Великий заступ і дуже ліберальний доступ

Коротко нагадаю, що звітного місяця глава «Газпрому» Олексій Міллер доповів «на гору» про такі собі факти несанкціонованої притримки «в себе» частини транзитного газу в Європу. Нехай із деяким запізненням, але НАК відреагувала на це прозоре звинувачення, спрямувавши главі «Газпрому» документальне заперечення. Заступник голови правління НАК Вадим Чупрун, який підписав цей лист, констатував, що Україна в період аномальних холодів чітко й уповні виконала свої контрактні зобов’язання з транзиту газу в Європу. Цитата: «Розуміючи складність ситуації, ми запропонували колегам із «Газпрому» додатково поставити газ у Європу з наших сховищ». Проте впродовж 21 доби лютого, запевняє Вадим Чупрун, «Газпром» недопостачав на східний кордон максимум 110 мільйонів кубометрів газу, мінімум — 24 мільйони кубометрів газу на добу. Власне, ще до появи цього листа, в тижневому «Балансі...», я схарактеризував звинувачення Олексія Міллера як безпредметні, лукаві й образливі. Поясню чому. По-перше, в тому самому ключі російський монополіст звинувачував НАК і наприкінці 2008-го, хоча це заперечували в російській Рахунковій палаті, яка вивчала контрактні зобов’язання і, власне, український газовий ринок. По-друге, на початку місяця Андрій Круглов (заступник Олексія Міллера) інформував свого прем’єр-міністра, що впродовж деякого часу компанія зменшувала обсяги прокачування газу до Європи. По-третє, на передньому плані тривіального дежавю і тепер стоять українські газосховища, які своєю потужністю (32—33 мільярди кубометрів газу) й технологічною здатністю перекривати нестачу енергоносія у пікові періоди його споживання позиціонують українську газотранспортну систему (ГТС) як незамінну в очах європейців. Про це, власне, казали цього місяця і представники Єврокомісії. Таких газосховищ, звісно, не мають і ще довго не матимуть ані «Північний поток», ані «Південний поток», якими «Газпром» марно залякує, як це було на початку 2009 року. Але «Газпром» набагато послідовніший у своїх цілях усунути до 2015 року зі свого шляху незговірливих транзитерів, ніж ті у своїх намірах гарантувати енергобезпеку для кінцевих споживачів. Газова залежність української економіки вчетверо вища за польську, яка випереджає нас за темпом економічного розвитку. Саме звідси і треба починати пошук грошей на модернізацію вітчизняної ГТС!

Згадаємо й інше. На зламі 2008—2009 років, коли «Газпром» тупо перекрив весь транзит до Європи, дуже слушно йшлося про побудову нових газовимірювальних станцій на східному кордоні з Росією, що дало б змогу розплачуватися за транзит українською територією не росіянам, а європейцям. Але політики це списали на багатовитратні сентенції, тому суперечки між «Газпромом» і НАК (після підписання харківських домовленостей, вважай, між обома країнами) спалахуватимуть перманентно. І поки, як каже той само Олексій Міллер, Україна буде «прив’язана» до «Південного потоку», таких нагод (особливо в ході передвиборних кампаній) буде вдосталь. Політичних спекуляцій поменшає, запевняє глава правління НАКу Вадим Чупрун, якщо оцінити вартість ГТС, якою ніхто торгувати не збирається. Тендер серед оцінників уже оголошено, але це не зменшить потоку спекуляцій. Адже оцінка вартості ГТС — це крок до управління, фігурально кажучи, заступом, який наповнює «Газпром», той самий, що має партнерські зв’язки з бізнесом європейських країн. До слова, цим, власне, й пояснюється для них поступливість у цінах на російський газ. Хоч так, хоч так, а рівноправного партнерства між учасниками обговорюваного нині консорціуму в будь-якому форматі уявити важко. І цілком очевидно, що такий консорціум не вплине на рентабельність транзиту газу в Європу, а відтак усілякого роду інсинуацій не поменшає, а побільшає. Найбільш ходова зараз спекуляція — спрацьованість української ГТС. Це природно, з огляду на те, що багато років у її модернізацію кошти не інвестували. Попри це нещодавнє дослідження ГТС експертами Mott MacDonald показало, що реалії не такі плачевні, як їх подають політики. За експертними розрахунками, разом із ремонтом магістральних газопроводів, компресорних станцій і встановленням нових газовимірювальних агрегатів НАК «Нафтогаз України» та кінцевим споживачам модернізація обійдеться у 4,8 мільярда доларів США впродовж

7—8 років. А для підтримки системи в робочому стані задосить удвічі менше інвестицій упродовж 8—10 років.

