Згідно з чинним Кримінально-процесуальним кодексом (КПК) органи досудового слідства для дослідження обставин справи зобов’язані вживати лише заходи, передбачені законом, забороняється домагатися показань обвинуваченого та інших осіб шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів (ст. 22). І все ж порушення прав людини в діяльності цих органів непоодинокі. Саме цим і зумовлена необхідність зміни ідеології досудового слідства та функцій органів, які його здійснюють. А згідно з проектом КПК, який активно обговорюється, з цією метою, крім іншого, з одного боку, істотно змінюються функції органів прокуратури, і, зокрема, тепер на прокурора покладається функція процесуального керівництва досудовим розслідуванням (ст. 36), а з другого — істотно змінюються правила підслідності. Зокрема, згідно з ч. 2 ст. 216 проекту, до підслідності слідчих органів безпеки тепер належатиме понад вісімдесят складів злочинів, що порівняно з чинним КПК більше у рази. Крім того, тепер згідно зі ст. 8 проекту провадження у цих справах має здійснюватися з додержанням верховенства права.

Оскаржити незаконні методи ведення слідства неможливо

А якщо так, то проект мав би передбачати і реальні можливості та механізми відновлення порушених прав учасників процесу і насамперед оскарження незаконних рішень і дій органів та осіб, які їх здійснюють. Тим більше що згідно зі ст. 12 Закону України «Про звернення громадян» його дія на ці правовідносини не поширюється, а згідно зі ст. 1 проекту ці питання врегульовані лише Конституцією та КПК. Ось тому закономірним є питання, які ж можливості та механізми оскарження незаконних методів ведення слідства та відновлення порушених прав учасників процесу передбачені цими правовими актами?

З огляду на це, безумовно необхідними є ст. 24 проекту, згідно з якою «кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому цим Кодексом», та параграф 1 глави 26 проекту «Оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів досудового розслідування чи прокурора під час досудового розслідування». А їх наявність, на перший погляд, дає підстави для висновку, що з можливістю оскарження незаконних рішень, дій чи бездіяльності органів досудового розслідування чи прокурора все гаразд.

Водночас уже сама назва ст. 24 проекту «Право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності» свідчить про те, що тут передбачене право на оскарження лише процесуальних рішень, дій чи бездіяльності цих осіб.

Крім того, назва параграфа першого глави 26 проекту «Оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів досудового розслідування чи прокурора під час досудового розслідування» за буквального її тлумачення означає, що таке оскарження можливе лише «під час досудового розслідування».

І, насамкінець, характерним у цьому аспекті є й те, що і назва, і зміст ст. 303 «Рішення, дії чи бездіяльність слідчого чи прокурора, які можуть бути оскаржені під час досудового розслідування», що є першою у главі 26, і назві цієї глави, і назві її параграфа першого суперечить, оскільки у ній також йдеться, по-перше, не про можливість оскарження будь-яких незаконних рішень чи дій цих органів, а лише про можливість оскарження окремих рішень і дій; по-друге, про можливість оскарження лише процесуальних рішень і дій, по-третє, про можливість оскарження лише окремих процесуальних рішень і дій, а по-четверте, перелік передбачених цією статтею рішень і дій, які можуть бути оскаржені, є вичерпним.

Фактично ж означені положення проекту свідчать про те, що можливість оскарження незаконних методів ведення слідства ними не передбачена.

Правда, тут може скластися враження, що зазначені недоліки проекту є недоліками галузевого рівня і зумовлені звичним цейтнотом, у якому він доопрацьовується і, до речі, в якому в Україні вже традиційно приймаються доленосні рішення та ухвалюються доленосні закони. Водночас, якщо не забувати, що професіональне лобіювання інтересів окремих соціальних груп є звичною практикою й у парламентах інших країн, то не слід виключати й того, що подібні цейтноти якраз і є однією із технологій ухвалення «потрібних» рішень та законів шляхом «издавать указ на указ дабы в мутной воде рыбу ловить», як про це говорив ще Петро І.

