В Умані Олександра Кулібабу знають майже всі. Сорокашестирічний учасник бойових дій, член правління об’єднаної ради воїнів-інтернаціоналістів Уманщини — людина активна й небайдужа. Часто приходить на допомогу тим, хто цього потребує. Часом його підопічні навіть не знають, що Олександр пройшов крізь смертельний вогонь Афганістану.
У грудні прибув у Кандагар
— Народився я у серпні 1965 року в селі Бабанка Уманського району, — розповідає Олександр Кулібаба. — Після школи працював у радгоспі помічником комбайнера. Батько — механізатор, мати — доярка. Крім мене, старшого, у сім’ї підростали брат Володя та сестричка Ірина.
Коли Сашку виповнилося вісімнадцять, раптово помер його 43-річний батько. Мати, яка з юності підірвала здоров’я на непосильній праці, залишилася з трьома дітьми. Сашко відчував себе відповідальним за сім’ю, він тепер був для молодших і за брата, і за батька.
І тут із райвійськкомату прийшла повістка до армії. Ніхто не зважив на те, що осиротілими залишаються двоє неповнолітніх дітей і хвора мати. Ніхто не заступився за вдову. Ні за буквою закону, ні за власною совістю...
— У грудні 1983-го я вже був в Афганістані, — продовжує Олександр. — Потрапив у Кандагар, в 70-ту окрему мотострілецьку бригаду. Що сталося зі мною через півроку служби, не забуду до кінця життя...
28 травня разом із товаришем кулеметнику БТР-60ПБ Сашку Кулібабі довелося вступити в бій з афганськими розвідниками. Тільки відбили напад, як із-за гір з’явилися їхні основні сили. Артвогнем їх спочатку вдалося відігнати. Душмани зайшли з іншого боку. Сашка з побратимом накрили ворожі гранатомети...
— П’ять куль влучило мені в руку, а одна — в груди, — згадує Олександр. — Добре, що був у бронежилеті, то шоста куля лиш вибила ребро. А ось ногу й руку врятувати не вдалося.
Капітан медслужби, побачивши, що ліва нога нижче коліна тримається лише на сухожиллі, без вагань узяв до рук інструмента... В госпіталі Кандагара цю ногу ампутували вже вище коліна. Не стало й правої руки.
— Прокинувся я від наркозу, — тихо веде Олександр Петрович, — і в серці похолонуло. Мені дев’ятнадцять, а я без ноги, без руки... Як житиму?! Літаком мене переправили в Ташкент. Через дванадцять діб — в Україну, до Львова. Більше трьох місяців заліковував у госпіталі фізичні рани. А душевні ятрили душу, не давали спокою ні вдень, ні вночі.
Материн лист
...Тільки-но поштарка принесла доярці Тамарі Кулібабі звістку про поранення сина, мати кинулася в дорогу. Відпросилася на фермі, зібрала сякі-такі харчі й уже благала касира на вокзалі в Умані дати хоч якийсь квиток до Львова. «Я, — казала у віконечко нафарбованій жінці, — готова добу стояти, не спати, аби лиш хутчіше добитися до зраненого сина». Однак квитка на Львів їй ніхто не дав. Тоді заплакана жінка пішла до військкомату. Вони, міркувала, забирали її сина на війну, то й зобов’язані допомогти їй дістатися до Львова.
Та й тут на матір глянули байдужі очі. На цей раз огрядного чиновника у військовій формі.
— Чому це ми мусимо зараз займатися вашим сином? — слова кадровика кулею вдарили в саме серце. — Ось повернеться з госпіталю, тоді й будемо розбиратися.
Згорбившись під вагою дорожніх клунків, мати знову пішла на вокзал. Знову благала продати квиток. Бог святий знає, як вона, стомлена й голодна добилася таки до того Львова. Потім зі сльозами на очах розповідала Саші, як із вокзалу Львова зовсім чужа людина, таксист, провіз її на другий кінець міста всього за два карбованці й терпляче чекав, доки перед нею відчиняться двері госпіталю...
Коли Сашко повернувся у Бабанку, йому ні на хвилину не давав залишатися на самоті вірний друг Олег Таранюк. Разом ходили на риболовлю, їздили до Умані, в сусідні села до клубу. Потихеньку зарубцьовувалися Сашкові душевні рани. Молодість брала своє. В один із таких вечорів Сашко зустрів свою долю — Ніну. Дівчина, випускниця медучилища, була не тільки гарною. Вона мала добру, чуйну душу, покохала обпаленого війною вродливого, вразливого й мужнього юнака. Одразу збагнула: вони створені один для одного.
Саме тоді мати пораненого солдата вперше в житті написала листа до редакції газети «Красная звезда». У своїй сповіді селянка, як могла, повідала про своє життя, про понівеченого сина-афганця, про подорож до госпіталю, виклала всю свою журбу й печаль.
— Я не знав про материн лист, — вів далі Олександр Кулібаба. —Дізнався, коли в Умані через приїзд московського кореспондента здійнявся страшний переполох. Ми з Ніною тільки-но побралися. І тут нам міська влада виділяє двокімнатну квартиру, дає спецтранспорт... Комсомол побудував біля будинку гараж для «Таврії». Згодом без тяганини оформили довічну першу групу інвалідності.
Олександр закінчив економічний факультет Уманського сільгоспінституту, працював на заводі «Еталон». Народилися у них з Ніною син і донька. Тепер вони вже дорослі. Андрію 23 роки, Оленці — 17. Дівчина, як і мама, буде медпрацівником, навчається в Уманському медичному коледжі.
— Шкода лише, — зітхає Олександр Петрович, — немає вже в мене матері, а в них бабусі. Виснажлива сільська праця, «мій» Афган, тяжкі душевні переживання вкоротили материн вік, залишилася тільки пам’ять...
Епілог
Щороку 15 лютого уманські афганці збираються біля пам’ятного знака загиблим воїнам-інтернаціоналістам у центрі міста. Проводять мітинг, кладуть живі квіти. Їх у районі понад 500 — тих, чия юність обпечена «чужими» війнами. Про багатьох із них розповідає книга «Відлуння афганських гір», видана минулого року на благодійні внески.
Є там розповідь і про Олександра Кулібабу, кавалера ордена Червоної Зірки та ордена «За мужність» ІІІ ступеня. На початку цього року за клопотанням правління об’єднаної ради воїнів-інтернаціоналістів Уманщини Олександру Петровичу виділили новенький автомобіль «ВАЗ-21093». Допомогла влада, частину коштів зібрали підприємці, трудові колективи й просто небайдужі люди.
— Олександр Кулібаба, — каже голова об’єднаної ради афганців Олег Зайченко, — без машини ніяк. Він людина скромна, давно заслужив на такий подарунок. Ми, його друзі, раді, що нам вдалося це зробити. З новим автомобілем Олександр Петрович матиме ще більшу змогу працювати в нашому штабі й допомагати тим, хто до нього звертається.
Сам Олександр Кулібаба, ясна річ, дуже радий новому «транспорту», адже старенька «Таврія» вже не підлягала ремонту. Він вдячний друзям, котрі завдяки своїй згуртованості добиваються покращення умов життя не одному колишньому воїнові. Й не раз спадає на думку 46-річному ветеранові та його побратимам: а чи скоро держава сама дбатиме про своїх захисників? Чи настане час, коли їм не треба буде ходити по колу із шапкою у руках?
Черкаська область.
Фото з родинного архіву.
Перші місяці на службі (ліворуч — Олександр Кулібаба).
