Чесно кажучи, я гадала, що таких будинків у Дніпропетровську вже немає. І коли до мене звернулася наша читачка Марія Божко, я очікувала побачити що завгодно, та тільки не це...
Oт така хатинка на курячих ніжках у самісінькому центрі Дніпропетровська.
Часів Очаківських і підкорення Криму
Будинку за адресою вулиця Леніна, 40 близько 150 років. Орієнтовно він був побудований в 1850—1870 роках під час російсько-турецької війни. Раніше тут розташовувався заїжджий двір. Зараз будова складається з кількох двоповерхових хижок, причому сходи на другий поверх прокладені вгорі по поверхні. Всі кухні, ванни, туалети — пристосовані. У квартирах відчувається запах газу й постійно чути противне потріскування. На першому поверсі підлога ходить ходором. Будинок має вигляд казкової хатинки на курячих ніжках.
А ретельно вивчати його історію нинішні мешканці змушені аж ніяк не з цікавості, а тому, що жити тут небезпечно. Будинок весь покритий тріщинами, падають стеля й штукатурка. І війну за власне виживання, як колись Росія з Османською імперією, вони ведуть далеко не перший рік.
У Марії Степанівни Божко за плечима 45 років виробничого стажу. Вона приїхала в Дніпропетровськ молодим фахівцем із Вінниці. Більшу частину життя працювала на оборонку. Чоловік трагічно загинув в автокатастрофі. Сама підняла сина. Та якого!.. Ще навчаючись у Дніпропетровському інституті інженерів залізничного транспорту — легендарному ДІІТі — Віталій Божко робив успіхи в спорті. Потім став семиразовим чемпіоном України з дзюдо. Але, мабуть, через надмірну старанність під час тренувань став інвалідом другої групи (хвороба серця). Тепер живе на пенсію в 800 гривень, а ліків щомісяця при його діагнозі потрібно купити на дві тисячі гривень, та й ще доньку треба якось виховувати...
Сьогодні Марія Степанівна дивується, як погодилася тоді обміняти свою затишну однокімнатну квартиру на трикімнатну в будинку під знесення. І, на лихо, сталося це напередодні перебудови. Адже хто тоді думав, що все так вийде? Пропозиція була вкрай вигідною: замість тісної квартирки одержати хороми у центрі міста, та ще й відкривалася перспектива оселитися в новому будинку!
— От і воюємо вже більше 15 років — з гіркотою розповідає М. Божко. — Тут п’ять родин живе, прописано 26 чоловік. Невже нікому немає до нас справи?
Аварійно, та безпечно?
Як показує практика, у таких ситуаціях влада починає «чухатися» тільки тоді, коли старий житловий фонд обрушується, а під завалами гинуть люди. Потім з’ясовується, що житло навіть не було визнано аварійним.
У випадку з будинком по Леніна, 40 все трохи по-іншому. Він давно визнаний старим, а квартири №10 і №11 — Марії Степанівни та її сусідки — аварійними. Але все одно ніхто відселяти їх не збирається. Мало того, по обидва боки будинку періодично починаються будівельні роботи: заїжджає важка техніка, вбиваються палі, від чого будинок тріщить по всіх швах. У буквальному значенні. Не кажучи вже про те, що частина будови вже обвалилася, знищені гаражі, які раніше були навпроти будинку, у мешканців фактично немає двору — машини їздять прямо під вікнами.
Разом з Марією Степанівною ми гортаємо велику переписку з різними інстанціями. Наприклад, у вересні 2007-го вона одержала відповідь від Головного архітектурно-планувального управління при Дніпропетровській міськраді, в якій чиновники пояснюють, чому поруч зі старим будинком ведуться роботи.
«На підставі рішення міськради від 21.09.05 № 139/30 громадської організації Придніпровська асоціація «Сім’я та здоров’я» погоджено місце розташування житлового будинку із приміщеннями комерційного призначення по вулиці Леніна в районі будинку №40. З південно-східного боку зазначеного житлового будинку рішенням міської ради від 14.07.04 № 48/18 погоджене місце розташування будови торгово-комерційного призначення по вулиці Леніна, 38 (замовник —ПП Кобзар С. Е.), з північно-західного боку рішенням міськради від 13.07.05 №143/29 погоджене місце розташування торгово-офісного будинку по вулиці Леніна , 34, 36 (замовник — ТОВ «АССАФ». Також повідомляємо, що в ГоловАПУ надійшла заява від ТОВ «Інженерінгова компанія «Основа» із приводу відведення земельної ділянки для будівництва житлового комплексу, в межі якого входить ваш будинок».
