20-річчя україно-російських відносин: що далі?

Шановний Сергію Євгеновичу! Шановні депутати Державної Думи! Пане ректоре, шановні слухачі Академії!

З інтересом прослухавши виступ Голови Державної Думи Росії, хочу, по-перше, подякувати Сергію Євгеновичу за відкритість і готовність зустрітися з українською дипломатичною молоддю. По-друге, нагадаю також, що ця зустріч з вами в Києві проходить у рамках першого закордонного візиту глави Державної Думи Російської Федерації після його обрання на цю посаду наприкінці грудня минулого року.

Для мене, як голови українського парламенту і як громадянина своєї країни, — це вкрай важливий політичний сигнал законодавчої гілки влади й усього політичного істеблішменту Росії. Я вбачаю в ньому своєрідний прощальний акорд двадцятилітнього періоду дипломатії, у тому числі суспільної дипломатії, яка, погодитеся, нерідко проводилася шляхом проб і помилок. Це був багато в чому природний шлях для двох нових країн у стадії становлення та державної розбудови. Я розцінюю перший офіційний візит в Україну свого російського колеги як запрошення до діалогу нового змісту, до початку якісно нового періоду україно-російських дипломатичних відносин.

Погоджуючись багато в чому з оцінками Сергія Євгеновича 20-річної історії наших дипломатичних відносин, вважаю за потрібне у своїх ремарках торкнутися головним чином проблеми і перспективи нашого майбутнього дипломатичного діалогу та взаємодії. Ось декілька тез, своєрідних думок уголос про те, як мені бачиться майбутнє двадцятиліття україно-російської дипломатії. Тобто власне той період, коли більшість із вас увійде в категорію «старшого дипломатичного складу» України.

Теза перша. Україно-російські дипломатичні відносини, їхні успіхи й провали першого 20-річчя — продукт розпаду СРСР. Українська й російська дипломатія корінням сягають радянського минулого, радянської ментальності та радянської ж дипломатичної практики. Наші дипломатичні інститути виросли і за інерцією багато в чому виростають на ґрунті радянської дипломатії. Це одна школа, ті самі прийоми, схожі парадигми, однак цілі наших дипломатичних стратегій одразу виявилися різними й навіть протилежними. Очевидно, багато хто пам’ятає оцінку, що стала крилатою на початку 90-х років, перших дипломатичних переговорів у рамках СНД і на двосторонньому рівні як «шлюборозлучний процес». Суть цього дипломатичного процесу найкраще виражена жартом Марка Твена: «принцип дипломатії — взаємні поступки: ти чимось поступишся, тобі поступляться вдесятеро». На жаль, перший етап україно-російських дипломатичних відносин був обопільною дипломатією шлюборозлучного процесу.

Зазираючи в майбутнє, ми повинні в україно-російських відносинах відмовитися від цієї психології радянської дипломатії, від споживчої дипломатії розлученої пари. Наступне двадцятиріччя україно-російських відносин має будуватися на засадах рівного партнерства і рівної вигоди в інтересах обох народів.

Теза друга. Уже 20 років україно-російські відносини на Заході й на Сході, у Росії і в Україні часто аналізують через призму «імперського синдрому» і «синдрому метрополії». Скажу відразу: я не вірю ні в «імперський» синдром, ні в синдром «метрополії», принаймні з 1997 року, коли Великий україно-російський договір на піку двосторонніх відносин закріпив взаємне офіційне визнання непорушності державних кордонів. Ні сучасна система міжнародних відносин, ні принципи міжнародного права, ні укладені україно-російські угоди і договори не залишають ніякого ґрунту для таких висновків та інсинуацій. Понад те, вони далекі від прагматизму розвитку як російської, так і української державності. Суть, на мій погляд, полягає в тому, що минулі два десятиліття двосторонніх відносин пройшли під сильним інерційним пресом радянського «союзного» мислення, в якому мінімізувалося значення національного чинника і національного мислення. Сьогодні національний чинник у Росії так само очевидний, як очевидний він в Україні. А от «союзний» чинник — стрімко старіє й стає очевидним рудиментом, що аж ніяк не відповідає національним інтересам наших держав.

Відтак теза третя. На мою думку, Україна й Росія у своїй російській та українській політиці останнім часом замкнулися у вузьких рамках двосторонніх відносин, перестали бачити широку картину глобального світу і так само глобальних викликів і ризиків, а також потенційне місце наших двох держав у системі світової політики, економіки, в архітектурі безпеки наступних десятиліть. Наш двосторонній контекст повинен бути розширений і доповнений не просто регіональним, а глобальним контекстом. На наших очах складалися такі економічні, політичні й ринкові міжнародні утворення як Європейський Союз, БРІКС, МЕРКОСУР. А ми загрузли в дипломатичному протистоянні у двосторонніх рамках і на просторах СНД часів «шлюборозлучних» процесів, ведемо «гру з нульовим результатом», замість того, щоб проаналізувати кумулятивний ефект нашого рівноправного політичного, економічного, науково-технічного співробітництва, партнерства в розробці й виробництві високих технологій, у сфері безпеки на глобальному рівні. Упевнений, що цей ефект буде набагато вищим, ніж партнерство за принципом «лідер-сателіт».

Теза четверта. Дипломатичні відносини України й Росії усі попередні роки мали тенденцію зі сфери зовнішньої політики «перекочовувати» у внутрішню політику обох країн, ставати її об’єктом. Більшість складностей україно-російських відносин насправді — проблеми політиків і політиканів у наших країнах, продукт їхньої боротьби за електорат. В електорату в списках пріоритетів проблеми україно-російських відносин не значаться. Це однаковою мірою стосується як України, так і Росії. Тому, на мій погляд, починаючи новий етап двосторонніх відносин, обидві країни повинні рішуче вивести дипломатію й дипломатичні відносини за рамки внутрішньої політики. Сьогодні ми із Сергієм Євгеновичем підписали угоду про підвищення статусу Міжпарламентської комісії зі співробітництва Верховної Ради і Державної Думи Російської Федерації. Упевнений, що ця проблема має стати предметом серйозного обговорення на порядку денному цього двостороннього міжпарламентського форуму.

І, нарешті, теза п’ята. За всієї поваги до української та російської дипломатії, їхніх зусиль урегулювати напруження, що виникають у двосторонніх відносинах, не можна не усвідомлювати, що 20-річчя співробітництва в зовнішньополітичній сфері — з історичної точки зору лише мікроскопічний зріз із величезного комплексу взаємин України й Росії, українського й російського народів. Я знову закликаю вас мислити широкими, панорамними категоріями, думати про спільне майбутнє наших держав. До речі, говорячи про дипломатичні відносини, мені, як історику, більше імпонує дата 360-річчя зародження дипломатичних контактів України з Росією — початок роботи Переяславської Ради, ювілей якої ми відзначимо 2014 року.

По суті, україно-російські відносини в цілому і дипломатичні відносини зокрема невіддільні від багатовікової гуманітарної атмосфери, що створювалася не нами й не нами може бути вилучена з контексту відносин двох народів. Отож вам — майбутнім провідним дипломатам України — належить у дипломатичній практиці сповідувати принцип гуманізації україно-російських відносин, значення якого мінімізувалося й девальвувалося з обох сторін на шкоду інтересам обох країн.

Гадаю, Голова Державної Думи Російської Федерації погодиться зі мною, що законодавчі правила гри для успішної двосторонньої дипломатії й усього комплексу україно-російських відносин на майбутнє парламенти наших держав неодмінно розроблять найкращим чином.

Дякую за увагу.