Цього тижня минуло 70 років з дня загибелі в Бабиному Яру поетеси Олени Теліги (на знімку).
Вона належить до тих рідкісних у цілому світі поетів, чиї вірші дорівнюють їхньому життю. Враження таке, що свій життєпис вона вибудувала як бездоганну баладу.
Олена Теліга (дівоче прізвище Шовгенова, 1906—1942) народилася під Москвою, дитинство провела в Петербурзі, першими її мовами були російська, німецька, французька. Старший брат — російський поет, монархіст. Може, й вона обрала б російську поезію батьківщиною своєї душі. Але 1918 року родина переїхала до Києва, де батько служив у Департаменті шляхів сполучення уряду УНР та викладав у Політехнічному інституті. Власне, отой короткий  київський період зробив Олену згодом українською поетесою — але вже в еміграції, в Чехословаччині, Польщі. Їй здавалось, що вона зобов'язана повернутися до Києва, за який колись воювали і який втратили близькі їй люди (один з її старших братів служив в армії УНР, так само, як і чоловік, кубанець Михайло Теліга). 1932 року вона написала знаменитий вірш «Поворот». Потім усіх дивувало, як за десять літ до загибелі поетеса вгадала, наскільки драматичним буде її повернення на батьківщину.
Це буде так: в осінній день прозорий Перейдемо ми на свої дороги…
Вона справді повернулася до Києва "в осінній день прозорий" 1941 року. Й справді її тут чекало те, про що колись писалося у тому вірші:
Чекає все: і розпач, і образа, А рідний край нам буде чужиною...
Вона повернулася з ОУН-мельниківцями, що мріяли відновити Українську державу. Почали видавати в Києві газету «Українське слово», Теліга редагувала часопис «Літаври» й очолила Спілку письменників. Але німцям-окупантам зовсім не це було треба. Їм би підійшла радянська література — тільки щоб замість батька народів славила фюрера. Друзі застерігали Олену й переконували не повертатися. Вона відповідала: «Коли ми, поети, пишемо про відвагу, твердість, шляхетність посвяти і цими творами запалюємо та шлемо на небезпеки інших, то як можемо ми самі цього не робити? Справжня поезія — це не видумана комбінація, а виплеск душі. Як же чутимусь я, коли піду проти своєї поезії?». 
Коли до редакції «Літаврів» приносили вірші про «визволителів», Теліга демонстративно викидала ту писанину в кошик. А ображені віршотворці скаржилися за відомою адресою на Володимирську, 33, де тепер було не НКВС, а гестапо. 
Спілка письменників була зовсім недалеко звідти, на Трьохсвятительській. Зранку 8 лютого 1942 року гестапівці влаштували там засідку: всіх впускали, але нікого не випускали. Вона знала про це — але пішла туди: «На мене чекають люди». В середині лютого багатьох заарештованих оунівців, серед них Олену Телігу та її чоловіка, гітлерівці розстріляли в Бабиному Яру.     
Після їхньої загибелі газету назвали «Новим українським словом», і вона писала: мовляв, ці мрійники-націоналісти «прийшли з Заходу, щоб баламутити вірний німецькому визволителеві український нарід». Прикметно, що ця риторика у нас і понині живучіша, ніж вартісні вірші.