О магія жіночого лиця,Прекрасного в
довершеності ліній!
Дивлюсь — і чую тихі дзвони лілій
І музику, якій нема кінця.
Я гладжу колосочки брів,
Я в очі поринаю океанні.
І з уст моїх зривається
зітхання,
І я лечу за сиву грань віків.
Хвала тобі, хвала тобі,
Життя,
Що можу з цього дива
дивуватись,
І ніжністю по вінця
наливатись,
І солодко радіти, мов дитя.
І віриться: ти плакав, ти
ридав,
Ти аж світився щастям,
Рафаеле,
Коли, упившись творчістю, мов хмелем,
Мадонну — для безсмертя — малював.
Володимир МИРНИЙ, читач.
м. Полтава
***
Ну і що, що десь там є
Америка,
І в пітьмі вовтузяться
народи?..
Дівчинко, за п’ять хвилин — і Жмеринка,
І тобі в тій Жмеринці
виходить.
Зійдеш в ніч. І щезнеш за дрезиною.
І станційні попливуть вогні. Тільки будь комусь, як ніч,
красивою,
І моєю будь — на самім дні.
Павло ВОЛЬВАЧ.
***
Коли до губ твоїх лишається півподиху,
коли до губ твоїх лишається півкроку
зіниці твої виткані із подиву,
в очах у тебе синьо і
широко.
Щось шепчеш зачаровано і тихо ти,
той шепіт мою тишу синьо крає!
І забуваю я, що вмію
дихати,
і, що ходити вмію, забуваю.
А чорний птах повік твоїх здіймається
І впевненість мою кудись відмає.
Неступленим півкроку
залишається,
півподиху у горлі застрягає.
Зіниці твої виткані із подиву,
в очах у тебе синьо і
широко...
Але до губ твоїх лишається півподиху,
до губ твоїх лишається
півкроку.
Григорій ЧУБАЙ.
Фоторепродукція: Федір Кричевський. Фрагмент триптиха «Життя».
