Глибинна його поезія. Слово українське: правдиве, болюче, осяжне. А багатогранність творчої думки Кобзаря — безсумнівна.

...Різні політичні сили намагалися пристосувати Шевченка до своїх потреб, виправдання своїх антинародних підступних діянь — все йде від зневажання сутності його духу, поезії...

Або люблять як свого, або потай чи відверто ненавидять, шукають щось таке, щоб применшити, зневажити, навіть спаплюжити, але це україноненависники. З ними нам не по дорозі. Але і їм треба дати зрозуміти, хто такий Шевченко, хто ми такі, українці, і що таке рідна земля? Хоча і не зрозуміють тепер, то напоумить життя... Можливо...

Тарас Шевченко захистить і сам себе, якщо його читати і розуміти не лише по святах, а у будні. Коли боляче, коли щемить у серці Україна з її окраденим людом.

Чисті душі сприймають його творчість як одкровення. Український селянин розумів Шевченка, коли той говорив словами української народної поезії. Тут селянин ближче до Кобзаря, ніж інші наші сучасники. Хіба що складнішими творами — Шевченко близький до знавців. Освічений читач розумів його філософію жаги життя — бажання жити і працювати для свого народу.

Богонатхненний Тарас творив свої українські зрозумілі і рідні нам псалми, але й казав, що до Бога молитися буде тоді, коли ми будемо почуватися господарями на своїй, на нашій землі.

Це в Заповіті:

«Як понесе з України

У синєє море

Кров ворожу...»

Читати без упереджень вдумливо, знаюче, і тоді прийде те, про що він казав. Велетенський зміст життя Шевченка, невичерпні його поезії, глибокодумність прози, народність драми, точні характеристики в щоденникових записах і високі художні полотна — це життя України і його народу. Зрештою, орієнтація для нашого життя сьогодні.

Поневолений народ створює свого... і пророка, і провідника, і провидця. Поет допомагає усвідомити наші українські інтереси й життя, гідність і честь, справедливість і порядок.

Великих героїв і поетів створює народ у моменти найвищої напруженості, коли людям потрібне життя вільне, правдиве, справедливе. А воно потрібне завжди.

Справжній поет з народом, з його помислами, коли той народ бореться за волю і вільність, народолюбне Шевченкове: «і на сторожі коло них поставлю слово...» Українське.

На чолі нашого народу, коли народ бореться за своє існування, потрібен високоосвічений лідер нації. А коли народ не бореться, то ним тоді правлять бандюки.

Вивезений з України Т. Шевченко вщерть сповнений боротьбою за Україну, народ, мову, пісню, образ: «І золотої й дорогої, мені, щоб знали ви не жаль, моєї долі молодої, та іноді така печаль оступить душу, аж заплачу...»

Слово його — між нас, хто слідує його заповітам — речника України, його слави і волі. Хоча і... не для людей, тієї слави... Коли народ капуста головата.

Поета Адама Міцкевича поляки вважають за свого Бога. Хоч він і за походженням, і за ідеями творчості (валенродизм) не такий. Про це ще говорив Ю. Словацький.

У Шевченковій поезії — хоч був визнаний великим художником у Московській імперії — проникливість і глибина думки не співмірна з іншими світовими постатями в літературі. Він вищий. Про це можна вичитати у світових письменників.

Історія України, сила його народної поезії, про що говорив історик Володимир Антонович або великий Іван Франко, стали духом історичних подій. Суть нашого життя він уловив і відтворив глибше й точніше за інших, рівним йому за талантом.

Мислитель Іван Франко запитував: «Чи можна вважати естетичними картинами в «Гайдамаках»? Бо за що Гонта вбив своїх дітей? За те, що стали іновірцями, а коли виростуть, то прийдуть різати своїх колишніх співвітчизників.

Славнозвісна поема «Гайдамаки» — це народний погляд на історію, на драматизм української ситуації щодо зради рідній землі, вірі, Матері-Україні.

«Не вернуться сподівані, не вернеться воля, не вернеться козачество...». Ці слова викликають тяжке оскарження і почуття незгоди з сучасним станом. Потрібно викликати дух спротиву нині, тепер і потребу якнайшвидшого оновлення, а не співати про славу минулих часів. Хоч у минулому він шукає ті приклади героїзму, які повинні стати і докором, і стимулом для сучасників, для нашого сьогодення.

