Уперше Галина Тодоренко побувала в горах ще... ненародженою. Її мати, досвідчена туристка, на шостому місяці вагітності повела на Кавказ гурт чоловіків. Члени групи не знали, що їхня лідерка ось-ось матиме дитину... Відтоді минуло двадцять із хвостиком років. Нині Галя ходить у гори щокілька місяців. Віднедавна вона — співорганізаторка клубу мандрівників «Вездеход». «Голос України» розпитував, як це — вести «майже гірський» спосіб життя поряд із великим містом.

Із досьє «Голосу України»

Галині Тодоренко — 22, вона займається гірським туризмом із семи років, альпінізмом — рік. Разом зі старшим братом належить до другого покоління гірських туристів у родині. Батьки — туристи із понад 30-річним досвідом, познайомилися в горах. Своїм завданням Галя вважає «полазити для власного задоволення з хорошими напарниками». Була на Кавказі, Алтаї, Тянь-Шані, в Туреччині тощо. Член туристичної команди «Шамани». Здійснила близько 20 походів в Україні та за кордоном.

 

— Розкажи про свої походи. Які труднощі й небезпеки ти переживала?

— Найскладнішим за все моє життя був похід на Тянь-Шань. За тиждень до приїзду змило частину дороги, нам довелося всю вагу нести на собі, а не розділити вантаж і завезти його в певну точку. Мій рюкзак важив 35 кілограмів, у хлопців — за 50. Адекватна вага для дівчини — 25, для хлопця — до 35 кілограмів. Це для серйозних походів, що тривають місяць. У Туреччині ми потрапили в період великого снігу, поруч сходило багато лавин. Якось я стояла на станції й на мене зійшла маленька лавинка. Засипало по пояс. Вирішила, що в міжсезоння, навесні, ходити не буду. Лавини — це «біла смерть». На Алтаї ми спускалися з перевалу, а метрів за 50 від нас котилися «телевізори» — величезне каміння. Не було жодних гарантій, що камінь не скотиться на тебе. У Джунгарії ми вибрали не той шлях спуску. Темніло, вирішили ночувати на перевалі, всілися на кам’яній «поличці» і спали, прив’язані самострахами (мотузка, що кріпиться на поясі до страхувальної системи. — Авт.). До цього ніхто не був готовий. У тому ж поході через несприятливі умови захворів один із учасників, його спускали до рятувальників. На щастя, все обійшлося.

— Як ставляться до твоїх мандрів батьки?

— Вони це переживають складно, бо розуміють, куди я йду і які небезпеки будуть. Для них дуже важливо, щоб я ходила з перевіреними людьми і розуміла, що мені під силу, а що — ні. За останній рік я виросла технічно та психологічно і нині раджуся з батьками, але рішення приймаю сама, звісно, зважаючи на їхню думку.

 

— Як довго треба готуватися до походу?

— Близько року. Підготовка починається в середині вересня. Якщо займаєшся в команді, то тренуєшся з нею. Якщо ні — шукаєш групу. Дуже важливо за рік побудувати стосунки. Бо ти йдеш в автономний район, де вихід до людей триває мінімум три дні. Якщо щось станеться, можеш розраховувати тільки на свої сили. Ми беремо супутникові телефони, купуємо страховку, щоб викликати вертоліт і рятувальників, але ти сам маєш діяти правильно з перших хвилин.

— Від чого в горах доводиться відмовлятися дівчині (манікюрні ножиці, пінцет для вищипування брів)?

— У поході рахуєш вагу, бо кожен крем від зморщок понесеш на собі. Набір дуже обмежений. На місяць береш дві термофутболки і футболку для сну. Шукаєш, де це прати, а якщо не виходить, не переш. Може, дівчатка й беруть пінцети, та я вважаю, що в горах це не потрібно. Там стаєш первозданною, всі ці волосинки — природні й тому красиві. У горах яскравішають очі, втрачається зайва вага, з’являється відчуття легких ніг і світлої голови. Якщо я йду надовго, то втрачаю 5—7 кг.

— Це не шкодить здоров’ю? Все-таки різке схуднення.

— Продуктова розкладка вираховується так: приблизно 600 грамів на день для людини. Ти їси тільки необхідне, маєш чіткий режим харчування і сну, фізичні навантаження. Тому все круто.

— Скільки коштує один похід?

— Одні з найдорожчих — до Азії, це щонайменше тисяча доларів на місяць. Переліт — близько 500, трансфер до місця — 200, продукти — 100, хороша страховка й оренда телефону — 100 доларів плюс якісна аптечка. У Карпати можна поїхати й за 500—600 гривень на десять днів. Якщо жити в наметах, треба подбати тільки про трансфер і харчі. Кавказ завжди був популярний через бюджетність. На місяць вистачить 3,5—4 тисячі гривень. Важко на старті, коли треба купити все якісне спорядження.

