Корінна вінничанка Наталія Кушнір після семи літ проживання у селі змушена була поїхати звідти. Нелегко їй це далося. На час переїзду 36-річна жінка виношувала дитину. Та й перевозити було що. Крім домашніх спожитків, забрала всі п’ятеро коней. Клопотів не мала хіба що з котом: Перфо, така в нього дивна кличка, досі ходить за нею, мов на прив’язі. А з вівцями довелося розпрощатися — вирізала, а м’ясо продала.
Не злюбили в селі Кліщів «городську». Чим так завинила перед ними молода жінка?
Корову бачила тільки на малюнку
Два роки тому наша газета розповідала про Наталію Кушнір. Вона звернула на себе увагу тим, що залишила роботу у двох престижних ресторанах столиці і поїхала в село розводити овець.
— У Києві я заробляла гроші на будинок, — згадує Наталія.
У Вінниці у неї була квартира. Але ж підростало двоє доньок. Треба було про них подбати. Їй тоді поталанило. Знайшла хату в селі, стареньку, але в гарному місці — за двадцять кілометрів від Вінниці, та ще й неподалік від Південного Бугу. Там влітку завжди збиралося багато відпочивальників. Жінка розвела овець і продавала м’ясо на шашлики. Копійку мала й з продажу козячого молока — був цілий табун кіз. Зайнялася розведенням свиней. Мала їх більше десяти голів. На городі вирощувала не менш як 80 сортів помідорів та кабачків.
— У селі не сховаєшся, — каже Наталія. — Тут всі на виду. На мене спочатку теж казали «білоручка». Бо багато чого не вміла. Де могла навчитися, якщо наша сім’я не мала сільських родичів? Вперше побувала в селі у двадцять років. Аж тоді побачила живу корову, а до того — тільки на малюнках.
Скоро навчилася город обробляти, свиней і худобу доглядати, корову і кіз доїти. Навіть з бензопилою справлялася. Як ще можна самій нарізати дров на зиму?
— Якось різала дрова, а тут почалася мжичка, — згадує Наталія. — Я накинула плащ з капою, працюю. Бензопила верещить.
Хтось ззаду за плече торкнув: «Мужик, дай закурити». Я повертаюся, а ті два чоловіки, що стояли за спиною, від здивування мову втратили.
Заздрість
Справи у «городської» йшли непогано. Мало хто в селі міг зрівнятися з таким господарством, як у Наталії. Всі знали, що в неї є комп’ютер, що користується Інтернетом. Та й з іншою технікою й електроприладами була на «ти».
Сусідська бабка вважала, що «городська» обдурює її. Щоразу, як навідувалася ввечері до Наталії, питала одне й те саме:
— А скажи, Наталонько, як ти знаєш, коли я маю до тебе прийти? Тільки ступаю до двору, ще й хвіртку не зачинила, а ти вже включаєш лампочку на вулиці.
Наталія пояснювала старенькій, що це так автоматика спрацьовує. Встановила її, щоб електрику економити. На що бабця ображалася:
— Дитино, я тільки стара, а не дурна, знаю, як лампочка засвічується. Це моя мама покійна, царство їй небесне, дула на лампочку, щоб та погасла, а я ж то навчена, вона запалюється виключателем.
Все, що робила і чого досягла беручка «городська» жінка, викликало заздрість.
— Коли ти щось не вмієш, або робиш гірше від них, у селі тебе знеславлять, — розмірковує пані Наталія. — Сільським тіткам язика не припнеш. Але як тільки почнеш робити щось краще від них, тоді хоч з села тікай. Так я і зробила.
Коней випустили
Сільський голова Довгополівки (до цієї сільради належить село Кліщів, у якому проживала пані Наталія) В’ячеслав Пахля, на запитання, як справи у «городської» жінки, відповів, що вона виїхала від них.
Про причини переїзду керівник громади теж нічого не сказав. Мовляв, поїхала, та й годі.
Знайти Наталію вдалося аж за двісті кілометрів звідси. Нині вона у селі з обнадійливою назвою — Заповітне. Тут теж нема сільради. Орган влади, до якого належить цей невеликий населений пункт, у сусідньому селі Шляхова. Будинок у цьому віддаленому від цивілізації куточку Наталя знайшла за допомогою Інтернету. Добре, що біля хати багато землі. «Чому Кліщів залишила? — перепитує. — Вижили мене звідти».
Проблеми почалися після того, як жінка придбала п’ятеро коней-ваговозів новоолександрівської породи, планувала створити конеферму. Випасала коней на тому самому пасовищі, де місцеві пасли корів. Почалося з’ясування стосунків. Їй докоряли, що коні витоптують траву.
— Мені так і не вдалося з’ясувати, чи є в нас заборона на те, що коней не можна пасти разом з худобою, — каже пані Наталія.
Зрештою, громада ухвалила: заборонити Наталії Кушнір пасти коней на громадському пасовищі.
— Скільки докорів тоді наслухалася! — продовжує Наталія.
— Казали, ти чим думала, коли табун коней купувала? Тобі, жінко, треба ті коні? Вони хотіли, щоб я з одною козою панькалася. Я діло хочу робити.
Коней дозволили пасти за селом на узліссі. Далеко, але нічого. Якби не те, що на той час Наталія чекала дитину. До її появи на світ залишалося три місяці. І ось так — з дитиною біля серця і сльозами на очах вона водила коней пастись. Вирішила переїхати після того, як коней вночі хтось випустив з обори. Спершу подумала, що це сталося випадково. Але коли сталося знову, зрозуміла, що їй натякають: або з кіньми треба розпрощатися, або — з селом.
Чужу дитину полюбив як свою
Найбільше втіхи у ці дні Наталія має від маленької Насті: два місяці тому, уже на новому місці, народила дочку. Перед тим її старша дочка також ощасливила маму появою на світ першого внука. Так що радість у родині подвійна.
За нинішніх умов Наталії не просто справлятися з господарством. Трьох коней довелося здати в оренду. У хліві є ще дві корови, коза. А дома — кіт Перфо, що дуже любить молоко. Поки хазяйка доїть корову, сидить у неї на плечі.
— Якби не допомога колишнього чоловіка, не знаю, як би справлялася сама, — каже Наталія. Розповідає, що з Віктором вони розійшлися після того, як він почав заглядати в чарку. Потім взявся за розум. Тепер переїхав слідом за Наталією на нове місце проживання.
— Але це не він батько дитини, — уточнює Наталія. — Ми тоді були розлучені, коли мені трапився інший чоловік. А вийшло, бачите, як? Справжній батько хтозна де, а Віктор з нами. Настю любить як рідну. І я щаслива з того.
За переїздами Наталія не встигла на зиму припасти достатньо кормів. У селі вони люди нові. Звернулися до сільради. Дуже сподівається, що підтримають.
— Нам би до весни дотягнути, а там діло піде простіше, руки є, робити знаємо що і як. Поруч з Насточкою хочеться працювати з подвоєною енергією. Немовлятко додає таких бажань жити і працювати, що жодними словами цього не передаси...
Вінницька область.