Відомі, здавалося б, думки Тарасові, мусять бути пережиті по-новому, все вимагає свого осмислення, реальної дії, освідомлення майбутнього: борімося — поборемо зло і ницість безладдя і розбійницькі напади з будь-чийого боку.

«Слава не поляже, не поляже, а розкаже, що діялось в світі, чия правда, чия кривда, і чиї ми діти».

Тарас Шевченко розумів спадкоємність дорогих йому імен: Г. Сковороди, І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Єв. Гребінки, П. Куліша, М. Костомарова. Але Мати-земля, Мати-батьківщина, Мати-Україна — мати своїх дітей — ось заради чого повинні ми жити. Жіноча доля в творчості Т. Шевченка і від життя народу, і від особистої долі самого Кобзаря.

Митець-академік, портретист, живописець, гравер, художник. Тарас Шевченко навчався у відомого художника Карла Брюллова, зазнав його академічного й класицистичного впливу, і хоч порівнювали майстра з відомим художником Рембрандтом, але Тарас Шевченко мав свій український національний шлях.

Проти Російської імперії написана комедія «Сон». Багато повчального для сьогодні, і важливе як керівництво до дії. «Із нас сердешних, кров, як воду точать, «А братія мовчить собі, Витріщивши очі!».

Чи «Кати знущаються над нами, а правда наша п’яна спить». «Кавказ» — антиколоніальні пророцтва.

Це видно з його геніального твору «І мертвим і живим, і ненарожденним землякам моїм в Україні, і не в Україні моє дружнєє посланіє».

«Посланіє». Причина наших бід і у нас самих: «Доборолась Україна до самого краю. Гірше ляха свої діти її розпинають».

А все йде від недорікуватості, від незнайства, забуття свого рідного, тобто: «Якби ви вчились так, як треба, То й мудрість би була своя» («І мертвим і живим»...).

Мовознавець С. Смальстоцький вважав вишукування впливів справою даремною. Ось саме через оглухлість велелюддя, через торги правдою, обмін кайданами і зневагу Господа. Шевченко таких одних називав незрячими, інших недолюдками і дітьми юродивими.

Тарас Шевченко не просто блиснув власним українським духом, він був виразником вікових мрій української суті. Але ж ті недомисліє, або відверта ворожість, як нині призвело і за Богдана Хмельницького, і тепер до того, що «Москалики, що заздріли, То все очухрали», «Байстрюки Єкатерини Сараною сіли».

Тільки коли ж «Встане Україна. І розвіє тьму неволі, Світ правди засвітить...»? «... і помоляться на волі невольничі діти!..» («Стоїть в селі Суботові...»).

Тараса Шевченка вела дорога вгору, — до правди і волі, як і народ. Нові осягнення духу його народу. Зворушення до сліз, до потрясінь душі. Переживання — в усьому людському єстві, що вирують поза його волею, поза ним, але разом із почуваннями і життям його рідного народу.

Шевченко у творі «Царі» писав: «Де нема святої волі, не буде там добра ніколи. Нащо ж себе таки дурить». Особливо це стосується нас, сьогоденних. Пророче і нині.

Найбільше Шевченка мучили невільництво селян, очікування для них волі.

Кобзар «І научає, неповинне, як в світі жить, людей любить, за правду стать! За правду згинуть! Без правди горе!»

Епохальними творами у творчому багатстві Тараса Шевченка є поема «Катерина». Великого значення має поема «Марія» — про Україну, жінку — страдницю, матір, яку він символічно підняв до Бога.

Коли ми збагнемо частково поезію Кобзаря, то виникає і утверджується думка, що нація має відродитися, а маси, що й раніше і тепер приречені на злидні, мають випростатися. Гніт нині всюдисущий, тотальний. Від забобонів, від яких ми ще взагалі не вільні, хоч і думаємо, що звільнились, — від принизливості рабською працею, грабіжниками всіляких мастей.

Осії. Глава ХІV:

«Скажи їм ось що: 

— Брешуть боги,

Ті ідоли в чужих  чертогах,

Скажи, що правда  оживе,

Натхне, накличе, нажене,

Не ветхеє, не древлє слово

Розтлєнноє, а слово нове

Меж людьми криком  пронесе

І люд окрадений спасе

Од ласки царської...»