Звичайно, пересторогою для застосування подібних механізмів мали б бути засади судочинства, передбачені ст. 129 Конституції України. Однак серед них єдине, на що можна опертися у цьому разі, — це принцип законності, який, як відомо, полягає у вимозі неухильного дотримання законів, що, крім іншого, насамперед орієнтує на їх адекватне сприйняття та буквальне тлумачення.

А якщо у проекті, крім названих, якихось інших можливостей оскарження рішень і дій слідчих органів та прокурора не передбачено, то з огляду на це належить керуватися вимогами Конституції і, зокрема, її ст. 19, згідно з якою «органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України».

Але, по-перше, звернемо увагу, що ця вимога стосується лише органів державної влади та місцевого самоврядування, а по-друге, не слід забувати, що крім органів законодавчої, виконавчої та судової влади в Україні функціонують й інші державні органи, а в контексті цього аналізу це, зокрема, органи прокуратури та СБУ, які ні до законодавчої, ні до виконавчої, ні до судової гілок влади не належать. А це означає, що за буквального тлумачення ст. 19 Конституції України, на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України, повинні діяти лише органи державної влади та місцевого самоврядування і їх посадові особи. Що ж до прокуратури і СБУ та їх посадових осіб, то виходить, що на них це положення Конституції не поширюється.

Прокуратура і Служба безпеки України фактично виконують функції судів...

Однак конституційно-правові проблеми визначення правомірності та можливості оскарження дій органів досудового слідства суперечливістю означених положень не вичерпуються, оскільки згідно зі ст. 124 Конституції та ст. 30 проекту правосуддя та судочинство в Україні здійснюється виключно судами. 

А це означає, що досудове слідство як стадія кримінального судочинства в положеннях Конституції України взагалі не передбачене.

Водночас, згідно зі ст. 2 проекту «Завдання кримінального судочинства», дія якої поширюється і на досудове розслідування, і на судовий розгляд справи, серед його завдань є й завдання «забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування». Але якщо виходити зі змісту ст. 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», яка визначає завдання суду і згідно з якою «суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод», то завдання «забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування» до завдань судів не належить. А оскільки ці завдання, крім органів МВС, здійснюються й органами прокуратури та СБУ, повноваження яких у цій сфері нормами проекту істотно розширюються, то з’ясовується, що, з одного боку, означені органи у цій частині перебрали на себе і фактично виконують функції судів, що суперечить ст. 124 Конституції України, згідно з якою правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, а судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції, а з другого — як уже зазначалося, положення ст. 19 Конституції, згідно з якою «органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України», за буквального тлумачення цієї норми, на них не поширюються, оскільки вони ні органами державної влади, ні органами місцевого самоврядування не є.

Якщо ж одним із реальних механізмів забезпечення прав і свобод людини є загальновизнане право кожного на оскарження дій державних органів та їх посадових осіб, а згідно зі ст. 55 Конституції «кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб», то, оскільки органи прокуратури та СБУ ні до органів державної влади, ні до органів місцевого самоврядування не належать, вони залишаються й поза дією ст. 55 Конституції і право на оскарження їх дій нею не гарантується.

Не гарантується чинною Конституцією України й право на звернення до органів прокуратури та СБУ. 

Адже згідно зі ст. 40 Конституції «усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, які зобов’язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк». А якщо органи прокуратури та СБУ ні органами державної влади, ні органами місцевого самоврядування не є, то вони залишаються поза дією й цієї статті.

... і не відшкодовують шкоди, заподіяної їхніми діями

Це саме стосується й права на відшкодування шкоди. Адже згідно зі ст. 56 Конституції «кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень». А оскільки органи прокуратури та СБУ серед передбачених цією статтею органів не згадуються, то це означає, що обов’язок відшкодування шкоди, заподіяної їхніми діями, Конституцією України не передбачений також.

Зазначені суперечності свідчать про необхідність або коригування наведених статей Конституції з метою приведення їх у відповідність з фактично існуючою системою державних органів, які беруть участь у здійсненні судочинства, або ж приведення системи цих органів у відповідність з положеннями Конституції. А з іншого боку — про необхідність закріплення і в Конституції, і в КПК реальної можливості та механізмів оскарження неправомірних рішень і дій органів досудового слідства і прокурора.

Іван КОТЮК, доктор юридичних наук, професор.