Заручники золотого гектара
Тут би мешканцям і порадіти. Зведуть поруч сучасне житло, в яке вони ж і переселяться, а старий будинок нарешті знесуть, поховавши всі проблеми, пов’язані з ним. Та ба! Їх у буквальному значенні оточили з усіх боків і розгорнули будівельні роботи. От тільки про відселення мови ніхто навіть не вів. Навпаки, коли мешканці почали боротися, невідомі «доброзичливці» почали їм прозоро натякати. Мовляв, пам’ятаєте, як в одному з таких будинків люди теж заважали будувати, так їм квартири спалили...
Тут саме час сказати, що двір Марії Степанівни та її сусідів — справді дуже ласий шматок. Разом з будинком — це цілий гектар землі в самісінькій центральній частині міста. Він розташований за десять хвилин ходьби від центрального проспекту Карла Маркса й ще ближче — до стадіону «Арена — Дніпро».
Як відомо, цей спортивний майданчик був споруджений до Євро-2012, шанс брати участь в якому Дніпропетровськ втратив. Але коли місто ще не зійшло з дистанції, за цей шматок землі велися неабиякі бої. А дніпропетровські депутати не знайшли нічого кращого, як виділити землю не одному добропорядному інвестору, а відразу декільком. Хоча зрозуміло — у роздріб завжди дорожче. Утім, перевіряти законність виділення цієї землі й те, скільки грошей від її продажу надійшло в міську скарбницю, — компетенція органів прокуратури, і ми сподіваємося, вони нам у цьому допоможуть.
Поза логікою й компетенцією
Мене ж цікавить інше: як можна було дозволити будівництво в безпосередній близькості від 150-річної споруди, що навіть не має фундаменту, а одна з її частин впала під дією пливуна? Як можна було погодити тут, з огляду на властивості ґрунту, зведення 12-поверхового будинку з вертолітний майданчиком на даху?
Утім, як показали подальші події, зведення будинку було, найімовірніше, імітацією для вигіднішого перепродажу землі. Далі фундаментних блоків справа не пішла. Тепер уже й блоків немає — самі купи сміття нагромаджуються, присипані снігом. І до цього неподобства міській владі, як і раніше, немає діла.
Навпаки, судячи з останньої відповіді Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю в Дніпропетровській області від 10 січня цього року, підписаної заступником начальника Сотовим, «здійснення технічного обстеження будівельних конструкцій й інженерних комунікацій об’єкта з висновком про їх відповідність вимогам надійності й безпечної експлуатації перебувають за межами компетенції та повноважень Інспекції». При цьому чиновник не заперечує, що саме його відомством було видано дозвіл на проведення будівельних робіт у районі будинку №40. Як то кажуть, наша справа дозволити, а там хай буде, що буде?
Мешканцям нічого не залишалося, як замовити обстеження квартир Дніпропетровській філії Державного науково-дослідного та проектно-дослідницького інституту «НДІ проектконструкція», який ще в серпні 2008 року зробив такий технічний висновок: «... стан стін непридатний для нормальної експлуатації, що відповідає категорії Ш, є тріщини з розкриттям до 30 мм, зріз кладки під опорними ділянками частини перемичок, відхилення від вертикалі стін будинку до 60 мм, розкриття осадочних швів між основним будинком і прибудовами до 140 мм».
Але міська влада, як і раніше, не бачить нічого страшного в тому, що п’ять родин щогодини ризикують своїм життям, перебуваючи в цих руїнах. І, судячи з останніх відповідей, збирається взагалі зам’яту цю справа.
Наприклад, коли Марія Степанівна побувала на черговому прийомі у Дніпропетровського міського голови Івана Куліченка, то він щиро здивувався: «Як, Вас досі не знесли?» Начебто шановний Іван Іванович не знає, що спочатку людям потрібно надати житло, а потім займатися зсенням будови й розподілом землі, що перебуває під нею. Або справді має статися щось непоправне, щоб чиновники, нарешті, прозріли й побачили очевидне?
...Перед тим, як залишити небезпечний будинок, я зайшла до квартири Олени. Вона живе також тут, на другому поверсі із трьома дітьми. Після чергових будівельних робіт, від яких у будинку тріщали не тільки вікна, а й посуд підстрибував на столі, у неї засмітився димохід. Потім сталася пожежа, справа мало не закінчилася трагедією. Але, зрозуміло, розслідування ніхто не проводив, у всьому звинуватили Олену, яка нібито неправильно користувалася газовими приладами.
— Я живу тут від самого народження, тут жили ще мої батьки. Виходить, дотепер уміла користуватися, а тепер раптом розучилася? — дивується Олена.
А я подумала про інше. Про страшне. Адже одного разу вона та її діти можуть не дожити до ранку... І це зовсім не фантастика, а реальність, і якій дуже бракує логіки та здорового глузду. А ще більше — милосердя.
Фото автора.
