27 лютого Одеська область відзначає свою 80-ту річницю. Саме цього дня 1932 року було затверджено рішення ІV позачергової сесії Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету XXІ скликання. 9 лютого ця сесія ухвалила постанову про створення на території України, крім Автономної Молдавської Радянської Соціалістичної Республіки, п’яти областей. Серед них була й Одеська область у складі 50 адміністративно-територіальних одиниць — чотирьох міст обласного підпорядкування Одеси, Миколаєва, Херсона, Зинов’ївська (нині Кіровоград) і 46 районів.
— Сергію Рафаїловичу, в 2002 році ви стали ініціатором святкування 70-річчя Одеської області. Для багатьох це було нове. Одна справа святкувати День міста, все-таки місто — це якась цілісність, є конкретна дата, а така адміністративна одиниця, як область, за історичними мірками, з’явилася відносно недавно, та й межі їх змінювалися протягом десятиліть не раз...
— Справді, на території нинішньої Одеської області в різний час існували різні адміністративно-територіальні одиниці. До Жовтневої революції одна її частина входила до складу Херсонської губернії, інша — до складу Бессарабської, деякі північні території — до складу Подільської. Затим з’явилася Одеська губернія, потім округи. І лише 1932 року перейшли до обласного поділу. Гадаю, з економічної точки зору це було обґрунтовано. Адже Великий Південь має багато загальних рис. Насамперед це морський регіон. Недарма в 90-ті роки намагалися розробити Програму розвитку Українського Причорномор’я. На жаль, тоді справа застопорилася, але думаю, що рано чи пізно наша країна повернеться до розробки такої програми. Тому як відправну точку ми вирішили взяти 27 лютого 1932 року.
Але головна ідея, яку ми переслідували, установлюючи святкування Дня області, це передусім підняти на щит ідею регіонів, ідею сильної державної регіональної політики. Адже кожний регіон України має власне «обличчя», свою історію, економічну, етнічну, культурну специфіку. У цьому багатство нашої країни. Ми повинні цим пишатися, користуватися перевагами, а не використовувати як знаряддя роз’єднання.
Уже після того, як я пішов з посади голови облдержадміністрації, прийняв рішення, що ми й надалі відзначатимемо День області, незалежно від того, робитиме це влада чи ні. Як правило, до цього дня присвячують презентацію чергового номера історико-краєзнавчого альманаху «Одессика. Юго-Запад», проводяться тематичні «круглі столи» або концерти. І треба сказати, що ми не дали померти традиції святкування Дня області. Вона відродилася. І нинішнє керівництво регіону приділило святкуванню 80-річчя Одеської області гідну увагу.
День області — ще й гарний привід нагадати людям про їхнє минуле. В Одеської області — славна історія. Але, на жаль, у її вивченні є неабиякий пробіл. За останній час з’явилося чимало історичних досліджень, присвячених історії Одеси, історії Придунавья, окремих міст і сіл. Але суцільної історії регіону немає. Є окремі розрізнені фрагменти — голод 1932—1933 років, Велика Вітчизняна війна та післявоєнне відновлення, новітній період — наше сьогодення. А от 70-ті роки якось випали із цього контексту. Але ж саме в ці роки створювалися той промисловий потенціал і інфраструктура, якими ми досі користуємося.
— Святкування Дня області — гарний привід поговорити про нинішній стан державної регіональної політики. Чи відповідає вона сьогодні потребам держави й суспільства й що необхідно зробити для того, щоб підвищити її ефективність?
— Нинішній стан державної регіональної політики далекий від досконалості. Сказати, що її немає зовсім, не можна. Ще в січні минулого року Президент України під час засідання Ради регіонів висловив ідею про необхідність створення Фонду регіонального розвитку. Ця ідея визріла давно. Аналогічний фонд є і у самому Євросоюзі, і в окремих європейських країнах. Скажу навіть більше — у сусідній Молдові, яка і своїми розмірами, і економічним потенціалом непорівнянна з Україною, діє закон «Про регіональний розвиток», створено аналогічний фонд — Національний фонд регіонального розвитку, а країна розділена на шість функціональних регіонів розвитку.
