Камінь правди

— Уважно слухаємо! — за всіх відказав Толік.

— Щоразу, коли згадую службу у війську, на екрані пам’яті висвітлюється широкий плац уранці. Ми, солдати та сержанти, після фіззарядки вирушаємо строєм з піснею на сніданок. Під харчоблоком рота зупиняється, пісня уривається, лунає команда «струнко!». Старшина, приклавши правицю до скроні, доповідає черговому офіцерові про мету прибуття, наче той сам не спроможний здогадатись. У цей момент офіцер помічає, що ворота контрольно-пропускного пункту розчиняються, на плац стрімко в’їжджає новенький ГАЗ-69 і різко гальмує в центрі. Поки з нього повагом виборсується тілистий полковник Зайцев, черговий офіцер, покинувши нашу роту, біжить до авто, карбує крок, знову лунає команда «струнко!», після чого віддає полковникові честь і доповідає, що за час відсутності командира полку в частині нічого прикрого не сталося.

Рапорт триває кільканадцять секунд, проте навіть і в цей малий проміжок часу ми спостерігаємо, як із задніх дверцят газика вискакує молоденький лейтенантик з планшеткою на ремінці через плече, нерішуче тупцює коло радіатора, нарешті, після команди «вільно!» зривається з місця й біжить. Командир полку та черговий офіцер неспішно рушають до штабу, а наша рота заходить до їдальні.

— А що то за лейтенантик їздить разом з батею? — питає сержант Красняник. Я знизую плечима, але Лутак з виглядом знавця істини відказує:

— Так це ж контррозвідник, типу енкаведист.

Змовкаємо, бо за цими словами — небезпека. І мені на думку не спадає, що незабаром цей лейтенант із специфічної служби зацікавиться моєю скромною особою.

Полковника Зайцева ми поважаємо і навіть трішки любимо. Річ у тім, що керченська частина — вже друга в нашому військовому житті. Першим був полк у Феодосії, де ми проходили суворий вишкіл у навчальній роті офіцерів запасу. Там командував полком стрункий кавказець, котрого між собою ми називали джигітом. Цілий рік, аж поки нам не надали сержантські звання і не перевели до Керчі, нас там тримали надголодь.

Здається, два полки однієї дивізії, а різниця у ставленні до солдатів велика. У Зайцева в частині діяло підсобне господарство, що дозволяло на всі совєцькі свята годувати солдатів не суцільною перловкою чи горохом, а ще й картопляним пюре та вермішеллю зі шматочками свинини! Можливо, думаю тепер, наш батя підтримував бойовий дух у частині ще й завдяки добрим стосункам з керівниками навколишніх радгоспів. Полк їм допомагав людьми, а вони полкові — продуктами.

Якось по обіді нашу стрілецьку роту вишикував командир і оголосив новину: вирушаємо в поїздку, із собою взяти шинелі та речові мішки. Зброї не чіпати. Обличчя ротного випромінювало загадкову радість, з чого ми зробили висновок: нас чекає щось приємне. Під’їхали дві вантажівки, пристосовані для перевезення людей, ми звично заскочили до кузовів і без жалів вирушили в невідомість. Попереду вантажівок коливався й підстрибував на вибоях газик з офіцерами роти.

Поминули околиці міста, машини завернули в посірілий від спеки степ. За годину зупинилися під пагорбом. Роззирнулися навкруги: за путівцем — залізнична колія та кілька будинків з червоної цегли. Ліворуч — будівлі, найвірогідніше аграрного призначення, а праворуч на пристойній відстані ледь мріють житла більшого населеного пункту.

— Наш десант прибув до радгоспу під райцентром Сім Колодязів для допомоги хліборобам, — оголосив ротний. — Робота буде нелегка й тривала. Керівництво радгоспу обіцяє не кривдити помічників. Закликаю попрацювати так, аби селяни лишилися задоволені вашою роботою, а ви — перебуванням у цій місцевості.

