Люди заощадили на оформленні документів. Тепер можуть втратити свою землю
У Бачманівці, що у Славутському районі, ще донедавна до проблем земельної реформи та продажу землі ставились більше з точки зору загальної теорії, ніж практики та особистої вигоди. Мовляв, станеться все, як станеться.
Попервах, коли вмерло господарство, і чимало сусідніх полів почало заростати молодим лісом, було трохи лячно: що ж далі станеться з землею та людьми на ній. Але поступово страх минув. Навіть у невеликій Бачманівці з’явились орендарі. Частину землі взяла в оренду компанія, частину — місцевий підприємець. На своїх орендарів люди не скаржаться. А конкуренція між ними — тільки на користь, бо завжди є можливість вибрати того, хто працює краще і платить більше. Та раптом земельні проблеми зачепили людей за живе.
Далі рішення справа не пішла
Тривогу забили після того, як у селі почали з’являтися незнайомці. Походжали по пасовищу, що біля річки, придивлялись, поговорювали, брали навіть землю на аналізи. А далі — дедалі активнішими стали розмови про те, що близько сорока гектарів комусь віддають під сад.
У тому, що сад — річ корисна, можна не сумніватись. Але для кого? Місцевий люд швидко зметикував, що навряд чи матиме з цього зиск. Адже засаджуватимуть його не на зданій в оренду землі, і значить, жодної плати за паї там не дочекаєшся, а на частині тих територій, що відведені під громадські пасовища. Саме це і стривожило: як же так? Чому забирають у громади останнє, чим багата?
Невеликий екскурс в минуле робить колишній сільський голова Андрій Власюк. Саме за його керівництва майже півтора десятка років тому сесією сільради було прийнято рішення про відведення 63 гектарів землі під пасовище. Тоді було очевидним, що місцеве господарство гине, майно його розтягується, а тому й землі ніхто не шкодував — нехай хоч якась користь буде для громади. Відтоді на ці площі ніхто не претендував, а бачманівській череді було де розгулятись. Аж поки раптом не зайшла мова про новий сад. І людям недвозначно натякнули, що половина території може легко перейти в інші руки.
Якщо відкинути емоції, то з’ясується, що певні причини для таких заяв є. Адже фактично весь час єдиним документом, який гарантував громаді право на пасовище, залишалось рішення сесії сільради. До речі, його й тепер не скасовано й воно не втратило своєї сили. Але не варто забувати, що з роками змінювалось земельне законодавство, і тепер воно чітко вимагає: на виділену під пасовище землю має бути виготовлений проект землевідводу. А його у бачманівців якраз і немає.
Кому гектари потрібніші
Чому так сталось, тепер доводиться лише плечима знизувати. Поки на землю ніхто не претендував, з оформленням документів особливо не поспішали. Формально вина лягає на теперішнього сільського голову, мовляв, не був достатньо активним, не зумів всіх переконати, що таки потрібно зібрати гроші, щоб заплатити за проект. А немає документа — значно важче доводити своє право на землю.
До речі, в районі саме на це і посилаються. Мовляв, хто міг знати про рішення сесії сільради п’ятнадцятилітньої давності? Тепер же, оскільки вказані землі виведені за межі села, розпоряджається ними вже не сільська громада, а саме районна влада. А вона не може допустити, щоб земля в районі використовувалась нераціонально. І тому і хотіла б віддати під сад, якби ... не оте саме рішення сільради. Тепер спірне коло замкнулось, і можна припустити, що кожна сторона доводитиме свою правоту і право на землю.
Дуже легко зрозуміти бачманівську громаду. Ходоки вже встигли побувати на прийомі у голови райдержадміністрації, просили допомоги, захисту і щиро були обурені словами керівника, котрий сказав, що їхні доводи на користь збереження пасовища у теперішніх розмірах його не переконали.
Справді, сьогодні у селі утримується значно менше худоби, ніж це було років двадцять тому. Причина відома: молодих, дужих до роботи господарів стає дедалі менше. Та вся проблема в тому, що для переважної більшості тих родин, де тримають корів, гроші за молоко залишаються чи не єдиним джерелом сімейного доходу.
