають. А в який спосіб дослухатись, коли окремі її представники відмовляються навіть від участі в роботі Конституційної асамблеї? До того ж авторами чи співавторами більш як 30% законів і постанов, проголосованих у парламенті, є представники опозиції. Такого ніде у світі не побачиш. Треба вчитися переконувати, бо з примусу ніколи нічого доброго не виходить.

Наведу ще такий приклад. Коли я став головою обласної партійної організації, у політраді розглядалося питання про гімн Партії регіонів. Його тексти були російською мовою. Але я, опрацювавши всі варіанти, запропонував текст гімну нашої партії українською, який і став його остаточною редакцією, ухваленою з’їздом ще в 2002 році. До речі, вони також відбуваються українською мовою, коли його делегати з не меншою повагою вдумуються у сказане тими, кому набагато легше висловлювати свої думки російською. Ми говоримо: так, є і має бути українська державна мова, але треба знайти механізм допомоги тим людям, які вважають рідною іншу мову. При цьому не менш важливо підтримувати людей у прагненні оволодіти українською, допомагаючи, а не насміхаючись, як це іноді ще буває...

— За два роки при владі в Партії регіонів знизилися рейтинги. Чи не свідчить це про певні помилки політичного курсу? Як переконуєте людей підтримувати вашу політичну силу, коли ціни шалено зростають, а зарплати — ні?

— Не узагальнюйте. Оплата праці насправді зростає — сьогодні на Івано-Франківщині середня зарплата наблизилась до 2300 гривень, а ще недавно була 1900. Збільшуються і пенсійні виплати. А щодо рейтингів... Насамперед не варто робити сенсацію з того, що притаманне всьому світу. Практично в кожній демократичній країні рейтинг партії — переможця виборів, тільки-но вони відбулись, узвичаєно знижується і перебуває (саме в міжвиборчий період) у межах 10—20%, зростаючи перед черговими виборами. І ще одна загалом традиційна тенденція — його зростання навіть зразу після виборів там, де підтримка була порівняно нижчою. І ось, наприклад, чому. Рейтинг Партії регіонів в Івано-Франківській області після виборів зріс, бо людям є з чим порівнювати: в 2005-му вона входила в десятку регіонів, які відновили обсяги виробництва 1990 року, тоді як за підсумками 2009 вони знизилися наполовину. До того ж сьогодні вперше за останні роки зросла реальна кількість працюючих у промисловості, створюються нові робочі місця, відновили роботу призупинені підприємства. Влада пішла до людей. За позаминулий рік завершено будівництво 365 об’єктів, за минулий — 430. Звісно, рейтинг зростає не настільки, як би нам хотілося, але про це годі думати в умовах, коли за 20 років не здійснювалось по суті жодної системної, притаманної ринковій економіці реформи, все настільки розбалансовано, і відбулися такі перекоси, які навіть складно усвідомити. Зараз усе треба зводити до єдиної системи. І ще. Чоловік, який хоче мати красиву бороду, спочатку виглядає неголеним. А вже потім набуває прогнозованого вигляду. Ось так і з реформами. Вони тяжкі для сприйняття, але націлені на результат, якого всі терпеливо очікують ще з проголошення незалежності України. А її, незалежність, слід наполегливо наповнювати передусім належним економічним змістом, без якого успішно реалізувати і вкрай необхідні соціальні проекти також немислимо.

— Ви — законодавець, входите до парламентської більшості, котра може прийняти будь-які рішення. Над якими законопроектами, що можуть пришвидшити реформи, зараз працюєте?

— Говорити про те, що народний депутат може вносити ініціативи з реформування, реформаторські законопроекти — не зовсім вірно. Ініційовані Президентом України системні модернізаційні реформи, як це вже відбувається, мають розробляти спеціалізовані групи чи в Кабінеті Міністрів, чи в Комітеті економічних реформ. А в парламенті їх можемо лише дещо відкоригувати. Адже на одну проблему — багато поглядів. Зараз працюю над окремими змінами до Митного кодексу щодо підтримки власного товаровиробника, вніс пропозиції до антимонопольного законодавства. Опрацьовую разом із колегою по фракції В. Чудновим законопроект, який окреслює особливості оренди державного чи комунального майна приватними дитсадками і школами...

— Чи ваше однофамільство з «суддею-колядником» Ігорем Зваричем не заважає? Вас ніколи з ним не плутали?

— Жодного разу. Люди добре мене знають. Деколи, але раніше, плутали лише ім’я, нарікаючи Романом, — відлуння колишніх виборів в області, коли тут «по американськи» балотувався Роман Зварич.

— Окрім гімну Партії регіонів, ще пишете вірші? Давно?

— Так, давно. Пишу про те, що переживаю. Є і пісні на мої слова. До видання власної збірки ще не дійшло, друкувався у збірниках різних авторів. У мене немає амбіцій, аби хтось вважав мене ще й поетом.

— А в сесійній залі не писали вірші?

— Було й таке. Але здебільшого дружні шаржі.

Розмовляла Юліана ШЕВЧУК.