Цього тижня відбувся брифінг і пряма телефонна лінія міністра культури Михайла Кулиняка.
Пряма лінія має розпочатися лише за десять хвилин, а люди вже телефонують. На дзвінки ніхто не відповідає, бо ще рано — міністр розповідає журналістам, що зараз готується нова Концепція гуманітарного розвитку до 2020 року. Цього разу планують зробити так, щоб документ був не формальністю, а дієвим дороговказом для працівників сфери (а хіба колись було інакше?). Але оскільки самої концепції ще немає, а отже, обговорювати нічого, прийом дзвінків починають раніше.
Перш ніж рука високопосадовця підніме слухавку, скажу, що я з нетерпінням чекала на запитання про катастрофічно невелику кількість театрів у нашій європейській столиці, долю регіональних бібліотек, книжкові магазини у віддалених від Києва містах, де вже кільканадцять років не знайти найновіших українських книжок. Але, як виявилося, я далека від реальності. Бо насправді людей цікавить зовсім інше!
Першою додзвонилася Людмила Яківна з Києва. Обурювалася висловлюваннями одного з політиків щодо дітей війни, низькою пенсією і мільярдами чиновників. За десять хвилин натхненного монологу напруження жінки досягло такого апогею, що та вже ридала, а прощатися не збиралася. Вона кожному політикові, називаючи прізвища, роздала «прізвиська», при тім найніжнішими з них були «гад» і «бандит» (хто їх заслужив — не скажу!). Врешті, коли температура висловлювань старенької спала, Михайло Андрійович чемно погодився із нею і пообіцяв усім усе передати.
Міністр полегшено зітхнув. Але для того й щука в морі, щоб карась не куняв. Ще не встигла людина перевести подих, уже лунає другий дзвінок. Спочатку на телефонний апарат падає тяжкий погляд приреченого на дві години представника влади, а потім, уже не так бадьоро як уперше, рука знімає слухавку. «Альо! Я не знаю, чи туди я попала, чи нє», — щиро зізнається нова гостя. Виявляється, що потрапила вона таки не туди, але вирішила розказати про своє горе добрим людям. Тут історія набагато драматичніша. Її чоловік отримав травму на виробництві. Зароблене компанія після інциденту віддала лише частково, цього вистачило на дві операції, але треба робити ще, а грошей уже нема. Нещасна змушена продавати власне майно, щоб якось викручуватися. Михайло Кулиняк підказав, як краще діяти у цій ситуації й до кого звертатись, дав номери потрібних людей і обіцяв посприяти.
Серед усіх лише одна людина поставила запитання по темі — про будинки культури у селах. Та й то лише після того, як вилила душу і запитала, з ким розмовляє. Принагідно пожалілася і на працівниць бібліотеки у своєму містечку Чернівецької області, мовляв, «вони там сидять з 10 до 15, а ніхто в ту бібліотеку не приходить, то за що ж їм гроші платять?!» От як вболівають наші громадяни за нецільове використання коштів у державі!
Зворушливий ми народ — такого у світі більше немає! От зателефонувала жінка, розказала про свої негаразди, обсипала прокльонами міністрів і їх дітей, поплакала. При цьому не забувала повторювати «ви звиніть, шо я вас отвлікаю, але ви добра людина, я вам хочу розказать». А потім, як справжня представниця свого ввічливого народу, привітала міністра зі святом Радянської армії і побажала здоров’ячка на прощання. І не шукайте у цьому протиріч. Просто ми дуже вже щирий народ.
Коли час розмов було вичерпано і я остаточно розчарувалась у своїх надіях, подумала — бідна країна... Коли немає грошей, кого хвилюватиме культура?
