Ринкові засади економічного розвитку вимагають високої відповідальності з боку держави щодо впровадження ефективної системи управління. Особливої ваги набуває потреба вдосконалення сучасної практики управління грошово-кредитною політикою, яка виступає одним із інструментів макростабілізації та економічного розвитку, а особливо в період світової фінансової кризи.

Світ та Україна на порозі чергової хвилі економічної кризи

Сьогодні провідні фінансові експерти, що торгують на валютних ринках, в один голос стверджують, що криза 2008 року може стати тільки початком, свого роду передстартовою сходинкою для більш масштабної кризи середини—кінця 2012 року.

 

Річ у тому, що економіка США так і не вийшла з кризи. І якщо Євросоюз в цілому ще тримається на плаву за рахунок того, що Німеччина і Франція почуваються більш-менш нормально, врівноважуючи проблемні держави, то в самих США все набагато гірше. Всього декілька штатів можуть похвалитися тим, що вони самодостатні і приносять гроші в федеральну скарбницю. Інші або просять федеральних траншів, або балансують на тонкій межі, урізуючи по максимуму свої витрати. А сам федеральний бюджет ще живий тільки за рахунок колосальних фінансових вливань. Кожну добу грошові верстати друкують нові й нові долари, розганяючи інфляцію і сприяючи подальшому зниженню рівня життя громадян США.

Величезна кількість грошей витрачається на військові операції, озброєння та федеральні програми. Масла у вогонь додають реформи Барака Обами, які призвели до величезних соціальних витрат і викликали гостру критику з боку багатьох американських політиків. На думку експертів, так може тривати ще не більше півроку. Врешті-решт, фінансова система США не витримає і інфляція вийде з-під контролю, перетворившись на гіперінфляцію. Це означає, що резерви і ліквідність банків більшості країн знеціняться, а структура світової торгівлі зазнає величезних змін. І порівняно з кризою 2008 року, коли обвалився тільки ринок іпотеки в США, наслідки нової кризи будуть набагато масштабніші.

Сучасна грошово-кредитна політика НБУ тільки загострює негативні явища у вітчизняній економіці

Враховуючи «юнацький вік» нашої фінансової системи, можна стверджувати, що наслідки нової світової фінансової кризи для економіки України з її хронічно депресивним характером можуть стати фатальними: припиниться середньострокове та довгострокове кредитування перспективних проектів у галузі енергетики, чорної металургії, хімічної промисловості та машинобудування, загальмується інвестиційна активність. Малий та середній бізнес, агропромисловий комплекс, українське село можуть зазнати нищівного удару. Цивілізовану підготовку до введення ринку землі в таких умовах очікує крах. Додаткового шансу на реалізацію таким песимістичним прогнозам додає і вкрай небезпечна для нашої економіки грошово-кредитна політика НБУ.

У ст. 99 Конституції України зазначено: «Забезпечення стабільності грошової одиниці є основною функцією центрального банку держави — Національного банку України». Відповідно ж до ст. 6 Закону України «Про Національний банк України»: «При виконанні своєї основної функції Національний банк має виходити із пріоритетності досягнення та підтримки цінової стабільності в державі.

Національний банк у межах своїх повноважень сприяє стабільності банківської системи за умови, що це не перешкоджає досягненню цілі, визначеної у частині другій цієї статті.

Національний банк також сприяє додержанню стійких темпів економічного зростання та підтримує економічну політику Кабінету Міністрів України за умови, що це не перешкоджає досягненню цілей, визначених у частинах другій та третій цієї статті».

Отже, задекларовані в частині четвертій зазначеної статті сприяння стійким темпам економічного зростання та підтримку економічної політики Кабінету Міністрів України Національний банк України (далі — НБУ) може проводити лише з огляду на підтримку та досягнення цінової стабільності в державі. На практиці це призводить до того, що, прикриваючись пріоритетом цінової стабільності задля забезпечення стабільності гривні, НБУ може на власний розсуд визначати антикризову стратегію і при цьому аж ніяк не перейматися реальним станом вітчизняної економіки.