— Що ти переживаєш, видершись на нову вершину? Чи є в вашій команді якісь ритуали для цього?

— Емоції та адреналін отримуєш у процесі сходження, коли долаєш важкі технічні моменти й себе. На вершині є миттєва радість — ніштяк, я залізла, це круто, — й відразу починаєш думати про спуск. За статистикою, більшість травм і нещасних випадків трапляються на спуску, коли людина стомлена і розслаблена. В альпіністів є традиція: коли приходиш у базовий табір після сходження, люди, що тебе зустрічають, кажуть: з горою. Вітають із тим, що ти повернувся. Багато моїх знайомих носять на вершини прапори, деякі — краватки, м’які іграшки. Коли сходиш на вершину, лишаєш там записку з технічною інформацією: коли зайшли, який стан здоров’я, погода тощо. Це потрібно, щоб у разі зникнення туристів почали шукати.

— Як почувається людина, котра місяць провела в горах і спустилася в місто?

— Уперше мені «знесло голову» після Алтаю. Це був фантастичний похід, і я звикала до міста десь 2,5 місяці. Повертаєшся така чиста-чиста, а тут усі злі, вулиці брудні, цінності в людей дивні. Приїздиш у стані «мудрого старця». Цю чистоту треба підтримувати, їхати в гори ще. Я знаю лише кількох людей, які живуть у постійній гармонії із собою.

— Наскільки добре треба знати людей, з якими збираєшся в гори?

— Тепер я можу йти в похід із будь-ким. Є достатньо досвіду, щоб розрулити екстремальну ситуацію. А якщо йдеш уперше, можна загинути навіть у Криму. Років п’ять тому там замерзла група студентів разом із недосвідченим провідником. Якщо йдеш на місяць, маєш розуміти: середовище дуже обмежене. Коли хлопчик Вова дратує мене вже в Києві, то в горах у мене загострюються тваринні інстинкти, і я буду до нього агресивна, що може призвести до небезпечної ситуації. Без довіри не обійтися. Від того, наскільки людина грамотна, залежить твоє життя. Якось я пішла за кордон із групою, що не була колективом. Морального задоволення від групи не отримала. Ми були зграєю вовченят, яка пробігла красивими горами. Треба ходити зі «своїми».

— Який режим тренувань має бути в альпіністів?

— Альпіністам треба підтримувати фізичну форму й ходити на скелелазіння, щоб лазити вільно, без «гачконогів» і «гачкопузів». Для цього ходять 2—4 рази на тиждень до болдер-залу. На альпзборах тренують базові техніки — снігову, льодову і лазову. Усе це — протягом року.

— Отже, за рік можна перетворитися з «висюльки» на справжню альпіністку?

— За рік не розберешся. Важливо не тільки бути «черв’яком у залі», а й виїжджати на реальний рельєф. Отримавши третій розряд, маєш мінімальне уявлення про альпінізм. Думаю, глибину альпінізму можна зрозуміти після першого розряду. А для гірських туристів основні навички — вміння працювати в команді, переносити вагу, швидко організовуватися. Хороший керівник зробить усе, щоб сформувати команду.

— У скільки років люди йдуть з альпіністики? Скільки років ти хотіла б цим займатися?

— Ідуть у середньому в 30, поступово «скидаючи швидкість». Треба ладнати своє життя тут: купувати житло, одружуватися, народжувати дітей. Я б хотіла бути в горах до кінця свого життя. Але не певна, що займатимуся туризмом чи альпінізмом через 15 років. Можливо, перегорю, буду просто встановлювати намет, сидіти біля вогнища й писати книжку. Для мене важливий стан, який отримую в горах.

— Дай, будь ласка, кілька порад для «чайників».

— Якщо ви ніколи не були в горах, але хочете, нізащо не йдіть туди самі. Бо є багато шансів, що ви загинете, не знаючи тамтешніх небезпек. Дуже рекомендую прийти в міський турклуб чи альпклуб. Подивіться на людей, зрозумійте, чи довіряєте їм. Перший раз ідіть із досвідченими людьми. Якщо затягне, займайтеся базовою підготовкою. Зважте на стан свого здоров’я, особливо, якщо ви — дівчина. Якщо раптом пішли самі, залишайте інформацію, куди пішли і з ким, реєструйтеся в контрольно-рятувальній службі. Беріть хороші аптечки, вчіться надавати медичну допомогу. Тонус, набутий у тренажерному залі, — не показник. Навантаження в місцях, куди ви потрапите, буде зовсім інше.

Спілкувалася Аніта ГРАБСЬКА.

Фото з особистого архіву Галини Тодоренко.