Генеральний директор агропромхолдингу «Астарта-Київ» Віктор Іванчик (на знімку) з твердженнями, що люди, які займаються аграрним бізнесом, думають лише про прибутки і геть забули про соціальну відповідальність перед селом, категорично не погоджується.

— Я, щиро кажучи, не чув такого сприйняття від сільських жителів. Можливо, в переказі інших... Але від людей, з якими зустрічався, — ні. А я, повірте, багато спілкувався з людьми, вже розпочавши бізнес на селі. Сам я виріс у сільській місцевості, і трудову діяльність розпочав підлітком на тваринницькій фермі. Потім працював і помічником тракториста, і помічником комбайнера. Тобто добре собі уявляю ситуацію, яка була в колгоспні часи. Тому, повірте, соціальна відповідальність для аграрного бізнесу — це не унікальне явище. Багато хто з керівників потужних аграрних підприємств виріс на селі. Люди і ситуацію, і справу пізнали через свої руки.

...Ми розпочали аграрну справу понад п’ятнадцять років тому. Розпочали, бо до мене звернулися мої односельці...

— Це яке село?

— Село Пустовійтове Глобинського району Полтавської області. У 1996 році приїхав до мене однокласник, каже: я працюю водієм голови колгоспу, він мене попросив до тебе звернутися, тому що у грудні уже солома навіть закінчилася...

— Худоба голодна?..

— Так, корови стоять, нічим їх годувати. Помагай, земляче! З цього почалося. Ми вирішили допомагати. І співпраця вилилася у такий агропромхолдинг. Сьогодні ми продовжуємо піднімати села, які входять до складу нашого підприємства, створюючи там відповідну інфраструктуру.

— Інфраструктуру для життя, інфраструктуру для виробництва...

— Абсолютно точно — і для життя, і для виробництва. Безумовно, ми почали з виробництва — треба ж було якось заробити гроші, щоб оживити село, яке в середині 90-х зовсім занедбалось. І у цьому не було вини бізнесу, на який всі нападають: і преса, і телебачення, і депутати. Мовляв, от агрохолдинги такі-сякі, гроблять село!.. Чого ж про це не казали 15 чи 10 років тому, коли в село ніхто не йшов?! Нас навіть просили: візьміть ще це село, цю землю... Ми відмовлялися, бо брали рівно стільки, скільки були здатні обробити: забезпечити технікою, пально-мастильними матеріалами і таке інше. ... І роблю я цю справу не для того, щоб мене поважали і не для того, щоб мене хвалили.

— А для чого ви робите цю справу?

— Щоб вона була успішною. Не для прибутків. Повірте, я ніколи не рахую, скільки компанія заробить на цьому грошей. А дивлюся: чи зможемо ми зробити цю справу успішно? Чи зможемо підняти цукровий завод з руїн? До речі, ми підняли п’ять заводів, які були вже металобрухтом. Якщо буде час і бажання, поїдьте, подивіться, розпитайте людей, які раніше і в Києві, і через голову Полтавської облдержадміністрації запрошували мене, зверталися делегаціями: візьміть наш цукровий завод, тому що ми вже два — три — п’ять років стоїмо, немає заробітної плати. Село чи селище, де розташоване виробництво, занепадає повністю. Бо, як ви знаєте, цукрові заводи, як правило, були містоутворюючими підприємствами.

Трощити тваринницькі комплекси — взагалі варварство страшне

— Який перший цукровий завод взяли?

— Яреськівський, у 1999 році. Хоча ми не ставили за мету розпочинати цукровий бізнес. Постачали в Яреськи пально-мастильні матеріали, а наприкінці сезону з’ясувалося, що підприємство в принципі не здатне з нами розрахуватися. На ньому, як в тій приказці: кінчай, батьку, торгувати, бо нічим уже здачу давати!.. Зрозуміли, що нам залишається тільки увійти у цей завод в якості акціонерів, допомогти директору, місцевим керівникам, менеджменту, як нині кажуть, підняти завод. Звернулися до людей, зібрали колектив і повідомили, що купуватимемо акції, якщо люди погодяться їх продати. З кожним акціонером, який там був, ми розмовляли — і викупили відповідну кількість акцій. Відтоді ми працюємо у цукровиробництві.

А взяти тваринницькі комплекси. Ми жоден не розбили на металобрухт, як багато хто робив... А таке було на селі — розбивали тваринницькі комплекси, щоб з бетонних конструкцій витягнути метал. Це взагалі варварство страшне!

У нашому випадку ми побачили, що тваринництво може стати синергетичним напрямком бізнесу до рослинництва та виробництва цукру. Все просто — агрофірми вирощують буряк та зернові, заводи у процесі переробки буряку виробляють цукор і жом, який є чудовим кормом для худоби. В свою чергу, корови дають добрива для рослинництва. Ось таке замкнене коло. Нині ми плануємо це коло далі розширювати — найближчим часом компанія готує запуск проекту метанізації жому, який дасть змогу виробляти біогаз для потреб цукрових заводів. Цей проект стане черговим кроком у реалізації програми підвищення енергоефективності, яка є магістральною для нашої компанії і, гадаю, для України загалом. Але це — окрема розмова...