Такий стан речей, в свою чергу, призводить до неефективного функціонування нашого банківського сектору. 

Це вбачається, зокрема, в наступному. Незважаючи на збереження відносної грошової стабільності з погляду сучасної антикризової стратегії НБУ, діяльність банківської системи не мала бажаного результату щодо розширення фінансової підтримки реального сектору економіки. З 2008 року в діяльності банків зберігається стійка тенденція до падіння темпу приросту наданих кредитів з одночасним зростанням темпу приросту резервів під активні операції. Така ситуація пов’язана з переважно рестрикційним (за рахунок обмеження кредитів) характером методів банківського антикризового регулювання. Намагання банків вирішити зазначені проблеми шляхом застосування традиційних методів (резервування, використання міжбанківських операцій, накопичення високоліквідних активів та капіталу, припинення кредитування) призвело до виникнення нових проблем — збільшення частки непрацюючих активів, посилення залежності від рефінансування з боку НБУ та стану міжбанківського ресурсного ринку, а найголовніше — до заморожування кредитного ринку. Згідно з оцінками фінансових експертів, в 2012 році за умов продовження такої політики банків та збереження депресивного стану вітчизняної економіки банківська система продовжить скорочення активів і обсягів кредитування в усіх сегментах кредитного ринку і з усіма категоріями клієнтів.

Особливо тривожною є ще й та обставина, що на поглиблення світової фінансової кризи НБУ відреагував вельми дивно: політикою високих відсоткових ставок. Протягом останніх трьох років облікова ставка НБУ зберігається на рівні 7,75 відсотка річних (для порівняння: центральні банки провідних країн світу встановили такі ставки: в США — 0,25 відсотка; Великобританії — 0,50; Японії — 0,10; Канаді — 1; Швеції — 2; Австралії — 4,25 відсотка). За таких умов ринкові норми відсотка по депозитах в гривні сягнули в Україні позначки 20—26.

На моє переконання, така ситуація аж ніяк не відповідає національним інтересам України та проголошеному Президентом та урядом курсу реформ. Більш того, сьогодні вже можна вести мову про втрату економічних перспектив для нашої країни на довгі роки. Для бізнесу і всього реального сектору економіки платежі по кредитах для реалізації довгострокових та інвестиційних проектів є непосильним тягарем. Це не тільки заморожує ділову ініціативу, а й веде до згортання навіть тих виробництв, що діють нині. Про це, зокрема, свідчать наступні факти та статистика.

Істотною загрозою успішній реалізації антикризової політики є відсутність змін у галузевій концентрації корпоративного кредитного портфеля банків. Традиційно зберігається домінуюча частка кредитів, спрямованих на фінансування торгівлі (35 відсотків загального обсягу кредитів) та будівництва (9 відсотків). За цільовим спрямуванням понад 80 відсотків кредитів спрямовуються у поточну діяльність, що засвідчує відсутність позитивних зрушень у кредитній політиці щодо стимулювання модернізації економіки на тривалу перспективу.

За таких умов стає практично неможливою переозброєння основних фондів підприємств, адже банки на чолі з НБУ більше переймаються тим, як найскоріше прокрутити гроші по короткострокових кредитах і поповнити власні рахунки, а не фінансувати будь-які позитивні зрушення в економіці. З 20 відсотків середньострокового та довгострокового кредитного ресурсу, що залишається в банках, на тривалі з реалізації перспективні проекти переважно в енергетиці, чорній металургії та хімічній промисловості, спрямовується в середньому лише 5—7 відсотків.

Це за всього того, що в світовій фінансовій практиці короткострокові кредити рідко бувають корисними, а в ситуації, що склалася у вітчизняній структурі товарообігу, коли більшість споживчих товарів імпортні, такі кредити взагалі є деструктивними. Розв’язувати проблему ресурсів для розвитку бізнесу можна шляхом надання цільових ресурсів на купівлю устаткування та технологій. А приплив цих ресурсів НБУ може забезпечити лише шляхом встановлення ліберальнішої облікової ставки для цільових кредитів такого плану.

Негативні наслідки політики високих відсотків найбільш вразливо вдарили по аграрному сектору економіки. 