— Ура! — вихопилося з наших грудей. У цей момент ми любили старлея не менше, ніж полковника. Він це відчував, тож цілком домашнім тоном додав: — Зараз з’їжджу до контори, домовлюся про вечерю. А ви, старшино, керуйте встановленням наметів.

За півгодини ротний повернувся, відпустив вантажівки у зворотну дорогу, вишикував нас перед наметами, і рота з піснею вирушила до їдальні.

Нас обслуговували дівчата. Одвиклі від жіночого товариства, ми, сидячи за столиками, дивилися на них, наче на принцес із заморського королівства. На них були легкі сукні, що закривали коліна — така тоді була цнотлива мода. «Принцеси» поставили перед нами блюда з хлібом, блюдця з яєчнею та шкварками, кружки з молоком — і стали під стінкою, спостерігаючи, як ми знищуємо домашні харчі.

Далі перед нами постав сивий чоловік. Він попросив виділити від кожного столу найдужчого солдата, що ми й зробили. За хвилину наші «посли» повернулися кожен з пудовим кавуном. Обережно поставили їх на столи. Тільки-но до цих диво-ягід торкався кінчик ножа, як вони репали, являючи очам червоні солодкі нутрощі.

Цікаво, що офіцерів з нами в їдальні не було. У частині вони теж разом з нами ніколи нічого не споживали і тим більше не пили. Між нами, солдатами й сержантами кажучи, це нас не хвилювало. Ми розуміли: офіцери на все життя віддані військовим статутам, тож нам до них не рівнятись. Як, між іншим, і їм до нас.

Наступного ранку нас озброїли совковими лопатами і привели на тік, де була гора вогкого зерна. Ми занурювали замашні робочі інструменти в золото збіжжя, різкими рухами підіймали його якнайвище і розсипали віялом. І так щодня від сходу палаючого сонця і до його заходу. Дні стояли погідні, ми махали лопатами, наче заведені, тож змокріле після несподіваного дощу зерно підсихало. Ми й далі харчувалися в їдальні, а кавуни старшина завозив і складав прямо коло наметів. Мовляв, їжте на здоров’я, солдатики!

Звісно, на току офіцерів з нами теж не було. Та й дивно було б побачити ротного з лопатою навпереваги. Офіцери з’являлися вечорами, коли ми поверталися з току. Вони ставили роту на вечірню перевірку, старлей відпускав третину підрозділу у звільнення. Самі ж офіцери зникали до ранку — разом з легковиком. Зрозуміло, що їздили до родин. І ми на їхньому місці робили б так само.

Проте в нашому побуті почалися небажані зміни. Кавунів під наметами не стало. Як, між іншим, і на столах в їдальні. Щоденної яєчні — теж. Раніше молоко давали тричі на день, а тепер — тільки в обід. Я на ту пору був помічником командира другого взводу. Прислухався до невдоволених солдатських розмов і розумів: ось так розвалюються армії.

Нічого нікому не кажучи, вирішив з’ясувати, що власне відбувається? Найбільше цікавило, чи радгосп і далі виділяє ті харчі, що й у перші дні? Можна було б про це спитати у старшини, але вирішив пошукати надійніше джерело інформації. Коли на тік навідався отой сивий чоловік, що був при першій вечері, я попросив його відійти від гурту, спитав:

— Скажіть, будь ласка, радгосп в останні дні зменшив видачу продуктів для роти?

— А в чому справа? — насторожився той.

— Ми вам, звісно, дякуємо й за ті харчі, що одержуємо в їдальні, але де поділися яєчні, кавуни, молоко на сніданки й вечері?

— Від першого дня, — сказав чоловік, — ми виділяємо роті однакову кількість продуктів. Правда, ваш старшина попросив перелічене вами видавати, так би мовити, сухим пайком — для споживання в наметовому містечку. І ми його прохання задовольнили.

