У боротьбі за життя він законно потребує державної матеріальної підпори
Дві України
У вас не виникає відчуття, що скромні «малі» українці та високі посадовці (ті, що люблять розповідати з трибун про стабілізацію, спад інфляції та зростання народного добробуту) живуть у різних Українах? З листів наших читачів, які сам на сам стикаються з реаліями далеко не такого оптимістичного, як представляє нам влада, життя, дізнаємося: у простого люду на українську дійсність зовсім інший погляд, часто — майже протилежний. Як змінити цю ситуацію?!
Голова товариства «Астматик» із Кам’янця-Подільського Тамара Карпухіна (на знімку) завжди справляла враження мужньої, сильної жінки. Дехто часом і забував про її інвалідність, та аж заздрив: он як вона тримається, така не пропаде ні за яких обставин! Зустрівши нашу постійну читачку перед тяжкою операцією, не побачила на її обличчі ні паніки, ні страху. Пані Тамара знала, що може й не повернутися... Лікарі знову діагностували в неї пухлину...
Як живе і виживає одна з мільйона українців, вражених цією тяжкою хворобою, ми дізналися від неї самої. Кам’янчанка, хоч і багато читає, слідкує за новинами, не знає про те, що в Національному інституті раку України мають усі можливості для лікування більшості онкологічних захворювань: за останні роки було придбано кіберніж, з’явилося кілька сучасних медичних установ онкологічного профілю. Не відомо їй і про те, що в медицині перейшли від практики фінансування ліжко-місця до фінансування конкретного хворого тощо.
Та рівень столичної медицини для неї, як і більшості українців, недоступний. В одному з недавніх інтерв’ю відомий фахівець вітчизняної онкології заявив: 100 тисяч гривень на лікування раку — це мінімальний набір для хворого. А в пані Тамари пенсія — всього 802 гривні... Хоч від року до року державне фінансування на лікування онкохворих зростало, його й нині катастрофічно мало.
Гартуюся... гумором
«Усе найкраще і значуще, чого я навчилася та досягла в своєму житті, пов’язую з роботою геолога й колективом, у якому мені пощастило працювати в тресті «Самаркандгеологія», що в Узбекистані, — пише Тамара Карпухіна. — Я, дівчина з Київщини, провінціалка з Богуслава, заїхала так далеко від дому! Виросла в багатодітній родині, де батько пиячив. Ми ніколи не бачили, як мама відпочиває: вона завжди працювала. Так призвичаїла й нас, дітей. Тож я не осоромила свою матір. А в Самарканді мене навчили ставитися з оптимізмом і гумором до всіх негараздів, до всіх перипетій, які інколи траплялись не тільки на роботі, а й у повсякденному житті. Професію я обрала цікаву, захопливу, хоч інколи почувалася дикуном через відсутність елементарних умов проживання. Доводилось добре покумекати, щоб обладнати щось схоже на душ, кухню та інше.
Коли через дев’ять років я, покинута чоловіком, хвора на бронхіальну астму, з маленьким сином на руках, повернулася в Україну, саме цей оптимізм та почуття гумору допомогли мені вижити, боротися з хворобою, облаштуватися на новому місці. Виростила сина, дала йому дві вищі освіти, хоч як це було одинокій нелегко. Чим більше нагинали обставини, тим більше опиралася. Цей заряд одного разу виплеснувся на папір. Узяла й написала першу свою гумореску. Відтоді друкуюсь у місцевих газетах, журналі «Жінка». Мої гуморески звучать на радіо. Щоб самоствердитись і переконатись, що мої твори чогось варті, брала участь у кількох конкурсах і фестивалях. І кожного разу ставала лауреатом. Маю дипломи Сьомого міжнародного конкурсу виконавців гумору та сатири імені Андрія Сови, П’ятого всеукраїнського міжнаціонального фестивалю мистецтв «Українська родина-2006», інших. А ще — люблю вишивати. Це заняття хоч на якийсь час відволікає від життєвих проблем... Брала участь у кількох виставках, мої роботи знають далеко за межами міста».
Стала жебрачкою
«Коли мені вже здавалося, що життя налагодилось, спіткав рак щитоподібної залози, а через півтора року знову рак, цього разу вже шлунку і стравоходу, — розповідає в листі наша читачка. — Зараз потребую негайної операції з видалення жіночих органів. Гарячково намагаюся віднайти на це кошти. Той, хто хоч коли-небудь лікувався, знає, скільки в нашій державі це коштує. На жаль, держава самоусунулась від забезпечення пересічних громадян безплатним лікуванням, попри Конституцію. Невже винищення народу України стало державною політикою?! Це не перебільшення. Адже люди, не маючи коштів на лікування, просто вмирають і, як правило, це ще працездатні люди.