Тільки через рік Верховна Рада ухвалила рішення про створення Фонду регіонального розвитку в розмірі не менш як один відсоток доходів загального фонду держбюджету. Нам потрібен активний рух до створення нової нормативної бази для державної регіональної політики. Досі визначальним документом у цій сфері залишається Концепція державної регіональної політики, затверджена понад 10 років тому. Закон «Про стимулювання розвитку регіонів» відверто слабкий. Потрібна й нова Концепція, яка відображала б сучасні реалії, і новий Закон.
Є, безумовно, позитивні зрушення. Як такі я розцінюю затвердження національних проектів, окремі з яких мають регіональну прив’язку, більше того, безпосередню прив’язку до Одеської області. Йдеться, наприклад, про такі проекти, як «Дунайський коридор», будівництво термінала з переробки скрапленого газу, розвитку альтернативної енергетики.
Ще один важливий момент — у липні минулого року Кабінет Міністрів схвалив техніко-економічне обґрунтування будівництва ділянки автомобільної дороги державного значення Одеса—Рені за новим напрямком Одеса—Овідіополь—Білгород-Дністровський—Монаші з мостовим переходом через Дністровський лиман. Гадаю, що це свідоцтво переосмислення ролі Одеської області й такого її субрегіону, як Придунав’я.
Однак системного підходу до регіональної політики, на жаль, немає.
— У чому ж головна причина того, що нова державна регіональна політика, про яку казав Президент України, так досі й не набула реальних рис?
— Державна регіональна політика переслідує подвійну мету. З одного боку, досягти балансу між інтересами центру й регіону, з другого, досягти балансу між владою, бізнесом і громадянським суспільством. На моє глибоке переконання, основи регіональної політики, стратегії розвитку регіонів мають розроблятися за активної участі експертного співтовариства, громадськості, об’єднань підприємців, загалом усіх зацікавлених сторін. Довіряти цю справу лише чиновникам — це означає отримати на виході ще один бюрократичний документ, а найчастіше й формальний підхід до справи.
Адже причина невиконання багатьох дуже важливих президентських ініціатив досить банальна — низька виконавська дисципліна.
Є й ще один момент. Свого часу нас переконували в тому, що перехід до виборів у парламент за партійними списками призведе до політичної структуризації. Певна структуризація відбулася, але ми заплатили за неї не найнижчу ціну. Було порушено принцип представництва інтересів усіх громадян у законодавчому органі влади. Одні території й регіони, особливо Київ, були представлені дуже щільно, у той час, як представництво інших територій і регіонів знизилося. А це, у свою чергу, вплинуло і на якість бюджетного процесу, і на обсяги коштів, які виділяли регіонам.
Знаю, що змішану систему, яка запроваджується новим Законом «Про вибори...» критикують за те, що вона нібито грає на користь чинної влади, що розмивається політична структура. Але подивімося й з другого боку. Очевидно, що завдяки змішаній системі вдасться відновити той втрачений баланс між інтересами територій та інтересами держави, зросте відповідальність депутатів. Свого часу, коли я очолював обласну державну адміністрацію, у розпорядку моїх заступників і моєму було відведено спеціальний час для роботи з народними депутатами. Можу запевнити, що віддача від цього була дуже серйозна.
— Ви очолювали Одеську облдержадміністрацію протягом семи років, добре знаєте її проблеми й переваги. Які пріоритети розвитку визначили б сьогодні для регіону?
— Пріоритети ці багато в чому збігаються з тими п’ятьма пріоритетами, які визначив Президент України у своєму недавньому виступі на відкритті десятої сесії Верховної Ради. Це — підвищення енергетичної безпеки країни, розвиток національного виробництва на основі ефективної політики імпортозаміщення й посилення експертного потенціалу, розвиток транспортної галузі, нова аграрна політика й реформа житлово-комунального господарства.