Мотив української покари обертається пекельним гнівом проти царя як символу імперського гніту, лжі. Як і сьогодні проти нашестя чужинців і їхнього розбійництва під прикриттям окозамилюваного співробітництва.

Поезія Кобзаря, особливо політичної, історії людства взагалі має значення для нашого власного розуміння політичної свободи, волі й моральної настанови сучасникові.

Абсолют його духу і безмежність душі — все це спрямовано для його бідного народу.

У Тараса Шевченка є заклик до народного повстання:

«А щоб збудить Хиренну волю, треба миром,

Громадою обух сталить;

Та добре вигострить  сокиру — Та й заходиться вже  будить».

...і милосердя, всепрощення (Марія: все милосердіє твоє) але й благоговіння життя, величезне бажання життя. І це сказав не Ерік Фром, як повторив І. Дзюба, а як сказав український мислитель і поет Іван Франко: «Поезія бажання життя».

...Рапорт нач. Канівської повітової поліції Котлярова Київському генерал-губернатору: «... Над телом покойника говорено две проповеди и шесть речей. Первая — протоиереем Мацкевичем ... в творениях его есть зародыш будущего величия страны им воспетой» (Смерть и похороны Т. Г. Шевченко. — с.96—97). Так коли ж ми цю велич уже побачимо? Очевидно тоді, коли станемо до боротьби за неї.

Тарас Шевченко ішов неповторним, творчим і життєвим шляхом — довгим, тернистим, пройденим у муках, думах, праці на добро свого народу. Він до нас ішов. Якщо ми його сприймаємо своїм, нашим провидцем: як і кожен геній, він весь — нескінченне і безперервне сплетіння і самоствердження.

Адже це для нас складний процес поглиблення, і вивчення, збагачення ідеями, прикладання, хай і перетворення Тарасових понять та їхнього активного входження в наше нинішнє і майбутнє життя, якщо ми ще здатні боротися за його ідеали.

Йде, умовно кажучи, перевірка його уявлень та ідеалів нашим новим життям серед цього всього безладу, здирства й знущань.

Трагічне існування українського народу, героїка кращих наших синів не просто надихало Т. Шевченка чи було його життєдайністю, а стало болем, кров’ю його життя.

Це відданість і відповідальність сина, його любов до матері, якої не можна зректися, бо вона його породила. Бо:

«Я так її, я так люблю,

 Мою Україну убогу, 

Що прокляну святого

 Бога,

За неї душу погублю...».

...«Переносною вітчизною» для українців, куди б їх не закинула доля, був «Кобзар» Тараса Шевченка. І навіть у себе вдома, на «нашій, не своїй землі», він давав почуття вітчизни.

Тарас Шевченко — це не тільки те, що вивчають, а й те, чим живуть. У чому черпають сили і надії на краще власне життя й існування української за духом держави.

Акад. Д. Овсянико-Куликовський у спеціальній доповіді, висловлюючи вже твердо означену думку, писав: «Шевченка можна розглядати як поета національного відродження, і як загальнолюдського поета, і таким чином вияснити значення Шевченка для України, для всієї Росії і для всього людства». Правдиві слова.

А. Луначарський, один із публіцистів минулої революції 1917 року, говорив про «революційний демократизм» і націоналізм» Тараса Шевченка, що він більший за найбільших «поетів-націоналістів» — Міцкевича, Петефі, Ф’єсколо...

Довга дорога до Тараса Шевченка. Нескінченна.

Протягом свого нестерпного життя він бачив страждання українця знедоленого, бідного, пригнобленого. За нього боровся всіма своїми силами.

Його інтелектуальні й духовні пошуки, невтоленна думка призвели до творення української нації, чим уже найочевидніше займався поет і мислитель Іван Франко.

Кожен вірш Кобзаря — це крок нашого усвідомлення — хто ми й чиїх батьків, на якій землі живемо, якою мовою не лише спілкуємося, а співаємо наших великих світових пісень, якщо любимо, якщо знаємо рідну пісню, своє слово — правдиве, не принижене.

Тарас Шевченко дивовижно глибинний і неосяжний, цілісний і послідовний. Його сокровенні думки проходять через усю його творчість і наснажують не лише художників, письменників, композиторів, режисерів, акторів. Його творчість має стати пробудною силою для всього українства.

Київ.

Фото з архіву («Голосу України»).