Однією з головних проблем, яка позначається на фінансових відносинах між суб’єктами аграрного ринку України та призводить до того, що агропромисловий комплекс України до цього часу не сприймається як серйозний гравець на світовому ринку аграрної продукції і стає непривабливим для внутрішнього мешканця, виробника, підприємця чи інвестора, є кредитування вітчизняного виробника сільгосппродукції.

Кредитування сільськогосподарських підприємств комерційними банками в нинішніх умовах істотно ускладнилося або й зовсім неможливе з причини їхньої недостатньої дохідності, невисокої віддачі на вкладений капітал і низької ліквідності майна. Наявна система кредитування орієнтована на дохідність у галузях із відносно високою оборотністю капіталу, а найголовніше — пропоновані відсоткові ставки та умови не дають змоги сільськогосподарським підприємствам бути повноправними учасниками ринку кредитних ресурсів.

За оцінками Мінагрополітики та продовольства України, сьогодні на один гектар землі сільгоспвиробникам необхідно 2 тисячі гривень кредитних коштів. 

Оскільки в нашій країні обробляється 28 мільйонів гектарів землі, то фермерам не вистачає на розвиток своїх господарств не менш як 56 мільярдів гривень. При цьому в 2011 році сільгоспвиробники змогли взяти короткострокових та середньострокових кредитів лише на 9 мільярдів гривень. Головна причина — дуже висока і непосильна для фермерів відсоткова ставка (на рівні 17—18 відсотків). За таких умов падає привабливість і довгострокових кредитів, які покликані стимулювати інноваційну діяльність суб’єктів господарювання.

Ставлення наших банків до АПК є ще більш дискримінаційним, якщо згадати, що з 2000 року була запроваджена урядова практика часткової компенсації відсоткових ставок по кредитах для підприємств АПК. Тобто йдеться про те, що держава взялася виплачувати кошти стабілізаційного фонду банкам за рахунок кредитів, які отримували вітчизняні товаровиробники. Тоді сума відшкодування становила 50 млн. гривень. Відтоді номінальні суми відшкодувань значно зросли і за період з 2007-го по 2011 рік сягнули більш як 3 млрд. гривень. У 2012 році банки розраховують покласти за рахунок аграріїв і держави в свої кишені понад 820 млн. гривень.

Такий стан речей переконливо свідчить, що сучасна грошово-кредитна політика НБУ стосовно вітчизняної економіки має дискримінаційний характер, негативно позначається на іміджі країни і веде до її економічної ізоляції. Інвестори відмовляються вкладати фінансові кошти в країні із сумнівною репутацією. Україна, на думку експертів ООН, вже поставлена на межу банкрутства. Зважаючи на ці обставини, про які реальні економічні реформи можна взагалі вести мову?

Як держава може контролювати банківську систему?

Виникають запитання: чому держава стоїть осторонь процесів, які відбуваються у банківській сфері і чи можливо взагалі в умовах ринкової економіки ставити питання про підсилення державного контролю за банками?

В Україні у законодавчому порядку наглядові й регулятивні функції закріплено вже в згадуваному Законі «Про Національний банк України», і сьогодні обов’язки банківського нагляду в державі реально забезпечує лише одне відомство — наш центральний банк. 

Стаття 51 закону передбачає підзвітність НБУ тільки Президенту та Верховній Раді України. Про підзвітність інших банків у зазначеній нормі не сказано нічого. Разом із тим, ст. 61 закону визначає наглядові та регулятивні функції НБУ відносно всіх банків та інших фінансово-кредитних установ (з відсиланням до Закону України «Про банки та банківську діяльність»), які полягають у здійсненні ним усіх видів перевірок банків на місцях та інших фінансово-кредитних установ. Проте фахівці в галузі фінансового права вже не раз зазначали, що ні за своїм призначенням, ні за організаційними, ні за штатними можливостями наш центральний банк неспроможний одноосібно забезпечити дієвий нагляд за діяльністю 176 комерційних банків і більш як 2 тисяч їхніх філій.

