Давно хотіла побувати на Марсі, але якось не складалося. І ось, нарешті, можливість з’явилася. Збори до «польоту» були короткі: фотоапарат — щоб зняти марсіан, диктофон — щоб записати їхні голоси, сувеніри — щоб залишити пам’ять про те, що на Марсі побувала парламентська газета.

 

Загубили одну літеру

Одразу поясню. Марс — це населений пункт, який входить до територіальної структури районного центру Новоайдар. Офіційної назви «Марс» ця територія селища міського типу вже не має, але в побуті, а часом навіть в офіційних паперах вона називається саме так. До того ж тут кажуть «поїду на Марс» або «куплю на Марсі» замість того, щоб правильно вживати прийменник «в».

Про історію незвичайної назви населеного пункту, розташованого в донбаському степу, є кілька версій. Корінний марсіанин заступник селищного голови Олександр Перов повідав одну з них. Легенда ґрунтується на тому, що колись у цих краях був колгосп імені Маркса, але неписьменні селяни ніяк не могли вимовити важке іноземне прізвище, тому згодом одна літера просто згубилася. Замість Маркса став Марс. Згідно з ще однією версією таку назву хутір отримав через свою далекість від центру. Мовляв, живемо, як на Марсі. Перша версія більш правдоподібна й могла б стати основою, якби не випадкове знайомство з однієї корінною марсіанкою. Проста жінка буквально вразила своїми знаннями про історію Марса, його назву й показала джерело своєї поінформованості — пожовтілу від часу саморобну книжку. Густо видрукувані на машинці тексти кустарним способом були переплетені в червоний коленкор. Цінність цієї речі ще й у тім, що її видано лише в одному примірнику. Як така реліквія опинилася в будинку Ніни Федорівни Гончарової? Це окрема історія.

Автор книжки Василь Бахмутський усе життя пропрацював у колгоспі агрономом. Навряд чи хтось з односільчан знав про те, що довгими зимовими вечорами, коли закінчувалися сезонні роботи й з’являвся вільний час, агроном стукав на машинці, акуратно записуючи хронологію життя рідного хутора Марс. На схилі літ Бахмутський передав книжку Ніні Гончаровій, яка працювала в його бригаді. Очевидно, вважав кандидатуру молодої жінки кращою з усіх інших робітниць. У цьому є своя логіка. Ніна Гончарова, можна сказати, була однією з найяскравіших представниць покоління того часу. За закликом стахановки Фені Перової вона сіла на трактор, потім стала дояркою, птахівницею. Скрізь жінка працювала з вогником, заражаючи працьовитістю й активністю. За це одержала три трудові ордени й навіть стала делегатом двох з’їздів КПРС.

Книжку Бахмутського «Бригада на Марсі» Ніна Федорівна береже як зіницю ока. Їй постійно пропонують передати цю реліквію в районний музей або в школу, але пенсіонерка умовлянням не піддається. Зате охоче видає її старшокласникам для роботи над рефератом. Правда, з однією умовою — з хати не виносити! Живе Ніна Федорівна скромно, нічого коштовного у двох кімнатах старенького флігеля в неї немає, хіба що яскраві вишивки, які вражають майстерністю автора. Але, зважаючи на все, до саморобної книжки Бахмутського вона ставиться як до найдорожчої речі.

Так хутір і нарекли

Як пише Василь Бахмутський, в 1920-21 роках на місці, де пізніше розкинувся сосновий бір, оселилося 13 родин вихідців  із села Новоайдар. Це були бідняки й батраки. Вони свідомо залишили насиджені місця й пішли в піщані пустирі, де нічого не родило. Загнав їх сюди голод і прагнення позбутися залежності від куркулів. Але куркульство й тут не пропускало нагоди. Бідняк залишав узурпаторові свою садибу й землю на полях, а замість них отримував ділянку на пісках, коня і пару бичків-дворічок, а також три пуди пшениці й допомогу в транспорті під час перевезення майна.

Не всі переселенці одразу будували хати. Багато  з них жили в землянках, плетінках, хлівах. Три гарні хати й надвірні будівлі змогли побудувати тільки троє. Це були синки куркулів, які з незрозумілих причин теж виїхали в піски разом з батраками. Незабаром це поселення й почали називати Марсом. Василь Бахмутський повідав таку історію назви.

...— Куди це ви подорожуєте? — з єхидною посмішкою запитував куркуль Кіндрат Тимофєєв у бідняка Валуйського, що переселяється на піски. — Напевно, вам там приготовлено рай?

— Ні, до раю нам далеко. Він приготовлений для вас, — відповідав Валуйський. — Нам хоча б до Марса добратися.

— А що таке Марс? — запитав куркуль.

— Зірка така є, — відповів бідняк.

— Ха-ха-ха, — затрясся в зловтішному сміху мироїд. — Марс — зірка? Ха-ха-ха. Тепер і в нас будуть марсіани.

— А що, це непогана назва, — сказав Лукашов, коли Валуйський розповів переселенцям цю історію. — От і називатимемо наш хутір Марсом.

Так хутір і нарекли. Це відбулося в 1921 році.

Життя на Марсі триває

В адміністративному плані сьогоднішній Марс — це лише кілька вулиць районного центру Новоайдар, відділених від нього великим пустирем. Але жителі вважають, що живуть саме на Марсі, а не в Новоайдарі, й скрізь це підкреслюють — у назві автобусної зупинки, назві художнього колективу та ін. Скажімо, народний жіночий хор називається «Марсіаночка», клуб — «Марсовським народним домом». До речі, наша знайома Ніна Федорівна Гончарова досі співає в хорі й не пропускає репетицій.

Звичайно, багато чого змінилося на Марсі за останні десятиліття. Зовсім недавно згорів сосновий бір, який любили марсіани. Стояв століття, а згорів буквально за годину. Розсипалися від часу багато хат, зате з’явилися гарні особняки, немов символізуючи: життя на Марсі триває.

 

Луганськ.

На знімку: Ніна Федорівна Гончарова в інтер’єрі своїх вишивок.

Фото автора.