А грона ніжно пахнуть хвоєю смереки
Так уже здавна повелося, що на Закарпатті у плані кліматичному заведено порівнювати два «полюсні» райони: найбільш високогірний, а отже, найхолодніший Міжгірський та низинний, найтепліший і найблагородніший, найсприятливіший і дуже близький окремими роками до субтропіків Виноградівський. Географічна відмінність конкретно й виразно позначається на характері господарювання й городництві: у долині щедро плодоносить уся овочева і фруктова рослинність, тут зазвичай раніше на три-чотири тижні садять та швидше збирають урожай, ніж під полонинами й бескидами. Але все-таки несхожість поволі стирається — хай і в поодиноких поки що моментах. І цей факт ілюструється бодай тим, що і Верховина останнім часом активно взялася за виноградарство. Одні це явище (увійшло вже у моду, бо як хату будують, то паралельно закладають виноградник) пояснюють глобальним потеплінням, яке зачепило і гірську глибинку, позитивно сприяючи акліматизації ніжної рослини у гірських видолинках, а інші доводять, що в працьовитих верховинців відкрилося «друге дихання» до садівництва.
Далеко за прикладом повсюдного вирощування винограду ходити не треба. На вулиці Голикова у селищі Міжгір’ї кожне дворогосподарство закосичилося й причепурилося тонкими і гнучкими виноградниками, які за теплої пори на сонці зріють гронами соковитих ягід — білих, червоних, синіх, помаранчевих... А під кінець літа сонячні заранки розносять густий запах кетягів по всій околиці — аж радо йдеш на роботу!..
Якщо Міжгір’я зусібіч пеститься у долонях гір, розтягуючись переважно вздовж досить широкої і рівнинної долини річки Ріки, ще сяк-так зручне для виноградників, то сенсацією стає їхня поява у самому... піднебессі. Міцно пристосувалися вони ледь не у всіх населених пунктах — від Колочави до Торуня чи Новоселиці. Навіть адаптуються під холодними полонинами. У Пилипці аж біля самого водоспаду Шипіт цим ділом, скажімо, успішно займається Василь Шкирта. Й поготів здивував невтомний газда-пенсіонер Іван Нірода, котрий спромігся на вітцизнині — постійно буйновітровому узгірку Пазиний Верх, що на Синевирському перевалі, теж приживити виноград, з року в рік дбайливо пестячи його працьовитими руками і кмітливістю мудрого чоловіка.
Виноград — це й краса на подвір’ї, і користь на столі.
Верховинці все-таки примудрилися останніми десятиріччями мати власного виробництва десертні соки та компоти, поживне варення, смачний мармелад. Не кажучи, що апетитно ласують свіжозірваними солодкими кетягами-гронами. Якщо раніше з того Виноградова чи інших низинних закарпатських районів напередодні новорічних, різдвяних або великодніх свят традиційно завозили крамарі вино сюди, у гори, то зараз з корчаги у келихи горяни спогорда наливають напій домашньої марки, в якому аж іскриться червоний колір надвечірнього сонця, а за застілля, як і всюди, у ньому шукають істину. Приїжджі, котрих гонорово частують щедрі господарі садів, бо є чим поділитися, кажуть, що під час споживання їм навіть учувається специфічний смак смерекової хвої. Можливо, й так, бо негусті виноградники пестить і повітря, настояне на ароматі навколишніх лісів, які тут за масштабом нагадують безкрайній зелений океан. А ще міжгірці встигли навчитися з виноградних віджимів виготовляти... чачу, яку величають не грузинською, а верховинською. Своє, то не чуже, воно, звісно, приємніше як на смак, так і до серця.
І все ж коріння виноградарства у горах тягнеться здавна. Твердять, що піонерами його вирощування ще за австро-угорської влади у Воловому (теперішньому Міжгір’ї) були вже покійні Михайло Куричка, Іван Бобер, Степан Пудяк, Дмитро Шурдюк... А справжня виноградна лихоманка у краї синьогір виникла недавно — на межі тисячоліть. Так, принаймні, свідчить Іван Гримут. Хто-хто, а він досвідчений фахівець цієї справи, голова тутешньої спілки любителів виноградарства, яка називається «Грона Верховини». Створив її за підказкою друга, колишнього головного лікаря центральної райлікарні Іллі Шанти — уродженця напівнизинної Боржавської долини. Не полінувалися і не пошкодували під час поїздки завітати в селище Тересва на Тисі до знаного садовода-енциклопедиста Івана Ілька: той, кажуть, назубок знає як сорти винограду, так і секрети обробки грунту і догляду за лозою. До речі, садиба тересвянця уквітчана понад двома сотнями виноградних сортів...
Що не село, то імените своїми виноробами. Іван Іванович, що його захоплення почалося з малого — брат Петро подарував один кущик. І з того часу нема спокою — майже довкруж будинок оточився виноградником, на якому з дружиною-помічницею Ганною Михайлівною виплекали півтора десятка ранніх, навіть деяких з європейських сортів. З-поміж них — «Аркадія», «Кеша-1», «Вікторія», «Чорний принц», «Кодрянка», «Ізабелла»... Наполегливо стараються виростити і примхливий для місцевості вид, щоб мати свої родзинки. Хвалиться, і не без підстав, про вирощені рекордні грона, які важать понад два кілограми. Хоч 75-річного ветерана праці, добре знаного в районі, спіткала на старості інвалідність, але з улюбленим ділом й гадки не має розлучатися. Радий дати консультацію кожному початківцю. «Всю душу треба вкладати у виноградну справу, якщо хочеш мати з неї хосен у наших рідних горах», — каже Іван Йосипович, коли ми нещодавно бесідували у нього вдома за філіжанкою запашної кави з дегустацією хмільної чачі-винівки. І, повірте, теж не менш пахучої, хоч морозна холоднеча сковувала все довкруж...
Василь НИТКА, Василь ПИЛИПЧИНЕЦЬ.
Міжгірський район,
Закарпатська область.
На знімку: Іван Йосипович Гримут з дружиною Ганною Михайлівною — умудрена життям подружня пара виноградарів зі студеної Верховини.
Фото із сімейного архіву Гримутів.