З’ясувати, куди зникають продукти, було просто. Солдати й сержанти відкрито говорили, що офіцери щовечора вивозять їх до міста. Але я не вірив словам, вирішив побачити все на власні очі. Офіцери від’їздили зразу після відбою. Тож за кілька хвилин до їх зникнення я тихенько вийшов з намету наче за нуждою і в легких сутінках побачив, як старшина допомагає офіцерам завантажувати до машини мішки з кавунами, кошики з яйцями та бідон, зрозуміло, що не з водою. Офіцери поїхали, а я про своє дослідження розповів друзям-сержантам.

— Що робитимемо, хлопці? — спитав у них. Ті знизали плечима.

— Невже не розумієте, що роту елементарно обкрадають?

— А що ми можемо зробити? — нарешті спитав один.

— Ми повинні висловити своє «фе»!

— Це обійдеться собі дорожче.

— Ми змусимо їх припинити паскудство!..

Визрівав небезпечний конфлікт. Я розмірковував так: якщо виступлю із звинуваченням, то в результаті, можливо, матиму поламану долю. Але якщо не виступлю — поламаю власну долю сам, адже після такого боягузтва не зможу себе поважати, бо життя пристосуванця жалюгідне. Тож вирішив діяти на свій ризик.

Наступний день для роти був такий само спекотний, як і всі попередні. Роздягнувшись до пояса, ми й далі перелопачували збіжжя. Водночас перемовлялися з дівчатами, жартували, домовлялися про побачення в клубі, що за колією. Дехто з нас у спілкуванні перейшов на рідну мову, бо дівчата виявилися з українських родин, що по війні переселилися до Криму. Вечорами гарно проводили з ними час, хоча надто тісного зближення вони не дозволяли, сміялися з наших відчайдушних парубоцьких замірів.

У ці, сповнені роботою дні серед україномовних селян я згадав, як минулого року на привалі після завершення військових навчань замполіт роти сказав нам:

— У зв’язку з трьохсотріччям Переяславської ради Крим передано з Росії до України.

І ми, солдатики, щиро з того раділи. На ту пору ми знали, що Богдан Хмельницький, маючи за плечима кілька переможних боїв, підняв націю, поставив її дибки, тріумфально увійшов до Києва... Але далі цього ми не йшли. Якщо ж поглянути на минуле теперішніми очима, то треба визнати, що уславлений ватажок козацької військової держави не схотів (не зміг, не додумався) проголосити цивільну державу — з урядом та парламентом, натомість схилився до тимчасової спілки з північним сусідом. У результаті Україна занепала, стала Малоросією, а її народ закріпачили.

Але це теперішні думки про далеке минуле. А тоді ми перебували в ейфорії від повідомлення політрука, кидали в повітря панами, і навіть незговірливість дівчат нас мало непокоїла. Усе було гаразд, якщо забути, що нас на кожному кроці дурять.

Наближалася вечірня перевірка. Саме на ній я вирішив на повний голос висловити свої думки. Ми вишикувалися, командир роти переконався, що ніхто у самоволку не рвонув, оголосив своє щовечірнє: «Вопросы есть?», і я відчув, що настав фатальний момент. Пересилюючи почуття самозбереження, дзвінким від хвилювання голосом відчеканив:

— Товаришу старший лейтенант, дозвольте звернутися! Сержант Фортуна.

— Звертайтеся, — спокійно видихнув офіцер.

— Моя проблема стосується як складу роти, так і офіцерів. Останніми днями нас недогодовують. Проте контора радгоспу видає продукти в такій само кількості, як і в перші дні. Річ у тім, що частину продуктів ви, офіцери, щовечора вантажите до машини і вивозите за межі наметового містечка. Вважаю, що ці дії порочать офіцерську честь...