Водночас лютий переконав у тому, що нинішня влада добре розуміється на тому, яку роль виконує доступ до заступа, а яку —  вартість того й іншого. Найбільш резонансний законопроект місяця, поза сумнівом, той, що стосується акціонування Укрзалізниці. Як на мене, це не менш рішучий крок до оптимізації залізничних перевезень державного монополіста. На першому етапі цієї реформи впорядкують функції, щоб на другому (упродовж 2013—2015 років) створити вертикально інтегровані виробничо-технологічні системи. Перехід від територіального принципу до функціонального має усунути перехресне субсидування збиткових пасажирських перевезень упродовж 2016—2019 років. Держава залишить за собою тільки інфраструктурні об’єкти (колії, контактну мережу, систему безпеки, систему керування рухом тощо), але до використання інфраструктури допустить приватників. Неприбуткові напрями утримуватимуться за рахунок бюджету. По суті, держава пропонує приватному бізнесу конкуренцію, яку йому завжди програвала. Вручає бізнесу заступ, який накопає прибутки, але не факт, що для держави. За фактом матимемо показушну конкуренцію лівої руки з правою. Щойно почали передавати піввагони на баланс тих структур, котрі тісно пов’язані з приватним бізнесом, як ЗМІ запідозрили Укрзалізницю у приватизаційних намірах. Її генеральний директор Володимир Козак заперечив: ні про яку приватизацію не йдеться, але, на думку експертів, роздержавлення частини активів 

Укрзалізниці в майбутньому не уникнути. Якщо так, то держава програє апріорі. Якщо ні — то Укрзалізниця у пошуках інвестицій для своєї модернізації може наслідувати долю НАК «Нафтогаз України». Лишається сподіватися, що гостра нестача рухомого складу, яка неабияк загальмувала темп промислового зростання на старті року, стимулюватиме чиновника й бізнесмена, як-то кажуть, до приватно-державного партнерства, а не до перманентного переділу власності. Ні про що більше обидва варіанти революційного експерименту поки що не говорять.

У лютому великий бізнес продемонстрував, що між доступом до управління і власністю на ресурс зв’язок нерозривний. Але на це натякалося і раніше. На Одеський припортовий надходить газ від Ostchem, бо, крім іншого, Дмитро Фірташ розраховує узяти участь у його приватизації. Найбільший в країні приватний вертикально інтегрований холдинг ДПЕК, який на старті року викупив у держави низку генерувальних активів, дуже не вдоволений тим, що тарифи на електроенергію для населення не покривають собівартості. Так і є, але здогадайтеся, що буде далі?

Цей упертий і надокучливий МВФ у лютому застеріг уряд від проведення беззастережної приватизації, унаслідок якої одного монополіста підміняє інший. Додам, набагато розторопніший і зацікавленіший за державних чиновників монополіст.

Країна постилася у прямому й переносному сенсі. За християнським звичаєм і під тиском кадрових перестановок по вертикалі й горизонталі. Нагорі відбувалося найцікавіше. Звільнений із січня пост міністра фінансів змусив Президента країни Віктора Януковича здійснити низку рішучих кадрових рокіровок. На посту глави Мінфіну не затримується Валерій Хорошковський, якого призначають першим віце-прем’єром, водночас Андрій Клюєв обіймає посаду глави Ради нацбезпеки і оборони. Через день-другий у крісло глави головного фінансового відомства з крісла першого заступника голови правління Нацбанку пересідає Юрій Колобов. Експерти вважають, що за цими рішеннями стоїть неабиякий політичний сенс. Згоден. Разом з тим очевидно й інше — обвал промислового виробництва, скорочення золотовалютних резервів і, м’яко кажучи, незадовільний стан платіжного балансу примушують Президента спиратися на кадри, які були успішні не лише в політичних, а й у бізнесових проектах. Показовий збірний образ новопризначених — тямущий, дієвий, по-європейськи налаштований. Цього задосить, щоб справити приємне враження на міжнародних спостерігачів, але цього вочевидь замало, щоб повернути симпатії власних громадян. Але кожен із новопризначених одержав свій шанс це зробити.

Усе інше — то нюанси. Важливі нюанси, бо, приміром, намір Миколи Азарова віддати пост міністра економіки Петру Порошенку заслуговує, як мінімум, на кращу пропозицію за підсумками року. Очікувані нюанси — секретаріат уряду почав приростати кадрами після скорочення. Малопрогнозовані нюанси: за сім місяців до виборів усі міністерські посади можна вважати прокрустовими, якщо не тимчасовими.