Одеська область — це насамперед транспортний вузол. Гадаю, нам необхідно визначитися зі стратегією розвитку України як морської держави. На початку 2010 року я опублікував статтю в газеті «Дзеркало тижня» під заголовком, який містить у собі ключове питання теперішнього моменту: «Україна: з морської держави в «країну біля моря»?». Цікаво, що вона не втратила актуальності, бо залишилися ті самі проблеми, які були й два роки тому. Україна повільно, але упевнено йде шляхом перетворення на «країну біля моря». Так, у нас є порти, але вже сьогодні у них є потужні конкуренти, як, приміром, румунський порт Констанца. Є солідний транзитний потенціал, але мало якісних доріг, немає транспортно-логістичних центрів. Викликає запитання тарифна політика.
Але, на мою думку, поняття морська держава набагато ширше. Воно не обмежується лише морегосподарським комплексом. Міркуйте самі: шість регіонів України — приморські, тобто практично кожний четвертий. У кожного з них своя специфіка, Донецька і Запорізька області, приміром, це промислово розвинені регіони, у Криму — орієнтація на туризм і рекреацію, Миколаївська область має потужний суднобудівний комплекс, у Херсонській поряд з морегосподарським важливу роль відіграє аграрний сектор, Одеська область, образно кажучи, багатопрофільна. Але водночас всі вони в силу свого географічного розташування пов’язані з морем.
Морська держава — це не тільки порти чи судноплавні компанії. Це й суміжні галузі, такі як суднобудування й судноремонт. Можу також нагадати, що Одеса колись славилася своїм рибальським промислом. Назва підприємства «Антарктика» було відоме далеко за межами нашого міста. Де тепер усе це? Ми, за рідкісним винятком, їмо імпортовану рибу. Добре, у Чорному морі не водиться сьомга. Але де «шаланды, полные кефали»? Залишилися в пісні.
Зрештою, море — це й серйозний туристичний і рекреаційний потенціал. Але й тут ми програємо іншим туристичним країнам, наприклад, тій же Болгарії. І не лише їй. Наприкінці 2010 року в Туреччині було підготовлено програму розвитку Чорноморського узбережжя до 2024 року. Підкреслюю — до 2024-го. Де й коли у нас працювали такі довгострокові програми? До того ж упевнений, що свою програму вони реалізують.
Для порівняння — нещодавно звернувся з депутатським запитом щодо доцільності розробки програми розвитку Українського Причорномор’я, і, на жаль, одержав негативну відповідь. Але така програма потрібна. Якщо в 90-х роках її поява була, можливо, передчасна, оскільки економіка країни перебувала в перехідному стані, то нині саме час.
Але повернімося до пріоритетів. Разом з морською галуззю і у широкому, і у вузькому значенні до важливих напрямів зарахував би виноградарство і виноробство. Одеська область входить у так званий винний пояс України. Адже недарма свого часу саме в Шабо в Бессарабії швейцарці заклали перші виноградники. Тому що ґрунти і кліматичні умови відповідали ґрунтам і кліматичним умовам надрейнської Німеччини.
Першим моїм кроком після призначення на посаду голови Одеської облдержадміністрації в 1998 році було спільне з Одеською міською владою розпорядження про те, щоб в асортименті торговельних точок було б не менш як 50 відсотків товарів вітчизняного виробництва. Зрозуміло, що це не цілком ринкове рішення, але інакше на той момент не можна було боротися із засиллям іноземних товарів. Потім була відкрита мережа фірмових магазинів. І за два роки ми досягли відчутних результатів. Збільшилася частка харчової промисловості в загальній структурі виробництва. А це, як відомо, галузь, яка працює на внутрішній ринок. З’явилися нові виробництва. Не в останню чергу це стосувалося й виготовлення алкогольних напоїв. Нам вдалося витиснути сурогати й неякісну продукцію.
Сьогодні, зрозуміло, багато чого визначає ринок. Однак не думаю, що державі слід самоусуватися й не впливати на нього. Взяти, наприклад, минулий рік. Виробництво виноградних вин зменшилося в області на 70 відсотків, водночас зросло виготовлення коньяків. Тобто виноград іде на міцні напої. Проте і в кафе, і в ресторанах є молдавські, грузинські, чилійські, французькі, італійські вина. А от українських мало. Чому? Невже не мають попиту? Мають, знаю. Тому що якісне й доступне за ціною. Тут уже, напевно, не ринок діє. Я не проти закордонних вин. Але нехай буде вибір. А якщо його немає, то тут недогляд держави, яка зобов’язана підтримувати національного виробника.
