Хворі намагаються обстояти заклад, який поставив їх на ноги

Іван Митрофанович Волянюк захворів на кістковий туберкульоз ще в повоєнні часи. Відтоді не було року, щоб не приїхав до санаторію. Не для відпочинку — для лікування. Більшість із теперішніх пацієнтів, котрі стоять на ногах, можуть розповісти, що саме тут їм повернули можливість пересуватись, але процес виходу із важкої кризи тривав роками. Іван Митрофанович згадує, що і його привезли сюди нерухомого. Мало того, людина терпить такий страшний біль, що, здається, не тільки легкий дотик руки, а навіть чужий погляд — це удар струмом по оголеному нерву.

Тоді чоловіка практично повністю огорнули гіпсом і вклали у щось схоже на корито. Так він пролежав три роки, аж поки не зміг ворухнутися, а згодом і поступово ходити. Відтоді ось уже 64-й раз — аби підтримати організм і не дати хворобі шанс на повернення — Іван Митрофанович лікується саме тут.

Подібні історії розповідають й інші пацієнти. Більшість із них знайомі один з одним уже не роками, а десятиліттями, бо постійно зустрічаються в Старому Острополі. З роками методика лікування стала іншою. Тепер уже нікого не тримають у гіпсових коритах, основний акцент робиться на медпрепарати. Однак у мешканців краю з таким діагнозом можливість пройти цей курс лікування є практично лише тут.

«Відпрацьований матеріал»...

Хоча кістковий туберкульоз не вважається інфекційною хворобою (як, скажімо, легеневий), проте пацієнтам важкувато знайти місце в іншому лікувальному закладі. Як правило, йде посилання на відсутність необхідної спеціалізації. Але не можна відкинути і той факт, що в суспільній свідомості існує певний бар’єр до таких хворих. Не дивно, що, щиро прагнучи поспілкуватись із кореспондентом і висловити свої прохання, дехто, особливо з молодих, не хотів називати прізвища та фотографуватись, — боялися, що інформація пошириться серед знайомих, а тим більше — роботодавців.

Спостерігаючи, як сусіди по палатах піднімаються на ноги, хворі не втрачають надії, що і їм вдасться це зробити. Часом вдаються при цьому і до трохи гіркуватого лікарняного гумору. Одна із хворих, котрій поки важко пересуватись, сказала: «Ми хоч і відпрацьований матеріал, але все одно кожен (навіть той, у кого вже й куски тіла повідмирали!) вірить у те, що рани загояться, болі пройдуть, і рухливість повернеться».

Єдине, у що вони практично втратили віру, — це те, що Староостропільський санаторій буде існувати.

Чутки про його реорганізацію (читай — закриття) з’явились ще влітку, коли заклад відвідала комісія, аби перевірити, наскільки ефективно він працює. Як на те, в той час набралось лише півтора десятка пацієнтів, хоча загалом заклад розрахований на сорок місць. Зрозуміло, одразу були згадані цифри про те, що річний бюджет санаторію торік становив 2,1 мільйона гривень. А оскільки нинішнє реформування медицини вимагає передусім заощадження бюджетних коштів, то й одразу виникли припущення в нераціональному їх використанні, а значить, і в недоцільності існування такої структурної одиниці.

Формально з такими аргументами важко не погодитись. Але є певні «деталі», котрі суттєво змінюють картину. Скажімо, як показник сезонної наповнюваності. Не секрет, що там, де пацієнтами є переважно сільські жителі, похилого віку та ще й одинокі (а саме такі здебільшого лікуються в санаторії), пік наповнюваності припадає саме на холодну пору року. Ось нині там лікується 51 пацієнт, що значно перевищує норматив. А в результаті середньорічний показник дещо вирівнюється.

Але в санаторії не забувають і про інші цифри. В області на обліку перебуває понад три сотні хворих із таким діагнозом. З урахуванням навіть, здавалося б, невеликого щорічного «приросту», санаторій на сорок ліжко-місць виглядає не такою вже й великою розкішшю. Особливо з огляду на те, що він єдиний такого типу не тільки на Хмельниччині, але й в сусідніх областях.

Крім того, певні міркування щодо «стабілізації захворюваності» та наповнюваності закладу виникли після розмов із нинішніми пацієнтами. Софія Решетарчук із Славутського району вперше в кістково-туберкульозний санаторій потрапила в дитинстві ще до війни, потім уже в 50-х лікувалась у подібному на Рівненщині: «Але на облік мене ніхто не ставив. Та й про те, що в нашій області є такий же, ніхто не казав. Дізналась про санаторій торік, коли поїхала підлікуватись в обласний госпіталь для ветеранів. Там мені й сказали, що я — не їхній пацієнт, а треба їхати в Старий Остропіль».

Скільки таких, хто навіть не знає про можливість лікування у спеціалізованому санаторії, можна знайти у глибинці, сказати важко. Але навряд чи їх кількість обмежується згаданим випадком. Мало того, теперішні пацієнти один наперед одного розповідають, як у районах поширились чутки про те, що староостропільський заклад закривають, і через це направлення в нього... просто не видають! Звідси й наповнюваність...

В обласному управлінні охорони здоров’я зазначили: з метою поліпшення якості надання медичної допомоги хворим, а також економії коштів обласного бюджету розглядається питання реорганізації медзакладу з відкриттям ліжок на базі обласного протитуберкульозного диспансеру. Однак відразу додають, що остаточне рішення з цього питання не прийняте, і жоден документ, який мав би стосунок до реформування санаторію, не оформлявся.