Серед тих, хто бореться за сільське пасовище, і Віктор Товстюк, у якого підростає п’ятеро дітей. Робочого місця у селі йому не знайти. Єдині заробітки для таких, як він — робота на будівництві у далеких краях. Але він щиро переконаний, що працюючи на своїй землі, утримуючи худобу і здаючи молоко за нормальними розцінками, міг би заробляти і вдома. Тому пасовище для нього — це не якась абстрактна власність, а просто життєва необхідність.
Якщо сьогодні не втримати біля рідного порога таких, як Віктор, найближче майбутнє села є дуже песимістичне. Вже нині у Бачманівці ні пошти, ні двох магазинів, котрі працювали раніше. Та й школа ледь жевріє. Адже в ній немає жодного учня в п’ятому та шостому класах. А загалом разом з дітьми із сусідніх сіл набереться 38 учнів. За нинішньої політики оптимізації навчальних закладів хіба не перший кандидат на закриття?
Тож худоба і пасовище залишились чи не єдиним реальним місцем роботи, засобом для виживання, а відтак і перспективою самого існування села. Нині все це — під великим сумнівом. Із трьох сотень дворів тепер лише в кожному п’ятому утримують худобу. 78 корів та 90 коней — от і все сільське стадо. Не так вже й густо.
І саме ці цифри є аргументом для районного керівництва на користь того, щоб переполовинити теперішнє пасовище, і кращу частину, ту, що ближча до річки, віддати майбутнім садоводам. Мовляв, підприємці створять кілька робочих місць у селі та ще й платитимуть податки.
Це так. Але зрозуміло й те, що відібраної сьогодні землі селянам вже ніколи не повернути. А кожен такий крок дедалі впертіше підштовхуватиме їх відмовитись від худоби.
Деякі уроки даються надто важко
Падіння закупівельних цін на молоко, що спостерігається останнім часом, викликало занепокоєння навіть у Прем’єр-міністра. Він вкотре закликав усіляко підтримати селянина, згадавши навіть про необхідність допомогти дешевшими кормами для худоби.
А ходаки із Бачманівки наводять свою арифметику. Щоб заплатити за косовицю сіна, треба віддати кілька сотень гривень. Потім — за другий укіс, і ще — за солому, бо ж її теж потрібно десь узяти. Одна пенсія піде на платню пастухові. Ще треба купити та порізати дрова. Бо хоча в селі є газ, люди економлять його, і варити їсти худобі намагаються на дровах. А ще ж город виорати...
Якщо згадати про нинішні дві гривні за літр молока, а саме за стільки його збирають у селі заготовачі, то ледь вдається компенсувати всі згадані витрати. Пенсіонерам простіше — вони отримають пенсію. А що ж робити молодим, дужим, але безробітним? Вони вже давно не чекають якоїсь спеціальної державної підтримки. Роками вчаться виживати самостійно. Але деякі уроки даються їм надто важко.
Зокрема, як і той, що всі документи на землю треба оформляти вчасно. А то виходить, що ще перед новим роком сільський голова скликав збори і просив, щоб швиденько зібрали три тисячі гривень, які необхідні для виготовлення проекту. Але тягнули, шкодували гривні. А тепер з’ясувалось, що і вони вже не потрібні, бо справа загальмувалась, з’явився інший претендент, і тепер людям доводиться вже випрошувати свої ж гектари.
Поки що проблему остаточно не розв’язано. В районі пообіцяли: розвесниться, тоді й побачимо, кому і як ділити пасовище. Але час збігає, а документів як не було, так і немає. А раптом, вони за той час у когось з’являться? Спробуй тоді судитись, добиватись...
Бачманівський люд тепер не те щоб грізно вимагає, а лише просить: допоможіть, підтримайте, а ми виправимось там, де помилились.
Та до таких прохань чомусь так рідко дослухаються. А чому? Адже де не послухай, на всіх рівнях говоримо про одне: село і люди в ньому потребують першочергової підтримки. Але то якась така віртуальна підтримка, для якої вічно не вистачає коштів у бюджеті. А при чому тут пасовище?
Хмельницька область.
