Переселенці різні. Й долі їхні також...

Родина Сасіних, з одного боку, пройшла типовим шляхом тисяч тих, хто через окупацію і війну змушений був залишити свій дім. З другого — вона вражає своїм позитивним налаштуванням на готовністю виживати в будь-яких умовах, працювати, а головне — пускати родинні корені на новому місці.

Кримчанам Михайлові та Заремі й удома було нелегко — адже в родині семеро дітей. Тож батькам доводилося багато працювати, щоб утримувати таку велику сім’ю. Однак потроху обзавелися худобою, вирощували городину, планували, що з часом розширять своє фермерське господарство. А діти, підростаючи, теж трудитимуться в ньому.

Та тільки-но почалась окупація півострова, зрозуміли, що цим планам не здійснитися. Тому буквально в лічені дні позбулися худоби, зібрали найнеобхідніше й рушили просто в нікуди. Так розпочинають свій важкий шлях тисячі біженців, не знаючи і не розуміючи, що чекає на них завтра.

Єдине місце, яке було добре знайоме Сасіним, виявився... київський Майдан. Туди й подались. І досі згадують із найтеплішими почуттями всіх майданівців, волонтерів і простих киян, хто зустрів їх там. Кожен намагався допомогти, чим міг. Однак навіть дуже щирої допомоги й підтримки замало, щоб облаштуватися багатодітній родині. Потрібно було десь жити. І їм запропонували переїхати до однієї із західних областей. А там не те щоб не раді були таким гостям, а виявилися просто неготовими. У гірських районах і житло, і вільну землю, а тим більше — роботу знайти дуже проблематично. До того ж через бюрократичні непорозуміння родину «загубили» в базі даних переселенців. Щоб поновити, знадобилося кілька місяців. А це означало, що на цей час Сасіни втратили право на соціальні виплати на дітей, та й взагалі матеріальну підтримку з боку держави. І хоча допомагали волонтери та добродійники, цього було вкрай мало.

Доля переселенців виявилася дуже важкою. Але вони не склали рук. Зарема намагалась відновити документи, дати раду дітям, Михайло їздив у пошуках роботи, аж поки не напитали місця на Хмельниччині й переїхали до села Гатна, що в Деражнянському районі. Там чоловік згодився працювати на фермі лише за продукти та одяг, які збирали місцеві. А ще — за можливість жити в невеличкому будиночку при фермі. Думали навіть взятись за відбудову колишнього занедбаного сільського дитсадка, щоб там розміститись всією сім’єю. Працювати готові були самі, але ж грошей на ремонт не було.

І тут на допомогу прийшов підприємець Анатолій Ушаков, який разом із іншими добродійниками зібрав 35 тисяч гривень і придбав для родини будинок, а поруч 25 соток городу. Тут Сасіни планують зимувати. А якщо все буде добре — то й залишитись назавжди.

Їх ще важко назвати щасливими в новому домі. Та принаймні вони знайшли певний спокій і надію на завтра.

Попри всі труднощі знаходяться помічники, добродійники, волонтери, які готові допомагати переселенцям обживатись на нових місцях. Але далеко не всі планують залишатись тут надовго. А тим паче назавжди. І так само не всім подобаються ті умови, котрі можуть запропонувати хмельничани.

В області кількість переселенців коливається у межах півтори тисячі. Майже дві третини — це представники так званої другої хвилі зі східних областей. Значна частина з них — колишні вихідці з Хмельниччини, і приїжджають вони до родичів, близьких, знайомих у надії перебути найважчі дні. Дехто, дізнавшись, що їхні населені пункти визволені від сепаратистів і там закінчилися бойові дії, повертається назад. 

А дехто завмер в очікуванні. Як от, наприклад, Світлана, котра приїхала до батьків, що мешкають у Ярмолинецькому районі. Жінка категорично не хоче називати ані прізвища, ані місця, звідки приїхала. Розповідає, що в лікарню, де вона працювала, влучив снаряд. Кілька розірвало і поблизу її дому, тому жити там стало вкрай небезпечно. Та все ж значна частина її колег залишилась у зоні боїв. Розповідають, що всіх змусили написати заяви про визнання «ДНР». Однак ані зарплати, ані пенсій від цієї влади вони так і не отримували. Як бути далі, жінка не знає.