Повертаючись до запитання, чому ми робимо цю справу, скажу так: не тільки задля прибутків, а для того, щоб те виробництво, яке було на селі, яке я пам’ятаю ще з дитинства, відновилося. І ми працюємо з сільськими громадами, відновлюючи не тільки тваринницькі комплекси чи тракторні стани, а й дбаємо про культуру та спорт.

Ви можете поїхати і побачити спортивні майданчики, які ми побудували, клуби, які відремонтували і обладнали сучасною системою опалення, будинки для людей похилого віку, які утримуємо. І багато іншого.

Але зрозумійте, ми це не сьогодні, не вчора, не місяць тому розпочали. Робимо це з самого початку...

— Дивіться, одні інвестори допомагають, інші — ні. Ви ж не будете заперечувати, що благодійна діяльність позначається на собівартості вашої продукції. І виходить: той, хто дбає не тільки про ефективне виробництво, а й про розвиток соціальної сфери, програє у конкурентних відносинах, у нього більші затрати на виробництво. Частина інвесторів опікується селом, як ви, а частина повністю ігнорує свої соціальні зобов’язання...

— Я розглядав би такі приклади як винятки з правил. Повірте, якби ви знали статистику, то, абсолютно упевнений, переконалися: позитивних наслідків діяльності в селі серйозних компаній значно, на порядки більше, ніж таких негативних моментів. Просто, на жаль, негативні приклади мають здатність дуже швидко поширюватись. Хтось когось образив, щось забрав — все, Україна вже знає. Але керівники, розумні, навіть прагматичні мають усвідомлювати — стався до людини так, як ти хочеш, щоб вона ставилася до тебе. Ще Ісус Христос казав — не я придумав. Ми спочатку працювали як Бог на душу покладе, керуючись відчуттям. Але потім, десь років сім тому, почали думати: а як це укласти в якісь цінності, філософію? І коли у своєму колективі почали розробляти місію нашого бізнесу, бачення, зрозуміли: головна цінність нашої діяльності полягає в тому, що ми робимо соціально відповідальну справу. Ведемо бізнес у сільській місцевості, де люди інколи не мають іншої можливості заробити гроші на прожиття, як тільки працюючи в наших агрофірмах. Бо того, що людина отримує за земельні чи майнові паї — недостатньо, щоб прогодувати сім’ю. І ми своїм приходом, взявши цих людей на роботу, дали їм шанс реалізувати свої професійні здібності, заробити гроші на селі. І в цьому теж наша соціальна відповідальність.

Як з фермера-конкурента зробити партнера

— І все-таки, як ваша соціальна відповідальність позначається на собівартості продукції?

— Запитання дуже буквальне. Є конкретні цифри, спрямовані на соціальні програми — десять мільйонів, п’ятнадцять, у цьому році — ще більше. Воно ж, знаєте, зростає.

— Але натомість ви отримуєте лояльність мешканців села до компанії.

— Насправді ми отримуємо значно більше. І в цьому прагматизм. Я вже казав, що розумні прагматичні бізнесмени просто вимушені, повинні враховувати це і допомагати якомога більше сільському населенню, молоді, щоб вона знаходила себе у цій роботі, у цьому бізнесі.

— А як тоді вплинути на тих, хто не настільки свідомий, щоб підтримувати мешканців села? Як, на вашу думку, можна на законодавчому, державному рівні врегулювати, що бізнес повинен чи, навпаки, не повинен дбати про ту саму соціальну сферу? Є й інший підхід: моє виробництво ефективне, я плачу податки, держава нехай собі думає, що їй робити зі школами, садочками тощо. Як усіх підтягнути до вашого рівня? Як змусити витрачати кошти на соціальну сферу?