Це стосується не тільки вина. З року в рік зростає імпорт в Україну замороженого м’яса, у той час як у вітчизняних господарствах скорочується поголів’я худоби. У молоці сьогодні більше пальмової олії, ніж молока. Овочі, найчастіше навіть улітку, ми споживаємо не наші, а імпортні. Чи варто збирати рекордні врожаї, щоб не мати можливості забезпечити населення якісним вітчизняним продовольством.
І нарешті — питання енергоефективності. Одеса — єдине місто-мільйонник, яке не має власних генеруючих потужностей. Південь області взагалі залежить від постачання електроенергії з Дністровської ГРЕС, розташованої до того ж у невизнаній Придністровській Республіці. Водночас саме на півдні, у Придунав’ї, за оцінками вчених, є гарні умови для розвитку альтернативної енергетики.
— Протягом 20 років існування незалежної української держави не припиняються дискусії щодо адміністративно-територіальної реформи. Яких тільки проектів, у тім числі й фантастичних, не бачили ми за ці роки. Однак далі розмов справа не пішла. Звідси цілком резонне запитання: а чи потрібен нам новий адміністративно-територіальний поділ? І якщо так, то чому ця реформа не реалізується?
— Реформа, безумовно, потрібна. Тим паче що за останній час відбулися серйозні демографічні зміни. У деяких сільських районах живе іноді стільки жителів, скільки в одному багатоповерховому мікрорайоні великого міста. І при цьому там є своя райдержадміністрація, районна рада, міліція, прокуратура тощо.
Але є й зворотний бік медалі. Можна провести чисто механічне злиття районів, як це, до речі, пропонували 2005 року проектом адміністративно-територіальної реформи, розробленої під керівництвом Романа Безсмертного. Тоді, якщо пам’ятаєте, цей проект спричинив серйозний спротив. Це намагалися списати на невдоволення місцевої бюрократії, яка нібито прагне зберегти свої місця. Насправді причина невдоволення була набагато глибша. Сьогодні за будь-якою довідкою сільський житель змушений їхати за кілька десятків кілометрів до районного центру. І це вже серйозна проблема, тому що не скрізь нормально ходить транспорт. А що буде, якщо районний центр перенесуть ще далі?
На мою думку, в основі нового адміністративно-територіального устрою мають лежати два ключові принципи. Перший — це створення умов для довгострокового планування розвитку територій. Знаю, що в нас досі є побоювання щодо терміна «планування», у цьому вбачають мало не повернення до радянської економіки. Але це ж європейський досвід. Давайте називати це програмним принципом. У 2002—2004 роках в Одеській області діяла, приміром, програма «Регіональна ініціатива». Вона була, щоправда, розрахована до 2006 року, але втрутилися відомі політичні події.
Поки що у нас, на жаль, не те що про довгострокове, а й про середньострокове, на три—чотири роки, планування говорити не доводиться. Причому зі зміною влади пріоритети в принципі не змінюються, все одно десь треба проводити газ, десь лагодити чи будувати дороги. Але при цьому ухвалюється якийсь новий документ зі старою суттю й новою назвою.
Другий принцип, на якому має будуватися адміністративно-територіальна реформа, це доступність державних послуг для населення. І це одне з найскладніших завдань. Зрозуміло, що будь-яке ламання старої системи — процес болючий.
Із країн Східної Європи, де вже проводилися реформи, є, на мою думку, дві моделі, на які варто звернути увагу. Це, по-перше, польська триступенева система гміна-повят-воєводство, яку дуже часто наводять як приклад вдалої реформи адміністративно-територіальної системи, яка почала вибудовуватися знизу. По-друге, румунська система, про яку відомо набагато менше. У Румунії наприкінці 90-х було створено регіони розвитку, які самі по собі не є адміністративними одиницями, але служать для координації регіонального розвитку.
Цілком можливо, що нам варто придивитися і до польського, і до румунського досвіду для того, щоб обрати для себе оптимальний шлях реформи.
Інтерв’ю вів В’ячеслав ВОРОНКОВ.