За два роки я розорила свою маленьку сім’ю не просто до ручки, а до непристойності. Чи є ще хоч одна держава в Європі, де люди помирають від того, що не мають грошей на лікування?.. Мій син оплатив операції та післяопераційне лікування, бо я зі своєю пенсією стала жебрачкою. Та, на жаль, можливості мого сина не безмежні і наступні операції йому вже не по кишені.
У Кам’янці-Подільському я зверталась до багатих людей з проханням надати мені одноразову матеріальну допомогу на лікування, та марно. Була думка не лікуватись, а прожити той час, скільки ще Бог дасть, та й померти. Але життя таке прекрасне, навіть моє. Жити хочеться незалежно від віку і хвороб. Особливо, коли знаєш, що можна і з цими хворобами жити за наявності коштів на лікування. А також, коли вже витрачено такі великі суми на операції. Тому й прошу, й шукаю порятунку. Із вдячністю прийму будь-яку допомогу, яка надана буде добрим серцем і щедрою душею».
Думка експертів
Найперспективнішим шляхом організації боротьби з онкологічними захворюваннями в усьому світі вважають створення і реалізацію на практиці національних протиракових програм.
В Україні прийнята «Загальнодержавна програма боротьби з онкологічними захворюваннями на 2007—2016 роки» — це радикальний підхід щодо їх профілактики та лікування. Її виконання дасть можливість знизити рівень летальності на 20%, рівень смертності — на стільки само. (За матеріалами МОЗ).
І кожен хворий хоче вірити, що й він опиниться серед цих щасливчиків. Тамара Карпухіна — не виняток.
Друкуємо гумореску Тамари Карпухіної.
Пощастило!
Отой вислів «Не мала баба клопоту, то купила порося» — про мене. Не було в мене клопоту, то я зіграла у відому всім телегру та й виграла холодильника. А нащо він мені? Що я маю в ньому тримати? Хіба що хліб, щоб миші не поїли. Бо за свою працю маю від держави пенсію, якої вистачає на хліб і отруту для мишей. Але в день пенсії дозволяю собі розкіш — купую ліверну ковбасу.
Може, продати його? Грошей купу візьму! Та чомусь шкода. Річ красива, сріблястого кольору, моргає червоним і зеленим, ще й розмовляє, чума заморська. Шкода, що не по-нашому. Довелося сусідського вундеркінда кликати, щоб допоміг мені з холодильником порозумітися. Той прочитав інструкцію і каже:
— Ох, і пощастило ж вам, бабусю! Цей холодильник — з комп’ютером. Він вам каже, які продукти закінчилися, в яких закінчився термін зберігання. Отут ви можете повідомлення залишити, собі чи комусь. Ще він може продукти замовити в магазині. Дивина! Вміють же за кордоном робити класні речі!
— А гроші за замовлене сам платитиме?
— Ви що, бабусю? Ви ж не банк виграли, а холодильник!
— То що тут такого дивного? От якби він і платив, ото була б дивина.
— Я його зараз перепрограмую, він українською говоритиме.
Тепер я розумію, що каже мій холодильник.
— Закінчились сосиски, сардельки, ковбаса варена, копчена, сирокопчена...
— Дурню, їх там зроду не було!
— Молоко, сметана, ряжанка, вершки, масло вершкове, сир...
— Та припини вже!
— Риба солена, копчена, реберця, стегенця...
— Ах ти ж, гад буржуйський, ти ще й дражнишся! Цить, не гавкай! Відчинила його дверцята та й пошпурила всередину півметра ліверної ковбаси. Холодильник поблимав червоним, зеленим і каже:
— Отрута!
— Брешеш! Он отрута, по всіх кутках лежить і під тобою також. Уже рік годую мишей протруєним зерном, а їм хоч би що! Вже такі вгодовані, що в нори не влазять.
— Отрута! — знову своєї холодильник.
— Це ти про ковбасу? Може, й справді отрута?.. А яка ж поживна. Тоді мені зрозуміло, чому я досі з голоду не померла. Ми так навчилися виживати, що й отрута не бере. Наче гризуни чи жуки колорадські.
Довго звикав мій холодильник до доступних мені продуктів. Вже мовчки приймає те, що я в нього кладу. Але тепер я з ним дражнюся. Кожного ранку, заходячи до кухні, кажу:
— Сьогодні покладу в тебе м’ясо, рибу, сир...
— Брешеш! — каже холодильник на це.
— Ти що мені не віриш?
А він у відповідь: «Не гавкай!»
Отак і живу. Поки що!
Фото з сімейного альбому.