— Я не ставив би так питання: підтягнутися до нашого рівня. Немає в мене амбіцій, що мій рівень вищий за інших. Впевнений: те, що ми робимо — абсолютно природно. Як на мене, найкращим механізмом є вплив на бізнес через місцеві громади. Ми зрозуміли це декілька років тому. Точніше, зрозуміли значно раніше, але три-чотири роки тому ввели це у систему — розробили та запровадили договори соціального партнерства між компанією «Астарта-Київ» і сільською радою тієї місцевості, де працюємо. З усіма без винятку сільськими радами у регіонах, де наш агропромхолдинг веде свою діяльність, орендує землю — укладені такі договори. Відповідно до них компанія спрямовує грошові внески в бюджети сільських рад для фінансування потреб громади. Це додаткові кошти, поверх того, що ми платимо за оренду землі. Ці кошти йдуть на програми, які ми разом із сільською радою узгоджуємо. Водночас холдинг залишає за собою право контролювати виконання цих програм. Адже це має працювати на благо людей, які живуть у тій місцевості. Ось наш генеральний директор в Шишаках Віктор Скачко днями приїхав, каже: «Направте до мене кореспондентів, які не вірять, що ми з сільськими головами співпрацюємо. Я дам журналістам конкретні приклади: за минулі два-три тижні, коли були сніжні замети, агрофірма імені Довженка в Шишацькому районі витратила 100 тисяч гривень на дизельне паливо і заробітну плату механізаторів, які розчищали дороги. Який фермер може таке собі дозволити?!». Я в жодному разі не протиставляю малі підприємства великим агрофірмам, таким як агрофірма імені Довженка, яка орендує близько 45 тисяч гектарів. У фермерів, які працюють поруч, є свої можливості, у цієї агрофірми — свої, значно більші. І ми беремо на себе всю соціальну роботу по дорогах, дитсадках, будинках людей похилого віку тощо. Хоча є галузі, де фермери ефективніші за агрохолдинги — наприклад, вирощування овочів або ягід. Я вважаю, ми не конкуренти для фермерів. Для них ми — локомотив у залученні інвестицій, технологій, в отриманні справедливих цін на сільськогосподарську продукцію. Ми продаємо пшеницю, кукурудзу, ячмінь за справедливими ринковими цінами і кажемо фермеру: «Ось така ціна. Іди туди ж, куди пішли ми — до серйозних зернотрейдерів...». Ми навіть надаємо контракти, за якими отримуємо техніку: «Купуйте на таких самих умовах, з такими ж знижками, як у нас». Для нас це не бізнес — нажитися на своєму сусідові-фермерові, для нас бізнес у тому, що він виростить буряк і привезе на наш цукровий завод. І ми зав’язали цього фермера чи невеличку агрофірму в отакий ланцюг виробництва, переробки і реалізації продукції. Але я переконаний: тільки потужні компанії, що мають фінансові ресурси і технології, зможуть навчити людей на селі сучасних методів господарювання. Інакше як, скажіть, ми конкуруватимемо з об’єднаною Європою і світом, якщо знову поділимо на шматочки землю і почнемо думати, що там народяться самородки, котрі зможуть на сучасному рівні вести господарювання.

На ста гектарах великотоварного виробництва не побудуєш

— Отже, вважаєте, що забороняти мати понад сто гектарів сільгоспугідь у власності однієї особи, як то пропонується законопроектом про ринок земель, — це неправильно? Тобто по 100 га поділити фізично можемо. Але чи знайдемо таку кількість людей, які більш-менш успішно б господарювали на своїй землі?

— Ніколи не знайдемо... Так щоб був професіонал у галузі сільського господарства і купив ці 100 гектарів — знайшов для цього гроші! Наші законодавці кажуть, що справедлива вартість одного гектара — 20 тисяч гривень, тобто дві з половиною тисячі доларів. І я погоджуюсь, мабуть, справедлива вартість землі така і є. Але якщо законом буде встановлено, що ніхто, окрім жителя села, не може купити цих 100 га, то де пересічний селянин візьме 250 тисяч доларів? Він заробить такі гроші?! Де логіка? Чому з кредитування під заставу землі виключаються інші банки, окрім державного? І якщо нині найбільш підготовлені люди тікають із села, не в змозі знайти роботу, то вони так і тікатимуть. Бо для того, щоб їх там залишити, навчити, повинен бути такий системний підхід, який сьогодні є лише у потужних агрохолдингів.

Риторика — ворог індустріалізації

— Є господарства, в яких ніколи не були їхні власники, не бачили, що там робиться. У вашій компанії по-іншому? Ви були у всіх своїх структурних підрозділах?

— У багатьох, але відверто скажу, до деяких ще не доїхав — віддалених чи не дуже великих. Ми створили систему, коли управління максимально наближено до активів земельних та виробничих. Тому сьогодні не «Астарта», не цей київський офіс є єдиною управлінською структурою, а в кожному регіоні навколо цукрового заводу чи разом з цукровим заводом створена своя керівна структура, місцева рада директорів, яка управляє активами, що розташовані поруч.

— Ви своє завдання бачите в тому, щоб розвивати лише аграрний бізнес, створювати у цьому секторі робочі місця?

— Наше завдання: індустріалізувати село. Зрозумійте, ми ведемо мову про конкурентоспроможність України на світових ринках. Риторикою, що ми — аграрна держава, фермерство розвиватимемо — нічого не досягнемо. Фермери в Європі пройшли шлях 100—200 років. Французький фермер, польський... У нас же фермерства не було майже сто років. Ми колгоспами цю структуру знищили, починаючи з колективізації. Нині треба знайти відповідну нішу для фермерства і підтримувати його. Агрооб’єднання, агрохолдинги такої допомоги від держави не потребують. Я це абсолютно відповідально кажу — знаю думки моїх колег. Не треба допомагати агрохолдингам — вони вже стали на ноги, здатні зробити свій бізнес успішним і без державного бюджету. Спрямуйте краще ці гроші на підтримку чи фермера, чи інших невеличких формувань на селі — у такий спосіб зробіть конкурентоспроможне сільське господарство. Але без індустріалізації підняти загалом країну і вивести її на світові позиції, на європейські — неможливо. Це під силу тільки великому та середньому бізнесу.

Розмовляла Галина  КВІТКА (nov@golos.com.ua).