Загалом зв’язки з минулим життям виявляються значно складнішими, ніж можна було собі уявити. Навіть переїжджаючи за сотні кілометрів, люди залишаються прикутими до тамтешніх подій і обставин. У Хмельницькому міському управлінні соціального захисту розповіли, що до них звернулась молодий спеціаліст із Луганської області. Прийшла, щоб оформити звичні для переселенців документи, однак в ході розмови з’ясувалось, що вони — колеги, й дівчині готові були запропонувати вакантне місце. Оскільки йшлося про працевлаштування держслужбовця, то для того, щоби скоротити всі процедури з оформлення, із попереднього місця роботи потрібно було отримати дозвіл на переведення. Однак самопроголошена влада відмовилася давати такий, явно демонструючи, що не готова йти назустріч тим, хто її не визнав.

У переважній більшості донецькі та луганські переселенці майже категорично відмовляються спілкуватись із журналістами. Вони бояться, щоб це не нашкодило їхнім близьким, переважно чоловікам і батькам, які залишилися у зоні АТО.

— Цікаво спостерігати, як вони вперше приходять у службу соціального захисту, — розповідають в управлінні. — Часто намагаються хоча б у дрібницях, як-то жовто-сині кольори на обкладинках паспорта, папки, браслетики на руках чи деталі одягу, продемонструвати свою прихильність до української влади. Бояться, що в іншому разі до них буде вороже ставлення.

Хоча насправді ніхто й ніколи не запитує ні про політичні погляди, ні про минуле життя, ні про те, на чийому боці воюють їхні родичі. Ставлення до кожного переселенця однаково доброзичливе й співчутливе. Намагаються допомогти, чим можуть. Інша справа, що можливості ці не такі вже й великі.

У регіональному штабі з питань соціального забезпечення переселенців із зони АТО запевняють, що потенційний ресурс області — це близько двох тисяч осіб, котрим готові надати житло. Є навіть база даних із понад двох сотень будинків. Але в переважній більшості — це хати в сільській місцевості, в яких давно ніхто не живе. І саме такі вже було запропоновано більше як 1,2 тисячі осіб. Далеко не всі, як вже згадана родина Сасіних, готові робити ремонти та облаштовувати нові оселі. Хтось погоджується перебути там лише кілька місяців. Хтось узагалі відмовляється. Когось прихищають родичі. А є і такі, що категорично вимагають від держави квартиру.

Але місцеві бюджети не спроможні взяти на себе такий «житловий» тягар. Часто на допомогу приходять підприємці, добродійники, волонтери, місцеві жителі, котрі готові підтримати приїжджих. Але це в тому випадку, коли бачать, що люди справді хочуть працювати разом із ними та жити тим же життям, що й самі селяни. А воно теж не позбавлене своїх труднощів. Декому з приїжджих вдається закріпитися у містах. Але це число на порядок менше від загальної кількості переселенців. Так, у хмельницькому міському комунальному підприємстві ЖКК «Будівельник» нині мешкає півсотні переселенців зі сходу та Криму. Родинам, а це переважно жінки з дітьми, дають окремі кімнати. Одинаки мешкають по троє в кімнаті. Ще хрущовські гуртожитки важко назвати дуже зручними й комфортабельними, однак є меблі, постільна білизна, загальні кухні та туалети. Зовсім недавно тут побувала місія ОБСЄ, аби перевірити, як влаштовані біженці. Умови перебування були визнані задовільними. До речі, в цих самих умовах десятиліттями живуть і хмельницькі родини. При цьому платять в середньому по 250 гривень за місяць прожиття з кожної особи. Для переселенців це безплатно.

— З червня у нас уже накопичився борг у тридцять тисяч гривень, — розповів начальник ЖКК Василь Слива. — Але є сподівання, що ці гроші відшкодують із бюджету. Із переселенців не вимагаємо ніяких грошей. 

Зате різні служби всіляко намагаються допомогти справитись із життєвими проблемами. Знаючи, що саме тут мешкає чимало переселенців, працівники міського центру зайнятості просто біля гуртожитків влаштували виїзний прийом. Продавці, контролері, бухгалтери, касири, тимчасові роботи на прибиранні листя чи збиранні яблук — це ті вакансії, котрі можуть запропонувати. В області на одне робоче місце нині претендує понад два десятки безробітних, тому, зрозуміло, вибір вкрай обмежений. Та й заробітки не такі вже великі: роботодавці готові платити півтори—дві тисячі гривень на місяць. І це не залежно від того, чи ти місцевий житель, чи тебе привели сюди шляхи війни.

Виживати всім непросто. Всі відчули зростання цін, подорожчання комунальних послуг. Для багатьох залишаються невирішеними проблеми працевлаштування і житлові. Тому доводиться погоджуватись не на те, що хочеш, а на те, що можливе й доступне зараз. Часто виручають просто добрі стосунки між людьми. Своїм щирим бажанням допомогти хмельничани з готовністю діляться з усіма, кого спіткало горе війни. Але не можуть дати більше, ніж мають самі.