Уже нікого не здивуєш тим, що дівчина може бути майором міліції. Проте Олена Гвоздецька не просто правоохоронець. Вже четвертий рік вона служить у поліцейській миротворчій місії ООН у Ліберії. 

 

Про війну тут знають не з переказів

"Голос України" вже не раз писав про Ліберію. Підтримувати мир у цій країні у складі військової місії ООН з 2004 року допомагає 56 окремий вертолітний загін. Кореспонденти нашої газети не раз там бували й розповідали про непрості умови життя на Чорному континенті. Щоб було зрозуміліше, що таке працювати в Ліберії, мушу дещо нагадати. 

З 1989 по 2003 рік з невеликими перервами в Ліберії йшла громадянська війна. У країні з населенням у понад 3 мільйони осіб за цей час загинуло близько 250 тисяч. Будь-яка війна жахлива, але громадянська в Африці — ще й надзвичайно жорстока. Повстанці, щоб не допустити збільшення урядової армії, не лише вбивали, а й калічили людей — відрізали їм руки й ноги. Щоб вберегти своє життя, воювати примушували дітей. Їм давали до рук зброю, накачували наркотиками й алкоголем і пояснювали, що навпроти вороги — до речі, такі само діти. І це лише загальновідомі факти. 

Загоювати рани такої війни Ліберії доведеться не одне десятиліття. Бо сьогоднішнє нове покоління — це вчорашні діти-солдати. Кровопролиття вдалося припинити не через те, що усі сторони конфлікту дійшли такої згоди, а через те, що світовій спільноті урвався терпець. 2003 року ООН ввела до Ліберії безпрецедентно великий контингент — близько 15 тисяч миротворців. Проте сказати, що за ці дев’ять років жодних змін у країні не сталося, було б несправедливо. Президент Елен Джонсон-Серліф минулого року навіть отримала Нобелівську премію миру. Отже, країна, нехай за величезного сприяння ООН, але рухається уперед. 

Мріяла про Косово, а потрапила в Африку

У таких умовах доводиться працювати й двадцятьом українським міліціонерам, а також Олені Гвоздецькій. Я познайомилася з Оленою на березі Атлантичного океану, і якби не форма, не здогадалася б, що ця тендітна невисока дівчина несе таку відповідальність. Але щойно починаєш з нею спілкуватися, розумієш, наскільки чітко й швидко вона вміє організувати і себе, і всіх довкола. 

Про власну персону Олена не дуже любить говорити. Більше просить, щоб писали про хлопців — вони, вважає, справжні герої. Але журналістів завжди цікавлять саме особисті подробиці. Родом Олена з Трускавця. Працювати слідчим в Україні довелося і на рідній Львівщині, й в Луганській області. До Ліберії, каже, потрапила ледь не випадково. Дізналася, що до миротворчого контингенту ООН набирають поліцейських, хотіла поїхати до відносно недалекого Косова, а її на співбесіді запитали: "Що ви думаєте про Африку?". 

Так і почалася ліберійська епопея. Батьки відмовляли Олену, мовляв, там малярія, лихоманки. Але вона не злякалася, хоча їхала фактично в нікуди: не знала, де житиме, які там умови. "Я взяла з собою усе: від мотузки для білизни до цвяха. Викинь мене з тим багажем на безлюдному острові, вижила б!" — пригадує дівчина. У місії ООН у Ліберії, щоб завоювати авторитет, довелося багато працювати, налагодити контакти, що дуже важливо і не так просто. "Ми маємо так вибудувати відносини з тутешніми поліцейськими, щоб вони нам довіряли, бо ніхто їх не примушує до співпраці", — каже Олена. І їй це вдалося, майор Гвоздецька продовжує службу в Африці вже четвертий рік.

Таке довге перебування Олени в місії — ознака високого професіоналізму, розповів згодом начальник спеціального миротворчого центру МВС України підполковник міліції Руслан Воробйов. ООН підписує контракт з нашими міліціонерами на рік з правом продовження кожні шість місяців, але до трьох років. Після цього залишають лише найбільш затребуваних — для таких зі штаб-квартири у Нью-Йорку надсилають спеціальний запит. 

У такому відрядженні є й свої мінуси — на вихідні до батьків не з'їздиш, з друзями на каву не сходиш (6 тисяч кілометрів в один бік!). Та й ніколи. Вихідні у поліцейській місії ООН не передбачені — робочі усі сім днів тижня. За місяць — вісім з половиною вихідних днів, їх збирають, щоб потім мати можливість злітати додому. За словами Олени, найтяжче тут саме психологічно. Особливо тим, у кого в Україні сім'ї. 

Утім, більшість міліціонерів не вперше у таких місіях і не приховують: єдине, що компенсує віддаленість від сім’ї — добрий заробіток. Офіційно співробітники міліцейської місії ООН отримують 128 доларів за день, але великою ця сума здається лише на перший погляд. Ліберія надзвичайно бідна країна. Навіть у столиці Монровії більшу частину міста займають так звані шанхайчики — мазанки, розміром з наш кіоск, а інколи й просто коробки, в яких живуть люди. Практично уся електроенергія тут з генераторів, навіть відносно якісних квартир не вистачає. Тому за пристойне помешкання з цілодобовим водопостачанням, кондиціонером (у цих широтах для українця це — не розкіш, а життєва необхідність) та охороною доводиться платити щонайменше вдвічі дорожче, ніж у Києві. Дуже дорогі якісні продукти. А квитки додому — до 2 тисяч доларів. Але навіть те, що залишається, — це таки більше, ніж те, що міліціонери заробили б в Україні. 

Нечесно казати, що миротворці їдуть до Тимору, Судану, Боснії та Герцеговини, Косова та Ліберії винятково за "довгим рублем". Життя наших міліціонерів в Африці — низка випробувань. З ними трапляються історії, що більше нагадують сюжети романів Майна Ріда, а не трудові будні. І  знайти "тиху" роботу — це не для них. А у переддень 8 березня хочеться ще раз нагадати, що серед цих героїв є й одна героїня.

Фото Олександра КЛИМЕНКА.

Доля жінки в Африці — окрема тема для розмови. Вагітність тут не вважають приводом для звільнення від тяжкої фізичної праці.

Олена Гвоздецька з підрозділом українських миротворців.

До життя Олена ставиться з оптимізмом.  Це допомагає долати найскладніші ситуації.