Але хворі переконують в іншому. Вже тепер їх намагались скерувати до санаторію такого ж профілю в Одесі. Не будемо порівнювати якість обслуговування і те, у що обходиться пацієнтам перебування в кожному. У кожного — своя думка, і ті, хто віддав перевагу саме староостропільському, переконані, що кращого харчування, ставлення з боку медперсоналу і відсутності будь-яких додаткових витрат годі й шукати деінде. А те, що немає моря, компенсує річка і садок, куди влітку хворих прямо на ліжках вивозять із палат.

— Але й це ще — не головне, — додають пацієнти. — Погляньте на нас — переважно діти війни, пенсіонери, які й на милицях ледве пересуваються. Хто відважиться на поїздку в інше місто?

Та й щодо обіцяних місць в обласному тубдиспансері, у хворих своя думка. Старожили закладу пам’ятають, як свого часу велось чимало розмов про те, щоб доповнити санаторій хворими на легеневий туберкульоз: мовляв, місця вистачає, природа чудова, догляд відмінний... Однак на такий крок не пішли через зауваження санстанції: щоб не розповсюджувати туберкульозну інфекцію, не варто об’єднувати хворих з різними формами хвороби!

Тепер же пропонується варіант, коли таке об’єднання визнається не тільки можливим, а й доцільним. Мовляв, умови і засоби лікування в новому облтубдиспансері значно кращі і сучасніші.

Справді, обстановку в старому санаторії не те що розкішною, навіть просто комфортабельною назвати важко. Все тут доволі скромно, до сучасних ремонтів далеко. Але пацієнти ні за що не хочуть проміняти цю скромність на природі на кілька ліжко-місць на поверхах нової будівлі.

«Нас зваблюють гарними туалетами, наче не знають, що для більшості знадобиться насамперед судно. А чи багато лікарень можна назвати, де санітарки подадуть його лежачим хворим безплатно, як тут? — розмірковують пацієнти. — Та й спуститись з третього поверху (а саме там нас планують розмістити) у сад, як це можливо тут, більшість лежачих ні за що не зможе. А переселятись на іншу позаміську базу до хворих на легеневий туберкульоз жоден із нас не хоче. Це ж може бути заразним! А якщо до наших хвороб, ще й чужі...»

Якщо хворі так уперто чіпляються за скромне місце і готові їхати сюди з усіх куточків області, навіть, незважаючи на думку декого із посадовців, що сюди незручно добиратись, значить, їх тримає там щось більше, ніж просто комфорт.

Це питання не перестають обговорювати в колективі, переважну більшість якого становлять молоді жінки. Свого часу в селі була своя лікарня, яка прирівнювалась до районної. Але все задля тієї ж економії та «поліпшення» обслуговування спочатку перетворилась на дільничну, а тепер, можливо, вже недовгий шлях і до амбулаторії. Там — свої ущільнення та скорочення, тому додатковий штат із санаторію нікому не потрібен.

Обіцяють, поки не офіційно, що всіх таки працевлаштують, зокрема, і на новому місці розташування хворих. «Але як? — не перестають запитувати в колективі. — Хто зможе їздити ледь не за сотню кілометрів до місця роботи щодня? А переїздити не те що до обласного, а навіть до районного центру, у жодної з родин немає ні планів, ні можливості».

Закривши санаторій, звичайно, можна зекономити кілька сотень тисяч гривень, що йшли на зарплату медперсоналу. Але хто, коли і які кошти інвестує в нові робочі місця в тому ж таки Старому Острополі?

Можливо, перестане «з’їдати» свій мільйон гривень і стара санаторна котельня. Але як при цьому відшкодуються кошти, вкладені у недавні ремонти харчоблоку, лабораторії, банно-прального відділення? Ще два роки тому такі витрати визнавались потрібними і доцільними. Чому тепер усе так раптово змінилось? Як тут не згадати гіркий жарт про «відпрацьований матеріал», коли складається враження, що не тільки хворі, а й лікарі, медсестри, санітарки та й сам санаторій перетворились саме в такий? Але чи варто так запросто списувати те, що може не просто згодитись, а реально повертати людей до життя?

Пацієнти старшого покоління пригадують, як санаторій починав роботу з двохсот ліжко-місць на одному поверсі. Потім добудували другий, облагородили заклад, зате число ліжок скоротили спочатку вдвічі, потім ще і ще — поки не дійшли до сорока.

— Щоб зупинити таке скорочення, ми готові піти на ущільнення штатного розкладу, — говорить головний лікар санаторію Оксана Гуцул. — Люди готові виконувати більшу роботу навіть за меншу платню, аби не втратити роботу. Відшукати в селі іншу навряд чи комусь вдасться.

Не берегти бюджетні кошти — це справді злочинно. Але хіба економити їх можна лише закриваючи, скорочуючи, призупиняючи і тим самим даючи зрозуміти нужденним, хворим, безробітним, що вони — «відпрацьований матеріал»?!

Дуже добре, коли влада може похвалитись створенням нових відділень і закладів, обладнанням їх сучасною медтехнікою. Яскравий приклад — Хмельницький міський протитуберкульозний диспансер, який лише півтора року тому святкував новосілля. Тоді в міському бюджеті на його спорудження знайшли майже 12 мільйонів гривень, і на відкриття сучасного диспансеру жодним чином не вплинуло існування старого санаторію. Тепер же з обласного бюджету виділили понад мільйон гривень для купівлі рентген-апарата для нового закладу. Гарна новина для хворих і лікарів. Але невже такі придбання нині можуть відбуватись лише за рахунок скорочень ліжок і закладів у селах? Так не хочеться в це вірити.

Хмельницький.