А що говорить зарубіжний досвід про організацію контролю за діяльністю банківської системи? Він переконливо свідчить: у більшості розвинених країн контрольні функції не монополізовані одним лише центральним банком. Поряд з ним ці функції виконують інші спеціалізовані органи, і державний контроль за банківською діяльністю майже у всьому світі достатньо регламентований та суворий. При цьому держава не тільки зберігає свій контроль над випуском і обігом валюти, а й забезпечує безпеку вкладників та кредиторів банків.

Як вважають фінансові експерти, найдосконаліша система органів банківського контролю склалася у Франції. 

Відповідно до чинного законодавства поряд з Банком Франції до органів банківського контролю і управління в цій країні належать:

— Національна кредитна рада, яка консультується з урядом Франції та має право виносити попередження, а також порушувати розслідування зловживань у банківській сфері. Вона щорічно надає Президенту і парламенту звіт про стан функціонування банківської системи країни. Згідно із Законом «Про банки» до її складу входять представники адміністрації, парламенту, ділових кіл, профспілок, кредитних установ та експерти;

— Комітет з банківської регламентації, що розробляє та приймає нормативні акти з питань правового регулювання діяльності кредитних установ і затверджує обов’язкові для кредитних установ економічні нормативи та порядок ведення бухгалтерського обліку та звітності;

— Комітет кредитних установ, до повноважень якого входить реєстрація кредитних установ та контроль за законністю їх створення. До його складу входять міністр економіки і фінансів, управляючий банком Франції, голова банківської комісії, представник Французької асоціації кредитних установ, представник профспілки службовців, два незалежні спеціалісти в галузі економіки і права.

Якщо говорити про державний контроль за банківською системою у США, то його здійснює і Федеральним уряд, і уряди штатів. При цьому виконавчий орган уряду видає ліцензії та встановлює норми і правила, яких повинні дотримуватись банківські організації. Виконавчий орган, що видав ліцензію, наділений правом проведення ревізії цієї банківської установи.

Для цього кожен штат має одного банківського контролера, а у Федеральному уряді функціонує управління контролера державного обігу. Його основним завданням є регулювання банківської діяльності та проведення ревізій в банківських установах.

Отож ми бачимо, що у Франції та США комерційні банки належать до найбільш контрольованих сфер підприємницької діяльності і достатньо жорсткий контроль відображає суспільне призначення банків, що зберігають вклади мільйонів громадян. Отже, в цих країнах належне виконання банками найважливіших суспільних функцій само по собі передбачає необхідність постійного державного регулювання їх діяльності.

Виходячи із всього вищевикладеного, з метою зміцнення державного контролю за банками, на мою думку, необхідно ставити питання про створення в Україні спеціалізованого органу по нагляду за банківською діяльністю — Державного банківського комітету, до складу якого буде доречним включити представників адміністрації Президента України, народних депутатів України, Міністерства фінансів, Міністерства економічного розвитку і торгівлі, Міністерства внутрішніх справ, Служби безпеки України, Державної казначейської служби, бізнесових кіл та незалежних експертів у галузі фінансів, економіки. З урахуванням зарубіжного досвіду буде цілком правомірним також ставити питання про створення регіональних служб банківського контролю в областях, Автономній Республіці Крим, містах Києві та Севастополі і на чолі з Управлінням Головного банківського контролера при Кабінеті Міністрів України.

Також цілком слушним буде надати право спеціальним підрозділам по боротьбі з організованою злочинністю та корупцією МВС та СБУ одержувати інформацію з автоматизованих інформаційних систем банків. Зрозуміло, що це потребуватиме законодавчого вирішення питання про забезпечення права доступу уповноважених представників цих підрозділів до банківської та комерційної таємниці, а також про зобов’язання банківських та інших фінансових установ надавати компетентним органам відповідну інформацію.

Переконаний, що держава не має права зволікати із практичною реалізацією запропонованих заходів, оскільки йдеться не тільки і не так про державний контроль над банківською системою, як про подальшу долю проголошеного Президентом та урядом курсу реформ, про реальне, а не фіктивне зростання економіки України.

Григорій СМІТЮХ, народний депутат України.