Запала мовчанка. Тільки десь на пагорбі заводив годинника цвіркун. Ротний стояв навпроти мене за два кроки, тож я бачив, як запалими щоками офіцера пробігли дві сльозини. Я сторопів. Адже це страшно, коли плаче чоловік. Тим більше страшно, коли плаче офіцер, який пройшов другу світову війну. Не відаю, які думки проносились у його мізках. Можливо, уявляв власне звітування на засіданні суду офіцерської честі. А може, думав, що ось цей пацан, який роками годиться йому в сини, дозволяє собі надто багато?..

Тим часом рота, вражена почутим та побаченим, почала сопіти й покашлювати, що можна було розцінити як невдоволення моїм викриттям. Виходило, що солдати ладні недоїдати, аби лиш не чіпали їхнього старлея.

Нарешті ротний переміг хвилинну слабкість, вийняв з кишені хусточку, протер очі й порушив тишу твердими словами:

— Сержанте Фортуна! Із завтрашнього ранку призначаю вас на час перебування роти в радгоспі старшиною. Ви особисто забезпечуватимете склад роти продуктами радгоспу, а ми будемо охороняти їх від розбазарювання. У ваше розпорядження переходить кінь Орлик з бідаркою. Вопроси єсть?

Запитань не було.

— А зараз, — продовжив офіцер, — надаю сержантові Фортуні разом з повним складом другого взводу звільнення!

— До котрої години? — спитали солдати.

— До підйому! Всім іншим — відбій! Розійдись!..

Нерішучі друзі сказали мені:

— Хто не ризикує, той не п’є шампанського. Але ти — питимеш.

«Їм завжди не вистачатиме сміливця, здатного кинути камінь правди до болота нещирості», — подумалося мені.

Офіцери поїхали додому порожньом, тож солдати й після відбою ласували кавунами.

Уранці відсторонений від обов’язків старшина привів мене до стайні, вивів звідти Орлика — сумирного гнідого жеребця, кинув до бідарки — однокінного возика на двох колесах упряж і втупивсь у мене. Мовляв, запрягай! Проте я цієї вправи ніколи не виконував, тож стояв і мудрував: з чого почати? Старшина з насолодою спостерігав за моїми муками, і на його круглому обличчі виразно вимальовувалася саркастична посмішка. Нарешті не витримав, допоміг запрягти й прорік:

— Критик з вас вийшов на всі сто, а запрягти — руки закороткі. Інтелігенція вошива!

Я не образився — подякував за науку. Керувати кіньми мені одного разу доводилося ще в дитинстві, тож сів до бідарки, вйокнув і поїхав забезпечувати роту продовольством. Солдати та сержанти, як і в перші дні, почали одержувати харчування сповна. Це допомогло роті впоратись із завданням і зміцнілими повернутися до казарми.

Мене призначили писарем батальйону. Не знаю, чи це було пов’язано з подіями в радгоспі. Але до мене став учащати лейтенантик, котрого Лутак назвав контррозвідником. Він щоденно приходив до штабу батальйону саме тоді, коли там не було офіцерів. Розпитував, хто я, звідки родом, як опинивсь у полку, хто мої батьки, чим захоплююсь і так далі. Очевидно, збирав на мене компромат. Я вже подумував, що прислів’я про ризик та шампанське, на жаль, має ще й інший варіант: хто не ризикує, той у тюрмі не сидить. Чи не доведеться й мені за мою правду опинитися за ґратами? Проте Сталін помер понад два роки тому, репресивна машина уповільнювала біг, тож і для мене все обійшлося.

Давню репліку старшини про запрягання не забуваю. Сьогодні вона пасує до реалій у країні. Влада та опозиція критикують одна одну, а от запрягтися так, аби спільними зусиллями витягти державного воза у краще життя не можуть. Очевидно, в їхніх головах не високі думи про Україну, а заземлені міркування про власне благополуччя. Але без проймаючої душу й тіло української правди не побудувати успішної держави...