Колись на вступних іспитах до єдиної тоді на весь обласний центр дитячої музичної школи був аншлаг. Вокал був не таким популярним, як тепер, навіть окремого класу з такої спеціальності не існувало. Зате охочих вступити до модного класу фортепіано було хоч відбавляй. Тепер усе інакше. За місце біля клавіатури не б’ються. Навпаки, викладачі змушені йти на поступки, щоб залучити дітей до занять. Бо інакше залишаться без роботи. Особливо це відчувається у сільських мистецьких освітніх закладах. І не тому, що люди там відвертаються від прекрасного, а тому, що дотягнутись до нього непросто.
Спочатку — розігріти пальці
Кожен музикант починає заняття з розігріву пальців. Для цього є гами та арпеджіо. В Плужнянській музичній школі, що в Ізяславському районі, все теж починається з розігріву: треба прикласти руки до грубки. Бо поки дитина добереться з сусіднього села, а ще як посидить у не дуже теплому класі — можна закоцюбнути. Хіба тоді пурхатимуть метеликами ніжні пальчики над клавішами?
У Плужному люблять свою школу. Насамперед через хоровий колектив, що є незмінним учасником сільських і районних свят, виступає в обласному центрі і навіть побував із виступами у столиці. А ще через те, що майже півтори сотні дітей якщо й не стануть професійними музикантами, все-таки можуть долучитись до мистецтва, закласти в фундамент своєї освіти ті цеглинки, що залишаються незнайомими для тисяч ровесників.
І ще тому, що школа дає роботу п’ятнадцятьом викладачам. Знайти роботу у селі та ще й з такою спеціальністю — справжнє везіння. Баяністи, скрипалі та хормейстери цінують це навіть попри дуже скромну зарплату, що у молодих спеціалістів не дотягує і до тисячі гривень. Але школі живеться непросто. Насамперед фінансово. І якби не підтримка сільського голови та місцевих підприємців, життя це було б ще важчим.
Немає в бюджеті — платять батьки
В області — майже шість десятків початкових мистецьких навчальних закладів, де вчаться близько 15 тисяч дітей. Але це переважно міські діти. У селах же на всю область — одинадцять шкіл естетичного виховання, це близько тисячі учнів. І то далеко не в кожному районі. Причини зрозумілі: мистецьке виховання — річ недешева. Торік за дев’ять місяців на утримання всіх закладів культури в області витрачено 137 мільйонів гривень, з них 52 мільйони пішло саме на спеціальну освіту. Якщо в районі є три-чотири такі школи, вони забирають до двох третин загального «культурного» фінансування. Дорогувато. Й не тому, що школи живуть розкішно, просто бюджет дуже бідний. Творити високе мистецтво доводиться за копійки.
Щоб школи почувались впевненіше, їм пропонують заробляти на життя самим — створювати класи самоокупності, надавати платні послуги, підвищувати батьківську плату за навчання... Було б перебільшенням сказати, що освіта у музичних і художніх школах коштує надто дорого. Ще до минулого року батьківська плата в музичних школах обласного центру становила 17 гривень на місяць. Сума залишалася такою десятиліттями, вона просто символічна. Зараз ситуація змінилась. У класах із такими модними спеціальностями, як вокал чи гра на гітарі, вона може сягати і 200 гривень. Але у сільській школі грі на народних інструментах навчать і за тридцять гривень на місяць. Були б тільки охочі.
Торік батьки загалом заплатили за навчання близько 5,5 мільйона гривень. Та навіть така сума серйозно не вплинула на матеріальне благополуччя шкіл. Скажімо, у згаданій плужнянській від батьків надійшло близько 30 тисяч гривень. Директор Наталія Чорнобій була б дуже рада такій підмозі, якби гроші залишились у шкільній касі. Бо не один рік мріє замінити пічне опалення на сучасне. Та за нинішніми правилами, використати ті гроші на розвиток школи не може. Всі вони підуть у загальний котел, повертаючись пізніше зарплатою вчителям. А витрати на ремонт чи реконструкцію в місцевих бюджетах не передбачаються десятиліттями. Добре, якщо місцева громада візьме на себе хоч частину цього клопоту. Якщо ні — мистецтво починає в’янути. А через те і викладачів знайти важко, і охочих у відповідні класи набрати проблематично. Майже у половині шкіл нині відсутні класи струнно-смичкових інструментів, у третині — класи бандури. Та й звуки духових інструментів уже не скрізь можна почути.
Взяв би я бандуру...
Взяти в руки нову бандуру, акордеон, сісти не те що за новий, а й просто за рояль багатьом вихованцям музичних шкіл так і не довелось.
Директор однієї з найстарішої в області Хмельницької музичної школи №1 розповів, що купити хорошу бандуру просто ніде. Нещодавно школі запропонували реставрований інструмент за десять тисяч гривень. Така сума для закладу — просто захмарна.
Не всі викладачі школи можуть пригадати, коли купували нові інструменти, бо це було ще літ сорок тому. За цей час клавіші наче й не стерлись, але за роки навчання багатьом дітям так і не доводиться не те що торкнутись, навіть почути чисті звуки нових високоякісних інструментів. Уже стало практикою, коли вчитися приймають навіть тих, у кого вдома немає свого інструменту. Колись це вважалось неприпустимим. Тепер — не диво.
Щоб заохотити дітей до занять музикою, у школах йдуть навіть на те, що позичають, точніше — дають на прокат свої інструменти. Не тільки скрипки чи акордеони, а навіть піаніно мандрують із хати до хати. Дивись, колись і потраплять до справжніх талантів.
А тим часом область може похвалитись тим, що протягом двох останніх років майже дві сотні талановитих вихованців різних шкіл стали переможцями у чотирьохстах українських і міжнародних конкурсах. Але не варто забувати, що музичний талант — це справді Божий дар. Дається він не тільки його володарю, а й усім нам. Щоб чули і росли душею. Тож негоже садити його за обшарпану парту. Високе мистецтво любить жити у храмах.
Хмельницький.
Солобковецька сільська музична школа, що у Ярмолинецькому районі, ділить із сільрадою не тільки одне приміщення, а й бюджет. Громада намагається хоч трохи фінансово підтримати школу. А школа нерідко позичає свої інструменти тим, хто не може їх купити.
Фото автора.
