Вона вирішила, що зробить це, як тільки познайомилася з «Дивною місіс Севідж». Цей спектакль став останньою роботою її чоловіка, режисера Віталія Ковалевського. В пам’ять про нього Людмила Вершиніна вирішила вчинити, як вчинила місіс Севідж.
На що витратити президентську стипендію
Нагадаю, героїня комедії американського драматурга Джона Патрика — багата вдова — заснувала фонд в пам’ять про чоловіка та витрачає гроші на те, щоб здійснити незвичайні бажання людей і в такий спосіб зробити їх щасливими.
— Звичайно, у мене нема таких можливостей, як у моєї героїні, — каже акторка. — Але я вирішила хоча б тим малим, що маю, допомогти моїм колегам — непрацюючим пенсіонерам. Свою президентську стипендію стала перераховувати в благодійний фонд при міжобласному відділенні Спілки театральних діячів. Крім того, закликала таких само, як я, працюючих пенсіонерів, підтримати його. І багато хто підтримав. Ці гроші використовуються для матеріальної допомоги нужденним, на подарунки до свят. У нас чимало людей з великими статками — політиків, співаків, шоуменів, — продовжує Вершиніна. — На телебаченні весь час розповідають, які вони купують машини, будинки, вілли, острови. Але не чути, щоб хтось оплатив операцію хворій дитині, щось добре зробив для свого рідного міста. Мене це дуже засмучує...
Не зображувати, а жити!
Вона зіграла близько двохсот ролей, а скільки разів виходила на сцену — не полічити. Її ролі живуть довго. «Дивна місіс Севідж» (прем’єра — 2003 р.) і нині збирає повні зали. Так само, як і Ганна Павлівна Ростопчина в «Афінських вечорах» Петра Гладиліна, і Марія в «Сутінках» Олексія Дударєва, і Голда в парі з Тев’є — народним артистом України Жаном Мельниковим. Хоча визначення «грати» — не для неї.
— Мені здається, що я в старості стала кращою, — розповідає вона. — В молодості — так, це була гра. А зараз я не можу дозволити собі зображувати.
Я живу на сцені. Мені завжди важливі очі глядача. Я не можу їх бачити — світло засліплює. Але я повинна їх відчувати...
Бабусею стала у шістнадцять
Багато акторок для того, щоб відстрочити це амплуа, перекроюють обличчя, молодяться...
— Я зовсім цього не розумію, — каже Вершиніна. — Життя не можна зупинити. І який багаж зібраний!
Мої бабусі — це подарунки долі, на які можна чекати все життя. Це — не ролі, це — потрясіння! До того ж перша моя стара принесла мені успіх ще в студентські роки.
Тоді в Дніпропетровському театральному училищі, куди Люся Вершиніна вступила 1944-го, у шістнадцять років, ставили «Без вини винуваті» Островського. Звичайно, хотілося зіграти героїню — Любов Отрадіну. Але їй дісталася роль Галчихи — «недоумкуватої жебрачки».
Люся навіть плакала — від образи та розпачу. А потім почала творити свою стару. Щоб виробити відповідну ходу, по училищу ходила, шкутильгаючи, в обдертій спідниці із ціпком. Навіть на ринок пішла подивитися на бабусь. Одного разу заклалася з хлопцями та дівчатами, що «купить» безплатно бурячки та картоплю. Підійшла до коня й стала розмовляти з ним, а потім, голосно сміючись, направилася в торговельні ряди. Там дивилися на неї з побоюванням, вирішили, що дівчина хвора. Дали і бурячків, і картоплі... Ось так «репетирувалася» роль Галчихи...
На шевченківській сцені в її репертуарі були і драма, і комедія, і трагедія, і оперета. А ще багато спектаклів для юних глядачів, де вона нерідко грала хлопців. Але незабаром Людмила Вершиніна залишає Дніпропетровськ і їде у Львів, у театр імені М. Заньковецької.
— Це була моя театральна академія, — розповідає Людмила Іванівна. — А яка тут була культура! Якось мене запросили на філіжанку кави до народної артистки УРСР Варвари Любарт — вона читала мені Мольєра французькою...
На львівській сцені Людмила Вершиніна зіграла Офелію! (Рецензенти називали її кращою українською Офелією). І одну з її найулюбленіших ролей — Ілону Алгрен у драмі Хелли Вуолійокі «Кам’яне гніздо».
Залишити Львів змусила хвороба, лікарі рекомендували поміняти клімат. І незабаром вона повернулася в Дніпропетровськ. Це було більш як півстоліття тому.
Головне — щоб голос не пропав
З дозволу Людмили Іванівни процитую рядки з листа до неї колишньої акторки горьковської трупи, нині киянки, Лесі Степури-Капрелової: «Сьогодні наснився мені дивний сон. Снилося, що ти на сцені дуже гарна в ролі Ісідори «Вершник без голови»... Глядачі кричать тобі: «Браво!» і кидають на сцену квіти. Я стою за лаштунками, застигши та затамувавши подих, зачарована твоєю грою... Ти, Люсю — легенда, гордість Дніпропетровська... Ти однаково вільна в будь-якій ролі: і з короною на троні, і в одязі селянки, і вишуканої куртизанки, і в лахміттях жебрачки. У кожному образі вмієш бути неповторною, правдивою, щирою й невпізнанною. Перевтілення твоє фантастичне, непоясненне: начебто нічого не робиш, а образ створений. Створений тобою, особливий, один такий...»
...Наша зустріч довго відкладалася через застуду Людмили Іванівни. Але спектаклі вона не скасовувала.
— Головне — щоб голос не пропав, — переживала Вершиніна. — А температура... Я її перестаю помічати, щойно виходжу на сцену...
Фото а архіву Людмили Вершиніної і театру ім. Максима Горького.
Сцена зі спектаклю «Мир дому твоєму». Голда — народна артистка України Людмила Вершиніна, Тев’є — народний артист України Жан Мельников.
Людмила Вершиніна в ролі місіс Севідж.
