Коли хтось із моїх знайомих починає нарікати на життя-буття, розповідаю їм про Віру Фещук. Дивуються: «Хіба таке може бути?», й переводять розмову на інше. Справді, все пізнається в порівнянні. Не можна не захоплюватися мужністю, життєлюбством, оптимізмом цієї молодої жінки. Вона зуміла стати щасливою всупереч багатьом перешкодам, які довелося долати від самого народження.

Народилася Віра, п’ята дитина в родині Антоніни і Петра Фещуків із села Залісся Шумського району на Тернопільщині, без обох рук та ще одна ніжка коротша за іншу. Батьки були шоковані, тим паче що старші доньки Надя, Люба, Галя і син Володя були цілком здоровими дітьми. Медики радили віддати маля в будинок-інтернат, мовляв, ні говорити, ні ходити дівчинка не зможе. Батьки й подумати не могли, що можна відмовитись від дитини.

До речі, наприкінці минулого року в молодої сім’ї на Тернопільщині народився хлопчик без верхніх і нижніх кінцівок: ручок не було по лікоть, ніжок — по коліна. Батьки написали відмову, залишили свого первістка в лікарні. Що ж, це їхній вибір, хоча з таким тягарем жити, мабуть, буде непросто. Хлопчика згодом можна буде протезувати. Принаймні це легший варіант, ніж у Віри, в якої рук немає по плечі.

Коли в Харкові їй запропонували важкі незграбні протези, вона заплакала і відмовилась їх одягати. Навіть протез на нозі доводиться часто знімати, бо заважає працювати. За кордоном роблять кращі протези, але дорого. 

Ще в дитинстві, коли її ровесники просили у Святого Миколая іграшки, цукерки, гарний одяг, вона благала лише, щоб виросли руки... 

І нині Віра не бачить, як розв’язати цю проблему.

Антоніна Степанівна каже, що з усіх її дітей Віра найбільш цілеспрямована: що задумає — обов’язково досягне. Трохи пізніше від своїх ровесників почала говорити і ходити, а далі від них не відставала. Принаймні Віру Фещук вчителі часто ставили у приклад школярам, на уроках її зошити показували — ось як каліграфічно треба писати. В її атестаті про середню освіту — самі п’ятірки. 

Ногами Віра навчилася робити все або майже все. 

Не лише каліграфічно писати, а й гарно вишивати. У мене є подарована нею серветка (жодного вузлика на звороті!). Її вишивані вироби розійшлися Україною і закордонням. «Вона мені і цівки для ткання ряден сукала, — хвалить наймолодшу доньку мати, — і грядки допомагала полоти. В хаті прибере, картоплі начистить, за вазонами догляне... Племінників вибавила. Візьме зубами «кульочок» із немовлям, пелюшки поміняє, соску дасть...».

Віра і з сучасною технікою на «ти». З музичною апаратурою, мобільним телефоном, ноутбуком, фотоапаратом, із друзями по скайпу спілкується, рахунки на мобільний поповнює мало не всій вулиці. Вона ще й і вправний візажист: дівчата в чергу стають за її уроками краси. Що казати про Залісся, коли в Києві дівчині стоячи аплодували після того, як вона показала майстер-клас на моделях. До столиці її запросили працівники київського відділення відомої косметичної фірми «Оріфлейм». Вони ж влаштувала молодому подружжю весільну подорож.

Так, Віра вже не Фещук, а Омельчук. Торішньої осені вона вийшла заміж за свого односельця і сусіда Петра. Зналися ще з дитинства, разом бавилися, хоча хлопець молодший за Віру на кілька років. Подорослішали — почали зустрічатися в компаніях, разом вибиралися на шашлики, на ставок. Дівчина завжди була душею таких вилазок, мала беззаперечний авторитет у тутешньої молоді.

— Зустрічалися п’ять років, — згадує Віра. — За цей час всього було: то сходилися, то розходилися, та Петро таки прислав сватів. Він також із багатодітної родини, рано втратив батька.

На весільному фото — ставний чорнявий жених і симпатична наречена-дюймовочка. Вірина обручка — на золотому ланцюжку на шиї. Весілля було гучне. Спершу в Петра, потім у ресторані Шумська. На вінчання зійшлися мало не всі односельці. 

Батьки для найменшої нічого не пошкодували. Господарку мають чималу, тож м’ясо, городина — свої. А на все інше брали кредит у банку. Щоправда, віддали його Фещуки швидко. Одразу після весілля Антоніні Степанівні присвоїли звання «Мати-героїня», а до того належить матеріальна винагорода, тож і за весілля розплатилися, і ще трохи залишилося.

— Навіть працівники ресторану казали, що такого гарного весілля, як у нас із Петром, до того не було, — згадує Віра. — Мені багато людей допомагали. Начальник райуправління соціального захисту Вадим Андрійович Боярський із дружиною, наприклад, дуже гарно прикрасили залу.

Видно, що вона досі живе весільними емоціями. Хоч тепер у Віри клопоти набагато складніші. Я зустрілася з нею в палаті відділення патології перинатального центру «Мати і дитина». До речі, давно не доводилося бачити такої убогості: обшарпані ліжка, лінолеум на підлозі розійшовся, тумбочки без дверцят... А ще холод майбутнім матерям дошкуляв: лежали зодягнуті. Можна лише сподіватися, що держава виділить обіцяні кошти на реконструкцію центру. Вагітність Віри — під контролем медиків, тож час від часу вона в супроводі матері приїжджає на огляд до Тернополя. Я бачила, з якою неприхованою повагою ставилися до неї сусідки по палаті. Для них 

вона — живий приклад того, як треба долати перешкоди, ставити собі мету і йти до неї. 

Молода сім’я живе у Віриних батьків. У Фещуків дев’ятеро онуків, правнучка, а в дорозі десята онучка. Майбутньому батькові доводиться їздити на будови Києва та інших міст України, щоб прогодувати сім’ю. У селі роботи немає, увесь прибуток — Вірина пенсія з інвалідності, а з народженням дитини витрати незмірно зростуть.

Та можна не сумніватися, що раду собі вони дадуть. Принаймні Віра ніколи не пасувала перед труднощами. У нагороду за мужність майбутній матері — футболка і кепка з логотипом «Голосу України». Хай щастить тобі, Віро!

 

Тернопільська область.