Щойно в Києві відбулася презентація нової книги Вадима Карпенка «Пригоди Марка та Харка». Пан Карпенко — письменник і видавець, чия біографія варта доброго пригодницького роману. За свої 50 років він побував військовим перекладачем в Африці, працював у Митному комітеті, вчився в Парижі, знає кілька європейських мов, перекладав іноземні фільми на каналі «1+1». Його нова книжка — це, власне, продовження пригод уже добре відомих читачам героїв, чия епопея почалася десять років тому з появою невеликого комікса «Марко Пиріг, запорожець». Той комікс був як учнівський зошит, а тепер розрісся до 400 з гаком сторінок щільного тексту.
Якщо інтерес тримається вже стільки літ, автор, очевидно, добре вгадав читацькі запити. Боюся бути старомодним занудою, але здається, що ці запити тримаються на байдужості публіки до слова як такого. Пригадується з дитинства один роман про радянського піонера, що потрапив у середньовіччя на піратський корабель. У піонера з собою був брусок суничного мила. Його пірати забрали, бо воно дуже гарно пахло. Пірати думали, що то королівські ласощі і почали те мило їсти й пускати бульбашки. Це дуже смішно читалося. От і «Пригоди Марка і Харка» зроблено за тим самим принципом: взято епоху нібито-козаччини й перенесено туди... ні, не мило, але щось дуже подібне. Бо мова й звички героїв належать зовсім не козацьким часам, а нинішнім, глянцево-банальним.
Карпенкові запорожці ріжуться в доміно («забивають цапа»), а після пиятики йдуть здавати посуд (і не просто посуд, а «порожні ємкості»). Татарин у них співає пісню «Я татарка твоя, я дружина твоя...», а корчма на Січі має «різьблений геометричний карпатський орнамент». Усі козаки розмовляють мовою референтів, що пишуть довідки та прес-релізи для чиновників. Це зовсім не «інший час» — а той, у якому ми живемо, банальний і убогий у самовисловленні. Світ існує у Слові. Але якщо те слово автором узяте з телевізора і трансляцій нашого парламенту — навіщо нам туди хотіти, чого ми там не чули й не бачили? Однак публіка залюбки це читає — очевидно, вона вже звикла, що слово може бути ніяким, головне — пригода, картинка. Цікаво, що автор на презентації сказав, нібито улюбленим автором його дитинства був Нечуй-Левицький. Може, так і було. Але сам Нечуй навряд чи зрозумів би мову героїв книги, що рясніє словосполученнями на кшталт «спільне підприємство» або «вивчаю можливості здійснення масштабних диверсійних акцій». Якщо це смішно — готовий узяти свої слова назад. Але все-таки це більше нагадує таку собі банально уявлену сувенірно-любительську Україну.
От є зараз такі хатки в псевдонародному стилі — але обов’язково з пластиковими євровікнами. Банально — але хтось же там живе! Можливо, це загальна тенденція — саме так себе уявляти. Кілька років тому Василь Шкляр адаптував «Повію» Панаса Мирного, прибравши звідти «застарілі слова». А тут «застарілих слів» вже й близько нема. Одне добре — у книзі Вадима Карпенка є багато війни — але зовсім немає смертей. Все закінчується для всіх благополучно. І це чи не єдине, з чим легко змиритися при читанні.
